Мінімалка в Україні та Польщі: що насправді означає різниця в 210 і 3600
У січні 2026 року мінімальна зарплата в Україні становить 8 647 грн, а в Польщі — 4 806 злотих до оподаткування. Різниця у «чистих» виплатах виглядає разючою, але за нею стоїть складніша картина — від купівельної спроможності до дотримання трудових норм.
За оцінкою фінансиста й експерта з економічної політики Юрія Ванетика, український мінімум у 8 647 грн — це приблизно 210 доларів. Після податків і обов'язкових соціальних внесків працівник отримує близько 6 960 грн. У Польщі планка вища: 4 806 злотих (орієнтовно 57 тис. грн) до сплати податків і приблизно 3 606 злотих (близько 43 тис. грн) «чистими».
Для людини, яка щодня планує бюджет, важливий не сам розмір виплати, а те, скільки після неї залишається. Як зазначає експерт, 6 960 грн у Києві залишають мінімальний запас після оплати житла й харчування. Польські 3 606 злотих теж обмежені, але у Варшаві чи Кракові дають дещо більший фінансовий простір. Саме тому для тих, хто розглядає міграцію, польський мінімум означає орієнтовно на 50–60% вищу купівельну спроможність, ніж український відповідник.
Найнижчі доходи в Україні традиційно зосереджені в освіті, медицині, сільському господарстві та роздрібній торгівлі. Вчителі й медсестри нерідко отримують менш як 12 тис. грн на місяць, середня зарплата медиків сягає близько 18 тис. грн, а в сільському господарстві та серед адміністративного персоналу — приблизно 20–21 тис. грн. У Польщі галузеві пропорції схожі, хоча абсолютні суми інші: працівники роздрібної торгівлі, готелів та адміністративного персоналу зазвичай заробляють 4 800–5 500 злотих (близько 56–65 тис. грн), тобто ближче до мінімуму, ніж до середньої зарплати.
Ще одна лінія розбіжності — не сума, а правила гри. У Польщі вимоги щодо мінімальної зарплати суворо виконуються у формальному секторі, тоді як в Україні низькі офіційні доходи частіше доповнюються неформальною зайнятістю. Це означає, що порівняння цифр у вакансії та реального доходу може давати різні результати — і для працівника, і для економіки загалом.
Для України це питання не лише соціальної справедливості, а й ринку праці: розрив у купівельній спроможності підживлює трудову міграцію, а тіньова зайнятість позбавляє людей соціальних гарантій і майбутньої пенсії. Водночас Польща отримує від українських працівників відчутний економічний ефект — їхній внесок у зростання польської економіки оцінюють у 2,7% ВВП. Але й там українці дедалі частіше стикаються з непрозорими умовами: обіцяна ставка після оформлення виявляється нижчою, частину виплат прив'язують до премій, а проблеми з документами чи страховими внесками помічають лише через місяці.
Отже, різниця між 210 і 3 600 — це не просто арифметика зарплат. Це різниця в тому, скільки залишається після обов'язкових витрат, наскільки передбачувані умови праці та які гарантії людина отримує разом із грошима. Для України виклик полягає не лише в підвищенні мінімуму, а й у тому, щоб офіційна зарплата справді була основою доходу, а не формальністю, яку доводиться доповнювати неформальними домовленостями.
