КНДР у війні проти України: чому це змінює безпекову карту світу

Про масштаби залучення Пхеньяна до війни йдеться у колонці президента некомерційної організації «Фонд Саратога» Глена Говарда. За його даними, у 2024 році Північна Корея направила до Курської області РФ понад 10 тисяч військовослужбовців — допомагати відбивати український наступ восени. А президент України Володимир Зеленський згодом заявляв, що Кім Чен Ин планує відправити на війну ще до 40 тисяч військових. За оцінками української розвідки, з 2024 року через Курську область пройшли ротацію понад 25 тисяч північнокорейських військових.

Для Пхеньяна ця війна стала не лише полігоном, а й джерелом цінного досвіду сучасної загальновійськової боротьби. На думку експерта, отримані на полі бою уроки КНДР використовує для масового виробництва ударних дронів малої та середньої дальності. На тилових базах у Воронезькій і Курській областях, за його даними, розгорнули спеціалізовані сили — 400 операторів дронів і 90 операторів ракетних систем, які завдають ударів по українських містах Суми та Харків. Водночас передача російських технологій модернізує оборонно-промислову базу Пхеньяна: підвищується точність наведення балістичних ракет KN-23 і KN-24, розвиваються системи протиповітряної оборони, атомні підводні човни та можливості запуску супутників.

Окрема складова співпраці — обмін ресурсами. Північна Корея постачає Росії боєприпаси: за деякими нещодавніми оцінками, йдеться про до 15 мільйонів артилерійських снарядів, а за даними Ради національної безпеки і оборони України, внесок КНДР становить до 50–70% усіх боєприпасів, які російські війська використовують в Україні. Крім того, за оцінками українських військових, 20 тисяч північнокорейських робітників працюють на промислових об'єктах по всій Росії. Натомість Москва забезпечує Пхеньян критично важливими енергоресурсами та щороку постачає 600–700 тисяч тонн рису, самостійно компенсуючи понад половину хронічного дефіциту продовольства КНДР. Сторони також розширюють прикордонну інфраструктуру: завершують будівництво двосмугового автомобільного мосту через річку Туманну, яким щодня зможуть проїжджати 300 важких транспортних засобів, і модернізують залізничне сполучення через Корейсько-російський міст дружби.

Що це означає на практиці? Союз Москви й Пхеньяна, за оцінкою автора, перетворюється на постійний оперативний альянс, і Пхеньян, імовірно, очікує прямої російської допомоги в разі майбутнього конфлікту на Корейському півострові. Говард проводить паралель між Сеулом і Харковом: південнокорейська столиця розташована приблизно за 30 миль від демілітаризованої зони й має таку саму географічну вразливість до транскордонних ударів. Тому, на його думку, бойовий досвід, здобутий в Україні, Пхеньян може застосувати й на Корейському півострові.

Саме тому експерт критикує підхід частини американських політиків, які закликали зосередити увагу США переважно на Китаї, відсунувши європейський напрямок на другий план. Події, на його переконання, показали: розділяти ці театри конфлікту більше неможливо. Він нагадує, що на цьогорічному саміті НАТО в Анкарі лідери Японії, Південної Кореї, Австралії та Нової Зеландії закликали створити «Партнерство Корея-НАТО 2.0», яке могло б стати основою нової євразійської безпекової системи для протидії осі Москва–Пхеньян. На думку Говарда, США мають підтримати такі ініціативи й припинити послаблювати наявні союзи в регіоні, а відновлення регулярних військових навчань із Південною Кореєю стало б «хорошим першим кроком».

Показовою є й оцінка колишнього міністра оборони США Ллойда Остіна, який, коли північнокорейські війська вперше прибули в Курську область, попереджав: спільна участь у бойових діях у Європі «також вплине на події в Індо-Тихоокеанському регіоні». Говард підсумовує: лінії фронту обох театрів тепер є однією й тією самою, і для Кім Чен Ина, і для Володимира Путіна Індо-Тихоокеанський регіон починається в Україні.

Підсумок: залучення КНДР до війни вже не виглядає як локальний епізод. Це довгостроковий альянс, який дає Пхеньяну технології, досвід і ресурси, а Москві — живу силу й боєприпаси. Для України це означає посилення тиску на фронті, для Європи та Азії — необхідність вибудовувати спільну безпекову відповідь замість розділення на окремі регіональні пріоритети.