Україна вчить світ розмінуванню: що стоїть за зміною ролей

Про це розповів заступник міністра економіки, довкілля та сільського господарства Ігор Безкаравайний. За його словами, тезу про те, що Україна лише переймає чужий досвід, варто відкинути: українські напрацювання вже починають застосовувати в інших державах.

Розмінування посадовець пропонує умовно ділити на два етапи. Перший — ідентифікація небезпечних ділянок, і саме він став найбільш технологічним. Тут задіюють дрони, супутникові знімки високої роздільної здатності, сенсори й аналізатори, аналіз великих масивів даних, штучний інтелект і предиктивну аналітику. Ці інструменти дають змогу визначити, чи є конкретна територія безпечною і чи потребує вона розмінування.

Другий етап — безпосереднє вилучення вибухонебезпечного предмета із землі, його транспортування або знищення на місці — розвивається значно повільніше. Безкаравайний зазначає, що тут досі значною мірою діють принципи, напрацьовані після Першої та Другої світових воєн. Самі об'єкти загрози майже не змінилися: це артилерійські снаряди, протитанкові, протитранспортні та протипіхотні міни.

Навіть найдорожча машина для механізованого розмінування не витримає одночасного вибуху кількох великих протитанкових мін, тому повністю замінити саперів технікою не вдається. Технології, яка б швидко й надійно екскавувала такий предмет дистанційно, наразі не існує. До того ж багато операцій відбувається на територіях із низькою щільністю замінування: навіть якщо на полі лише кілька небезпечних предметів, його все одно доводиться обстежувати повністю, проходячи площу з металошукачем. Саме тому подальший розвиток технологій ідентифікації має дозволити точніше окреслювати небезпечні зони — і тоді сапери зосередяться на конкретних ділянках, а не на всій території.

Практичний інтерес до українського досвіду вже помітний. Київ веде діалог із Сирією про побудову власної системи протимінної діяльності: сирійську сторону цікавить, як працює українська модель, яких помилок припускалася Україна і як вибудувати свою. Водночас Безкаравайний наголошує, що копіювати українську систему не варто, адже кожна держава має власний контекст і культурні особливості — він наводить як приклад Хорватію, Азербайджан, Україну, Сирію, Камбоджу та Колумбію. "Неможливо взяти якийсь золотий стандарт і збудувати єдину однакову систему управління гуманітарним розмінуванням", — каже посадовець.

Окремий напрям — співпраця з японськими компаніями, які розробляють дрони, сенсори та інші технології. Ідеться саме про бізнес, а не про Японію як державу: ці компанії консультуються з українськими розробниками й виробниками, а українська сторона пояснює, які рішення вже пробували й вони не дали результату, а які мають перспективу. Схожу логіку мають і європейські виробники, зокрема постачальники підводних дронів, які доопрацьовували свою техніку безпосередньо в умовах війни. Проблеми виникали з орієнтацією систем і керуванням ними: на роботу впливали повітряні тривоги та засоби радіоелектронної боротьби, через що техніка могла втрачати орієнтири. Українські умови, за словами заступника міністра, дають виробникам змогу бачити, як їхні технології поводяться в реальності, і відповідно їх удосконалювати.

Для людей це означає передусім швидше повернення безпеки там, де вона зараз недосяжна. Точніша ідентифікація небезпечних зон скорочує обсяг ручної роботи саперів, а отже, пришвидшує повернення земель до господарського використання й зменшує ризик для тих, хто на них працює. Водночас повільний поступ у самому вилученні вибухівки нагадує: технологічний прорив в одній ланці не скасовує складнощів в іншій.

У ширшій перспективі зміна ролей — із учня на вчителя — зміцнює позиції України як джерела практичної експертизи, потрібної багатьом країнам зі схожими проблемами. Але сама лише передача досвіду не розв'язує внутрішніх завдань: попереду — реформа управління галуззю та пошук ресурсів, адже масштаб проблеми залишається значним.