Експертка: мир триматиметься лише тоді, коли Росія боятиметься його втратити

У центрі дискусії про завершення війни залишається територіальне питання: Москва вимагає землю, яку не контролює повністю, а Київ відмовляється віддавати суверенну територію лише тому, що на неї претендує сусід. Картьє нагадує, що історія вже давала інструменти для розведення нагальної потреби зупинити вбивства і остаточного правового врегулювання кордонів. Корейська війна завершилася не мирним договором, а перемир'ям: територіальне питання залишилося відкритим, а Південна Корея тим часом збудувала одну з найуспішніших економік світу.

Ще ближчий приклад — Німеччина. Спочатку Західний Берлін тримався доктрини Галльштейна й відмовлявся визнавати Східну Німеччину, побоюючись, що це назавжди закріпить поділ. Але у 1972 році тактику змінили, не відступивши від мети: завдяки Основному договору Бонн сприймав Східну Німеччину як політичну реальність і дав їй визнання де-факто, але не де-юре. Обидві держави налагодили практичні відносини й прийняли наявний кордон як даність, а політична мета відновлення єдності німецького народу зберігалася.

Для України з цього випливає ключова теза: можна визнати лінію фронту, не погоджуючись на російський суверенітет над окупованими територіями. Бойові дії здатні припинитися без відмови Києва від юридичних претензій. "Україна може присвятити наступне покоління тому, щоб перетворити територію за цією лінією на озброєну, процвітаючу, економічно інтегровану європейську державу, відмовляючись при цьому легітимізувати завоювання", — вважає Картьє.

Головний контраргумент — ризик, що нова домовленість стане лише паузою на кшталт "Мінська-III", під час якої окупанти перегрупуються для наступного удару. Картьє відповідає, що в Мінську не було ані багатонаціональних сил, готових розгорнутися після припинення вогню, ані української оборонної промисловості з річною потужністю близько 55 млрд доларів, ані європейської оборонної економіки на шляху до 454 млрд євро річних витрат, ані приблизно 210 млрд євро заморожених активів російського центрального банку в ЄС. Україна, яка переважно була отримувачем західного потенціалу, тепер сама стає частиною європейського арсеналу — і цього разу угоду має підпирати військова, промислова та економічна структура, розрахована на витривалість.

Друга умова стосується самої Росії. "Якщо ми хочемо, щоб угода була стійкою, Росія повинна отримати щось цінне з економічної та стратегічної точки зору – не як винагороду за агресію, а для того, щоб вийти на новий шлях. Вона не отримає визнання Заходу як завойована територія. Вона не отримає прощення за спричинене нею руйнування. Вона отримає шлях до процвітання та глобального визнання", — наголошує авторка. Мир не може триматися лише на страху України перед новою війною: у Москви теж має бути причина боятися втратити мир. Це той самий принцип, що лежить в основі "Архітектури Авраама" на Близькому Сході, де військова сила стримує перший постріл, а економічна взаємозалежність підвищує ціну другого.

Окремо Картьє виносить питання дітей. За даними ЄС, від початку повномасштабного вторгнення майже 20 500 українських дітей було незаконно депортовано або примусово перевезено до Росії та на окуповані території. "Їхнє повернення не можна залишати на символічне завершення переговорів. Це має бути обов’язковою передумовою для першого значущого етапу скасування санкцій", — попереджає вона, додаючи, що кордони можуть залишатися спірними, а претензії щодо активів — предметом обговорення, але діти не є предметом торгу.

Тим часом дипломатичний фон залишається невизначеним. Речник президента Росії Дмитро Пєсков анонсував повернення до тристороннього формату переговорів, визнавши водночас, що конкретного плану врегулювання немає: "Є загальна ініціатива, загальне політичне бажання, яке було підтверджено, - вийти на відновлення тристоронніх переговорів. Ми сподіваємося, що в найближчій перспективі ці переговори будуть відновлені". За повідомленнями Bloomberg, війна може тривати до 2027 року, а Москва планує посилити атаки взимку, перевіряючи опір України та рішучість її союзників.

Підсумок: розмова про мир дедалі менше схожа на пошук одного підпису під документом. Ідеться про те, чи вдасться побудувати систему, в якій порушення домовленостей коштуватиме дорожче, ніж їх збереження, — і для Києва, і для Москви. Без цього будь-яка пауза ризикує стати лише відліком до наступного етапу війни.