Неділя, 22 квітня

Цю будівлю в радянські роки цинічно намагалися перетворити на заклад, коридорами якого ходять діти і вчаться музиці. Камери для в’язнів стали навчальними класами, хол прикрасили величезним панно зі скрипалями… Але моторошна історія «просочувалася» крізь закривавлені міцні стіни, і скрипалі з панно в холі грали дуже сумну мелодію. Як би не намагалися надати споруді іншого змісту, вона назавше лишилася Луцькою тюрмою. Тепер тут монастир. Суворе приміщення у старій частині Луцька, згадка про яке досі викликає майже щоразу бурхливі дискусії.

Від кляштора бригіток – до катівні для українців

Той, хто зводив ці поверхи, навіть припустити не міг, на що вони перетворяться для його нащадків на багато-багато прийдешніх поколінь. Велична споруда в серці історико-культурного заповідника «Старий Луцьк» за більш ніж чотири століття пройшла шлях від обителі для праведниць найповажнішого католицького ордену бригіток до закривавлених камер для патріотів.

Приміщення звели на основі палацу одного з князів Радзивіллів. Альберт Радзивілл був луцьким старостою. Майже чотири століття тому він віддав свій палац під монастир чину Св. Бригіти. Згодом споруду суттєво розбудували. Так постав костел, келії для черниць. У XVII-XVIII століттях тут, крім кляштору (чоловічий монастир – прим. ред.), діяла школа для дівчат-сиріт та шляхетних лучанок. Монастир бригіток пережив кілька пожеж, остання з яких (у травні 1845-го) змінить долю цих мурів.

«Уже вкотре пожежна стихія 17 травня 1845 року нищить “Старе місто”: горять урядові установи, храми, міщанські житла. Провину за важкі втрати перекладають на монахинь-бригіток, які не впустили пожежників у кляштор, на якому зайнявся ґонтовий дах, і через вітер пожежа охопила все місто. Це посилило боротьбу проти польської імперської політики: декретом Сенату конфісковуються багаті фонди на відшкодування збитків, а невдовзі ліквідовується і сам кляштор Св. Бригіти. Споруда головного корпусу використовується для поліцейської управи і поштової контори з квартирами для службовців», – згадував найвідоміший в’язень Луцької тюрми Микола Куделя, котрий за життя кілька разів побував у її камерах і залишив згодом безцінні свідчення про ці стіни.

Поліцейська управа стане окружною тюрмою. Тоді Луцьк був під владою Російської імперії. Пізніше, за Польщі, у цих мурах мордували в’язнів-волинян, які боролися за Українську Державу. З приходом совєтів (із 1939-го) Луцька тюрма стала катівнею для ОУНівців і тих, кого звинувачували у симпатіях до всього українського.

Музика історії: спершу розстріляли тисячі людей, а тоді вчили тут грати твори Шопена

Найкривавіша сторінка з минулого споруди – червень 1941-го. За ґрати Луцької тюрми потрапляють тисячі волинян. Тут тримають не тільки кримінальних злочинців, а й інакодумців серед місцевих мешканців, в основному молодь із довколишніх сіл, яку підозрюють у зв’язках із ОУН.

«Із початку 1940 року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили “неугодних” з усіх куточків Волині. Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в’язниці утримувалося 2117 ув’язнених. Серед них – патріотично налаштована молодь, активісти ОУН, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів. 22 червня приблизно о 14:00 Луцьку тюрму бомбардували ворожі німецькі літаки. Після закінчення бомбардування в’язні вчинили бунт. Але втекти пощастило одиницям. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВС, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми», – зазначала історикиня Леся Бондарук.

Наступного дня під цими мурами були розстріляні тисячі в’язнів. Живими з тієї м’ясорубки вийшли тільки деякі. Тіла решти закопали в кількох ямах на території колишнього кляштору. Трупи присипали вапном. Де ці останки, достеменно невідомо донині. Так на території Луцької в’язниці НКВС за наказом Берії відбувалася так звана ліквідація бранців, яких тодішня влада не могла евакуювати вглиб СРСР.

У 2017-му земля видала на-гора одне з таких страшних поховань. Коли ремонтували дорогу під входом до колишньої тюрми, виявили кістки. Після розкопок з’ясувалося, що то – одна з ям із трупами. У ній – більше сотні вбитих. Переважна більшість – чоловіки від 18 до 20, рідше до 40 років. Рештки одягу, взуття. Після ексгумації ці останки перепоховали на подвір’ї тюрми, у крипті біля пам’ятних дошок з іменами розстріляних, де щороку 23 червня відбуваються заходи із вшанування загиблих.

