КНДР у війні проти України: що означає союз Москви й Пхеньяна для Європи та Азії

Про масштаби залучення КНДР свідчать кілька цифр. У 2024 році Пхеньян направив до Курської області РФ понад 10 тисяч військовослужбовців, аби допомогти відбити український наступ восени. Згодом президент України Володимир Зеленський заявляв, що північнокорейський диктатор Кім Чен Ин планує відправити на війну ще до 40 тисяч військових. За даними української розвідки, через Курську область з 2024 року пройшли ротацію понад 25 тисяч північнокорейських військових — фактично конфлікт перетворився на лабораторію сучасної загальновійськової війни, де Пхеньян отримує досвід, якого не мав десятиліттями.

Цей досвід має цілком конкретні наслідки. На полі бою КНДР відпрацьовує масове виробництво ударних дронів малої та середньої дальності: 400 операторів безпілотників і 90 операторів ракетних систем були розгорнуті на тилових базах у Воронезькій та Курській областях для ударів по Сумах і Харкову. Водночас передача російських технологій модернізує оборонну базу Пхеньяна — підвищує точність балістичних ракет KN-23 і KN-24, сприяє розвитку протиповітряної оборони, атомних підводних човнів і супутникових можливостей. Експерти звертають увагу на очевидну аналогію: Сеул розташований приблизно за 30 миль від демілітаризованої зони, тож має ту саму географічну вразливість до транскордонних ударів, що й Харків. Тактичні напрацювання, отримані в Україні, Пхеньян може застосувати на Корейському півострові.

Союз не обмежується зброєю. За деякими оцінками, КНДР поставила Росії до 15 мільйонів артилерійських снарядів, а за даними Ради національної безпеки і оборони України, її внесок становить до 50–70% усіх боєприпасів, які російські війська використовують в Україні. Крім того, за оцінками українських військових, 20 тисяч північнокорейських робітників працюють на промислових об'єктах по всій Росії. Натомість Москва забезпечує Пхеньян енергоресурсами та щороку постачає 600–700 тисяч тонн рису, самостійно компенсуючи понад половину хронічного дефіциту продовольства КНДР. Сторони також розширюють прикордонну інфраструктуру: завершують двосмуговий автомобільний міст через річку Туманну, яким щодня зможуть проїжджати 300 важких транспортних засобів, і модернізують залізничне сполучення через Корейсько-російський міст дружби.

Усе це перетворює союз Москви й Пхеньяна на постійний оперативний альянс, від якого КНДР, імовірно, очікує прямої російської допомоги в разі майбутнього конфлікту на Корейському півострові. Такий розвиток подій руйнує уявлення, ніби європейський та індo-тихоокеанський театри можна розглядати окремо. На цьогорічному саміті НАТО в Анкарі лідери Японії, Південної Кореї, Австралії та Нової Зеландії закликали створити «Партнерство Корея-НАТО 2.0» — основу нової євразійської безпекової системи для протидії осі Москва–Пхеньян. На думку експертів, США варто підтримати ці ініціативи та відновити регулярні військові навчання з Південною Кореєю.

Підсумок простий: для Кім Чен Ина і Володимира Путіна Індо-Тихоокеанський регіон починається в Україні. Це означає, що безпека Європи й Азії тепер є одним полем, а отже, і відповідь на спільну загрозу має бути спільною. Для України ж це насамперед означає, що тиск на фронті зростатиме не лише за рахунок російських ресурсів, а й за рахунок північнокорейських.