Експертка про удари по Києву: Росія хоче залякати, але історія доводить — це не працює

Про це в інтерв'ю розповіла Джейд МакГлінн, очільниця Програми вивчення проблем України та Росії Центру державного управління і безпеки в Королівському коледжі Лондона та старша асоційована дослідниця естонського аналітичного центру ICDS. На її думку, логіка російських обстрілів цивільних об'єктів і пасажирських потягів має психологічний характер — у Кремлі сподіваються, що людей вдасться «забомбити до покори».

Експертка нагадує про нацистські авіаудари по Лондону часів кампанії «Бліц» у 1940–1941 роках: лише в ніч на 10 травня загинуло близько 1400 мирних жителів, але це не змусило Британію капітулювати. Навпаки, бомбардування лише посилили ненависть до агресора. За словами МакГлінн, історичних прецедентів, які доводять безрезультатність такого тиску, достатньо, тому вона сумнівається, що Росія досягне своєї мети. Водночас паралелі з «Бліцем» частково працюють на підтримку України у Британії: згадки про власний героїзм минулого роблять британців більш відкритими до допомоги Києву, адже суспільство традиційно симпатизує аутсайдерам.

Гібридні атаки Росії на європейській території МакГлінн пояснює впевненістю Кремля в тому, що він «протримається довше», ніж Захід підтримуватиме Україну. Ця теза, каже вона, постійно звучить у російських публікаціях і заявах Путіна: мовляв, як Захід зрештою покинув Афганістан і В'єтнам, так відмовиться й від України. Диверсії та інші операції покликані завадити європейській підтримці, спровокувати страх і розкол у суспільствах, а подекуди не мають чіткої кінцевої мети — лише паніку й безлад. Наслідки таких атак, додає дослідниця, різнитимуться залежно від країни та навіть окремих груп населення, адже Європа залишається політично дуже різноманітною.

Оцінюючи реакцію Німеччини на інцидент із дроном в аеропорту Лейпцига, МакГлінн зауважує: заяви були переконливішими, ніж фактичні дії. Це, на її думку, системна проблема — Європа загалом і Британія зокрема схильні говорити рішуче, але діяти слабше, ніж обіцяють. Стримувати агресора самими лише дипломатичними нотами й покараннями за скоєне неможливо, тож настав час визнати: Європа принаймні вже перебуває у стані гібридної війни з Росією — і думати про нові інструменти реального стримування, зважаючи на те, як Кремль інтерпретуватиме дії Заходу.

Втручання у виборчі процеси експертка називає одним із найефективніших інструментів Москви, адже Росія вміло маніпулює ліберально-демократичними системами та нормами. Водночас вона наголошує: Кремль переважно експлуатує проблеми, які вже існують у суспільствах, а не створює їх із нуля. Тому замість витрачати ресурси лише на аналіз дезінформації, варто досліджувати, чому люди взагалі купуються на російську брехню. Приклад — популярність АдН у Німеччині: вона не виникла виключно через російську допомогу, а отже, суспільству потрібен діалог про те, як зберегти єдність, не легітимізуючи при цьому шкідливі погляди.

Окремо МакГлінн звертає увагу на брак політичної волі в Європі. За її словами, континент має достатньо людей, коштів і промислової бази, аби підтримувати Україну, адже війна безпосередньо загрожує європейській безпеці більше, ніж американській. Проблема не в можливостях, а в небажанні визнати, що епоха «після холодної війни» завершилася. Росія, за оцінкою експертки, не відмовилася від мети встановити контроль над усією Україною в тій чи іншій формі, тож припинення вогню — складне питання: воно дало б українцям час на відновлення, але не гарантує зміни намірів Кремля.

На думку МакГлінн, змінити розрахунки Москви могла б лише необхідність обирати між внутрішньою стабільністю та продовженням війни. Знищення України відіграє для Кремля майже тотемну роль, тому тиск на російську економіку — удари великої дальності по різних цілях — має зростати. Поки багато росіян готові миритися з війною, доки вона їх особисто не торкається, але зростання цін на бензин і економічні труднощі здатні змінити це. Крім того, напередодні зими Україні особливо потрібні ракети-перехоплювачі та генератори, щоб витримати можливу гонку на виснаження.

Підсумок: Росія робить ставку на страх і втому Заходу, проте історія свідчить, що залякування не ламає суспільства, а гуртує їх. Головне питання тепер — чи вистачить Європі політичної волі перейти від слів до дій, поки Україна тримає оборону.