Підтримка України не дорівнює вступу у війну: погляд з Південного Кавказу

П'ятий рік повномасштабної російської агресії проти України змінив геополітичний ландшафт Євразії, і Південний Кавказ опинився між двома великими осередками турбулентності: війною на півночі та американо-іранським протистоянням на півдні. Для Баку, Тбілісі та Єревана це означає необхідність тверезо оцінювати ризики й прораховувати кілька сценаріїв одночасно.

Ключова теза для регіону: підтримувати Україну — не означає автоматично воювати за неї. Держави Південного Кавказу мають допомагати Україні політично, морально, гуманітарно й економічно, адже вона захищає принцип непорушності кордонів. Однак пряме воєнне втручання не відповідає їхнім національним інтересам, і це не нейтралітет між агресором і жертвою, а відповідальна політика держави, що не відкриває другий фронт біля власних кордонів.

Водночас у регіоні розуміють: і перемога Росії, і її поразка несуть загрози. Перший варіант посилить реваншизм Москви та уявлення про ефективність силового тиску на сусідів. Другий — може спровокувати внутрішню кризу в ядерній державі, а нестабільність на кордонах не менш небезпечна, ніж агресивна політика. Тому Південному Кавказу доводиться готуватися до різних сценаріїв, а не обирати один.

На цьому тлі стратегічним пріоритетом стає мир між Азербайджаном і Вірменією. Зустріч лідерів у Бішкеку наприкінці серпня дала підстави для обережного оптимізму. Баку, відновивши територіальну цілісність і зміцнивши позиції як регіональна середня держава, готовий до юридичного закріплення миру. Єревану ж варто визнати нову реальність, зокрема прибрати з конституції положення, які можуть трактуватися як територіальні претензії. Мир із Баку здатен відкрити для Вірменії шлях до нормалізації відносин із Туреччиною, нових комунікацій та економічної інтеграції.

Підсумок: Південний Кавказ сьогодні має рідкісне вікно можливостей. Війна в Україні підвищила значення Середнього коридору, а мир між Баку і Єреваном міг би перетворити регіон із периферії конфліктів на комунікаційний вузол Євразії. Але для цього потрібна не лише дипломатія, а й внутрішня стабільність: суспільна консолідація, національна єдність і здатність говорити мовою власних інтересів, а не чужих покровителів.