Регіональна політика перед ЄС: чому окремого міністерства замало
Україна знову виокремила відомство, що відповідає за розвиток громад і територій. Але сама наявність міністерства не гарантує ефективної регіональної політики, особливо коли йдеться про підготовку до вступу в ЄС.
Від 2007 року орган, що опікується регіональною політикою, пережив шість трансформацій: його створювали, об'єднували, перейменовували та знову розділяли. Востаннє напрями інфраструктури та регіонального розвитку розвели в липні 2026 року. Така постійна зміна конфігурації не дала сформувати стійку професійну інституцію, здатну послідовно координувати політику розвитку територій.
Ціна чергової реорганізації не обмежується новими вивісками. Це час на формування апарату, передачу майна й бюджетних програм, відновлення команд. Лише 2026 року через систему публічних інвестицій мають розподілити 111,5 млрд грн, а загальні потреби відновлення на десятиліття оцінюють у 588 млрд дол. Тож навіть кілька місяців втраченої керованості можуть коштувати більше, ніж сама адміністративна реформа.
Попри трансформації, в Україні вже створено рамкове законодавство та систему стратегічного планування, близькі до європейських. Однак міністерство так і не стало координатором, що синхронізує галузеві політики на територіях. Не запроваджено й аналізу територіального впливу урядових рішень. Це критично, адже за оцінками RDNA4, близько 72% прямих збитків припадає лише на шість областей — Донецьку, Харківську, Луганську, Запорізьку, Херсонську та Київську. За таких диспропорцій універсальні рішення можуть поглиблювати нерівність.
Тепер ціна цих проблем зростає: Україна готується закривати переговорний розділ 22 «Регіональна політика та координація структурних інструментів». Потрібна не лише адаптація законодавства, а й спроможність планувати, програмувати та контролювати використання коштів. Майбутній доступ до структурних фондів ЄС залежить від того, чи зможуть громади й регіони працювати в системі, де стратегії, пріоритети та фінансування пов'язані між собою.
Окрема проблема — реформа публічного інвестування 2025–2026 років, яка підмінила логіку розвитку набором проєктів. Це не відповідає європейським підходам, де проєкт є лише інструментом реалізації стратегії. Наслідки вже видно: 2025 року до Єдиного проєктного портфеля увійшло 787 проєктів, із них 304 визнали пріоритетними, а фінансування з капітального бюджету отримали лише 92. Державний фонд регіонального розвитку фактично перетворили на програму публічних інвестицій, що обмежило його роль як джерела розвитку.
Показовим є досвід Польщі, яка перед вступом до ЄС створила надвідомчий орган для координації євроінтеграції, а згодом — спеціалізоване міністерство регіонального розвитку. Це дозволило ефективно освоювати структурні фонди. В Україні ж профільний міністр не має статусу віцепрем'єра, що обмежує його повноваження очолювати Міжвідомчу координаційну комісію з питань регіонального розвитку. Відповідну постанову уряду потрібно змінювати.
Щоб міністерство стало реальним центром координації, потрібно кілька кроків. По-перше, посилити роль комісії як майданчика для узгодження проєктів актів, що впливають на території. По-друге, налагодити координацію міжнародної технічної допомоги, щоб проєкти не дублювали одне одного. По-третє, запровадити обов'язкову оцінку територіального впливу урядових рішень, закріпивши це в Регламенті Кабміну. Також варто переглянути зв'язок регіональної політики з реформою публічних інвестицій, а ДФРР перетворити на фінансову установу, яка могла б акумулювати ресурси та надавати позики громадам.
Питання не в тому, чи потрібне окреме міністерство. Воно вже існує, але ще формує спроможність, і на це витрачають час, якого обмаль. Ключове завдання — чи стане це відомство органом, здатним підготувати Україну до роботи з європейськими фондами та реально координувати регіональний розвиток.
