Чому Путін вірить у свою перемогу: розбір заяв про війну і реальність на фронті

Таку оцінку висловив Павло Лакійчук, керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», в ефірі Radio NV. За його словами, впевненість Путіна у власній перемозі — це не риторика для публіки, а радше внутрішня логіка, у якій він існує.

«Це ми переконані, що Путін повоює, повоює, він нічого не зможе з Україною зробити, ми вистоїмо. Чому таке переконання? Ми хочемо перемоги, ми не хочемо віддавати свої території, ми не хочемо війни. Але це про нас. А тепер про Путіна. Путін вважає, що все йде за його планом. Заяви Путіна абсурдні, з незрозумілими населеними пунктами, з незрозумілими дедлайнами. Я не знаю, хто там кому бреше, хтось свідомо бреше чи введений в оману, але вони переконані, що війну виграють, от-от і Україна впаде», — наводить його слова джерело.

Що це означає для України та її партнерів? Насамперед те, що розрахунок на швидке усвідомлення Кремлем безперспективності війни не працює. Війна для Путіна — не інструмент досягнення якоїсь окремої мети, а сам сенс функціонування всієї соціально-політичної машини, яку він вибудував у Росії. «Зупинити її вже неможливо», — додає експерт. Це важливий контекст для розуміння будь-яких мирних ініціатив: вони наштовхуються не лише на політичні умови, а й на саму потребу російської влади зберігати стан війни.

Друга складова — це те, на чому ґрунтується впевненість Путіна. Його публічні заяви про успіхи далеко не завжди відповідають дійсності. 1 вересня під час пресконференції в Бішкеку він заявив, що російські війська нібито взяли під контроль Святогірськ і просуваються в напрямку Осколу. Згодом бригадний генерал Андрій Білецький, командир Третього армійського корпусу, пройшов центром Святогірська Донецької області та спростував заяви диктатора про начебто захоплення міста. Тобто йдеться не про окрему помилку, а про системну картину.

Командир батальйону безпілотних авіаційних комплексів «Ахіллес» 92-ї ОШБр Юрій Федоренко пояснює це тим, що на кожному рівні російські командири доповідають неправдиву інформацію. Як наслідок, карта, яку отримує Путін, показує українські тилові населені пункти як уже окуповані. Іншими словами, впевненість Кремля частково живиться викривленими даними, які самі ж російські командири й продукують.

Підсумок для України простий: заяви про швидкий крах чи, навпаки, про готовність Кремля зупинитися варто перевіряти реальністю на фронті, а не риторикою. Водночас розуміння того, що війна стала для російської влади самодостатнім сенсом, допомагає тверезо оцінювати перспективи будь-яких переговорів.