Чому лікарі десятиліттями приховували від пацієнтів діагноз «рак»

Майже всі сучасні пацієнти хочуть знати правду про свій стан. Але ще кілька десятиліть тому медична норма була протилежною: онкологічний діагноз вважалося правильним приховувати від людини, повідомляючи його лише рідним чи близьким. Ця вимога була закріплена навіть у Кодексі етики Американської медичної асоціації, який радив лікарям утримуватися від похмурих прогнозів і не травмувати пацієнта зайвими подробицями.

Пояснення було цілком практичним. Тоді вважалося, що на тривалість життя хворої людини впливають не лише ліки чи процедури, а й слова медика та манера подачі інформації. Тому обов'язком лікаря було уникати всього, що могло б засмутити чи пригнітити пацієнта. Цей підхід спирався на так званий доброзичливий обман, який медицина плекала протягом століть.

Дані опитувань тих років показують, наскільки глибоко вкорінилася ця практика. У 1953 році серед 44 опитаних лікарів лише 3% завжди повідомляли пацієнту про рак, 28% робили це зазвичай, а 69% — ніколи або майже ніколи. Найчастішою причиною називали страх викликати в людини «негативну емоційну реакцію». Дослідження 1961 року в Чикаго, де опитали 219 медиків, підтвердило картину: 90% із них заявили, що зазвичай не розкривають діагноз, а іноді навіть змінювали формулювання, аби прибрати будь-яку згадку про рак — особливо коли хворобу вважали невиліковною.

Окреме дослідження 1966 року, проведене в лікарні для ветеранів, додало до картини ще кілька мотивів. Лікарі часто просто недостатньо знали невиліковно хворого, щоб зрозуміти, чи хоче він чути правду; не відчували себе готовими впоратися з реакцією пацієнта; не хотіли, щоб той шукав у них емоційної підтримки. Іншими словами, за мовчанням стояли не лише турбота, а й брак часу, навичок і внутрішньої впевненості.

Показово, що вже тоді існували дослідження, які свідчили: більшість пацієнтів насправді хотіли б знати свій діагноз. Проте минуло ще кілька десятиліть, перш ніж ця потреба людей стала визначати медичну практику.

Для сучасної України ця історія має цілком практичний вимір. Право пацієнта на інформацію про власний стан здоров'я сьогодні закріплене законодавчо, і саме відкритість, а не опікунське замовчування, вважається нормою. Водночас питання залишається: чи мають лікарі достатньо часу й навичок, щоб повідомляти складний діагноз так, аби людина могла його прийняти й ухвалити рішення про лікування. Бо зміна етичних правил — це лише половина справи; друга половина — це підготовка тих, хто має ці правила втілювати.