Переговори Білорусі та США буксує: чому поступки не зупиняють репресії

15–16 вересня спецпосланець президента США з питань Білорусі Джон Коул знову приїздив до Мінська на зустріч з Олександром Лукашенком. Результат цього візиту виявився скромним: сторони узгодили звільнення 25 політв'язнів і скасування американських санкцій проти двох підприємств — "Лакокраски" та "Беллесбумпрома". Білоруський політолог Артем Шрайбман, запрошений експерт Берлінського центру Карнегі, у своєму аналізі для Carnegie Politika звертає увагу, що раніше обмін був значно масштабнішим: у грудні 2025 року на свободу вийшли понад 120 осіб, у березні 2026-го — 250, а США натомість знімали обмеження з виробництва калію, "Белавиа" та банків.

Для звичайних білорусів ця арифметика має цілком конкретний вимір. Кожне звільнення — це чиясь родина, яка нарешті дочекалася близької людини. Але загальна картина залишається невтішною: після березневої хвилі звільнень список політичних в'язнів поповнився ще 224 прізвищами, і їхня загальна кількість тримається на рівні приблизно 900 осіб. Тобто механізм, який мав би працювати як обмін "люди за санкції", фактично перетворився на обмін "люди за санкції, поки репресії тривають". Саме це і є ключовою проблемою Вашингтона.

"США не хочуть, щоб їх водили за ніс, пропонуючи нескінченний товар в обмін на кінцевий перелік санкцій", — формулює це Шрайбман. Іншими словами, у США вичерпується ресурс поступок, тоді як Мінськ не демонструє готовності змінювати саму логіку своєї політики. За даними джерел експерта, цього разу Мінськ спершу готував до звільнення близько 200 політв'язнів, але більшість із них так і не вийшли на свободу.

Окрема лінія напруги — очікування самого Лукашенка. Він розраховував отримати від діалогу з Вашингтоном значно більше: пом'якшення європейських обмежень і відновлення транзиту білоруського калію через сусідні країни. Проте спроби США переконати Литву, Польщу та Україну дозволити такий транзит поки що не дали результату. Це важливий сигнал для регіону: навіть якщо Вашингтон готовий до гнучкості, його союзники не поспішають винагороджувати режим економічними преференціями.

Шрайбман допускає й оптимістичніший сценарій: США можуть оголосити про нові послаблення і вирішити питання щодо заморожених у Citibank $43–44 млн, після чого Лукашенко продовжить звільнення. Але навіть у цьому разі йдеться радше про тактичний крок, аніж про прорив. Головний ризик полягає в іншому: переговори дедалі більше затягуються, а ймовірність того, що процес зупиниться через неможливість залучити ЄС, зростає.

Для України ця історія має подвійне значення. З одного боку, будь-яке звільнення політв'язнів — це позитив. З іншого — сам формат домовленостей із Мінськом викликає запитання серед європейських союзників та білоруської опозиції, які застерігають від винагородження репресивного режиму економічними поступками. У грудні 2025 року The Wall Street Journal писала, що в адміністрації Дональда Трампа розглядали білоруський випадок як можливий приклад для майбутніх домовленостей з Росією, зокрема в контексті завершення війни в Україні. Якщо ця логіка справді працює, то провал білоруського треку стане сигналом і для ширших переговорів.

Підсумок простий: поки що обмін "люди за санкції" дає дедалі менший ефект, а репресії не слабшають. Це означає, що без зміни самої формули домовленостей — із залученням ЄС та з реальними гарантіями припинення переслідувань — переговори ризикують остаточно зайти в глухий кут.