А згодом, у 1958-му, чиновники Радянської України вирішили розмістити у стінах Луцької тюрми музичне училище. Так, у цих мурах аж до 1998-го вчили прекрасному дітей, як би цинічно це не звучало.

Карцер-льох і тюремний «глазок» з минулого

Останніх років десять тут – Замковий Свято-Архангельський чоловічий монастир УПЦ КП.

Усередину споруди рідко хто потрапляє з фотокамерою. Навіть коли в цих стінах діяло музичне училище, частина приміщення була під замком. Інтер’єр пам’ятки національного значення, яка вкрай потребує реконструкції, досі подекуди нагадує про нещодавнє минуле. У холі з бокового входу все ще можна побачити величезне панно з намальованими музикантами. У кімнатах, а раніше камерах, стоять залишки меблів із навчальних класів. Нині коридори та бічні приміщення завалені непотребом, що лишився після ремонту монастирської частини споруди.

«Коридорний наглядач із в’язкою ключів викликає перших п’ять чоловік, вручає кожному ганчірку із суконної шинелі, веде в кінець коридору і командує всім стати на коліна і тими ганчірками натирати підлогу вправо-вліво, куди сягають руки. Розрахунок такий, що ми, п’ятеро, займаємо всю ширину коридору і, просуваючись вперед на колінах під окрики наглядача: “Натирати міцно!”, доводимо до “блиску” підлогу. Якщо хтось із нас не притискав ганчірки зі всією силою, то наглядач його бив ключами по спині. Я ж був настільки безсилим, виснаженим впродовж 22 днів “стійки”, що отримав найбільше ударів. Коридор же був довгим, тягнувся на кілька десятків метрів. Треба було його на колінах проповзти з кінця в кінець і назад, після чого не тільки блищала підлога, а й кров виступала на колінах. Мене найбільше вразило те, що оця злощасна підлога була з грубезних соснових дощок, вік яких, напевно, сягав від черниць кляштору Св. Бригіти. Вона, ця підлога, була до того вичовгана, витерта, з “видолинками”, що тільки смоляні, тверді, як сталь, сучки стирчали на поверхні, немов гриби на узліссі. Це була справжня історична музейна реліквія – ота давня підлога. Щоправда, незабаром нові “хазяї” – енкаведисти – замінили її на бетонно-цементну. Для більшої сирості…» – так згадував коридори тюрми Микола Куделя.

Про тюремне минуле пам’ятки «свідчать» ґрати на вікнах і навіть дивні вічка в стінах, що колись слугували для того, щоб з однієї кімнати стежити за тим, що відбувається в іншій.

Частину споруди займає монастир, там проведено реконструкцію і облаштовано келії. У 2012-му в цих стінах відкрили і церкву. Назвали її на честь новомучеників і сповідників ХХ століття. Там щодня звучить молитва і поминають жертв, що полягли під цими мурами.

Як розповідає благочинний монастиря ієромонах Арсеній, церква розташована в одній із загальних камер. За деякими свідченнями, саме в цих стінах катували під час допитів в’язнів. У центрі храму – ікона, яку луцький художник Володимир Жупанюк намалював спеціально для нього. З неї дивиться Богоматір, довкола якої – зображення святих, котрих особливо шанують на Волині, та образи луцьких в’язнів, за плечима яких стоять мури старого Луцька.

Тут же, у храмі, можна побачити тюремний карцер. Його розкопали під час облаштування храму. Невелике приміщення було дощенту засипане землею. До нього вели низькі двері, що замуровані. Нинішні господарі споруди припускають, що саме через ці двері у карцер потрапляли ув’язнені. Усередині – зруйнована цегляна кладка, що може свідчити і про те, що сюди кидали гранати під час розстрілу в 1941 році.

Тепер у колишньому карцері мирно стоять… банки з помідорами та огірками. Ченці використовують його як льох для нехитрої продукції. Вхід до карцеру-льоху затулений білою полотняною шторою.

Доля пам’ятки все ще не вирішена. Волинські історики, громадські діячі, очевидці подій 1941-го та родичі розстріляних вважають, що в цих мурах мало б знайтися місце і для облаштування музею. Щоправда, для цього треба суттєві інвестиції. А поки що і в храмі, і в обителі-тюрмі невпинно лунає молитва, яку звершують ченці Замкового Свято-Архангельського чоловічого монастиря. Зараз їх семеро. Це добре, бо ці стіни, здається, аж просять молитовного очищення. Після пережитого.

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Павло Березюк

Залишити коментар