Криза експертності чи надлишок інформації: як відрізнити фахівця від блогера

7 вересня у «Книгарні "Є"» відбулася дискусія «Криза експертності: хто сьогодні формує суспільну думку?». У ній узяли участь шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, медіаексперт і ведучий медіа «Ґрунт» Олексій Ковжун та журналістка Суспільного мовлення Тетяна Трощинська. Модерував розмову журналіст, автор проєкту «Донбас. Реалії» Денис Тимошенко.

Для звичайної людини ця тема має цілком практичний вимір: щодня ми вирішуємо, чиїм поясненням вірити — лікаря, економіста чи популярного ютубера. І ціна помилки буває різною: від змарнованого часу до рішень, які можуть вартувати життя. Як зазначила Тетяна Трощинська, раніше таксист розповідав свої теорії лише пасажирам, а тепер будь-хто може відкрити блог і звернутися до мільйонів. Людиною довіри стає той, кого ми щовечора читаємо, навіть якщо вона не є фахівцем.

Утім, на думку Трощинської, говорити про кризу експертів як таких некоректно — змінилися лише умови, у яких поширюється інформація. Подібні потрясіння суспільство вже переживало після винайдення друкарського верстата й появи телебачення. Справжня проблема, за її словами, полягає в довірі до експертизи та в когнітивному перевантаженні. Водночас вона визнає: коли йдеться про рішення, які впливають на чиїсь долі, компетентність перестає бути абстрактною.

Наталію Лигачову найбільше турбує криза довіри до інформації, яку породжують псевдоексперти. За її словами, з появою інформаційних телеканалів зросла потреба в ефірних коментарях, і фахівців почали запитувати про теми поза їхньою компетенцією. Окрему небезпеку вона вбачає в розвитку штучного інтелекту: системи ШІ навчаються на наявному контенті, тож велика кількість псевдоекспертних оцінок впливатиме на те, яку інформацію отримуватимуть користувачі згодом. «Якщо ти не спростовуєш, то ми заповнюємо ШІ неспростованою брехнею. І цим, власне, займаються і псевдоексперти», — пояснила вона.

Олексій Ковжун нагадав, що явищу приблизно п’ять тисяч років — ще Лао-цзи казав: «Хто знає — не говорить, хто говорить — не знає». На його думку, у медійному середовищі бракує механізмів професійної верифікації, які існують, наприклад, у медицині. Він розповів про знайомство з британським парламентарієм, який записував його пояснення, попри власну освіту в Оксфорді та військову кар’єру. За його словами, дискусія про експертність зводиться до трьох речей: «верифікація, делегування і відповідальність за своє рішення».

Що ж робити читачеві без часу на перевірку? Лигачова радить не довіряти одразу першому почутому голосу й накопичувати достатньо інформації, щоб бачити, наскільки різними бувають думки. Ковжун пропонує просте правило: якщо відео чи повідомлення емоційно зачепило — гортати далі, туди, де нудно. Трощинська ж називає ключовим орієнтиром здатність людини чесно визнати межі власної компетентності.

Отже, універсального сертифіката експертності в Україні немає — і навряд чи він з’явиться. Але обачність, увага до того, хто саме і на якій підставі щось стверджує, та готовність визнавати власні межі знання залишаються найдієвішим захистом від інформаційного шуму.