Четвер, 24 травня

Ми загубили Надію

Ми загубили Надію, серед білого дня, серед білого магазинчику, з білими простирадлами, взяли отак і безглуздо загубили цілу дитину на 23 кілограми ваги і в червоній курточці. Тут вона стояла, тут я пускаю її руку, щоб дістати з полиці річ, тут уже її немає.

Я завжди підозрювала, що я мать-гавно. Соціум мені про це весь час натякав і натякав, то постами про те як одна «авца кончєная накарміла рєбьонка макаронамі». То статтями, про горе-матерів, які до 21 року не водять дітей за руку. Шоб не підтверджувати свої здогадки я скрізь водила Надію за руку. Іноді я так водила її за руку, що вона казала «Не тисни мене дуже». Я в те стискання, мабуть, вкладала усю свою псевдоідеальність материнську. Типу от яка я відповідальна, зцапала дитяче рученя і веду. Це вам не суп з цвітної капусти і не манка без грудочок, і не ігри на розвиток критичного мислення, це водіння за руку. І я отак її завжди веду, зразково водила.

А тут загубила.

Касир магазину сказала, що це тривало три хвилини, а от мені в ті три хвилини вмістилися усі войни світу, всі можливі небезпеки, обличчя всіх телевізійних маніяків. Моє пошматоване серце в ті три хвилини розбилося і зупинилося, вискочило, втекло, скам’яніло, я вмирала і оживала. Нічого дивного у жінок, які підміняють ідеальне материнство на істеричність так буває. Тому я і бігала між рядами і голосила як малахольна «Надя, Надія, Надюша». Всі дивилися на мене і думали шо я мать-гавно, горе-матір і авца кончєная, яка навіть за руку дитину в невеличкому магазині не тримає.

Ті три хвилини були вічністю. Я ніколи не каталася на американських гірках, бо в мене заслабкий вестибулярний апарат, але тепер я можу професійно передати ті відчуття. Чоловік кинув все обране і вибране і побіг, ніби знав куди бігти, хлопчик сказав, «какая-то дєвочка, сказала, что єй скучно і ушла». Мої ноги налилися свинцем і я хотіла кричати чоловікові «біжи швидше іще швидше».

Надія знайшлась. Їй і справді стало скучно, у дітей так буває, навіть якщо у них ідеальна мама з пюре із броколі на вечерю і безглютеноввим печивом, навіть якщо в них мама прочитала усі книжки з раннього розвитку і виховання і показувала три-місячному маляті картки Домана – дітям стає скучно. І вони роблять якісь такі жахливі в своїй безглуздості речі, типу от як взяти і піти на вулицю. Ні, ну а шо тут такого?!

На вулиці вона мабуть трохи осягнула, що скучно, це трохи не то і не туда. В ній заграли мої ріднесенькі істеричні гени і вона якоїсь секунди почала бігти і кричать «А-а-а» так її і зловив чоловік. Плакали всі, спочатку дуетом, потім долучився трохи й татко. В тому безмовному плачі застряли усі мої «Чого? Куди? Нашо? Якого?» вони і справді безглузді. Що тут уже питати???

Довелося в магазині купити іще три носовички, щоб якось втамувати біль утрат і радость обрєтєнія. Коли все втихло, Надія нам повідомила, — «Я вийшла, а там людей немає, одні дракони».

В ту мить я прийняла свою неідеальність, свою материнську гадісність і тому сказала, що в цьому світі, коли відійти від тата з мамою, то усі люди перетворюються на драконів. Тому треба знайти дракона у формі й сказати «привіт, я загубилася, мене звати Надія, подзвоніть моїй мамі…». Далі ми для покращення настрою співали цей номер телефону 5 мовами. У псевдоідеальних матерів і їхніх дітей, яким скучно, свої розваги. Не звертайте уваги. Горе-матір знайшла свою надію і Надію, їй можна.

5 комментариев

  1. я теж фікальна мать… мать, яка роззявила рота, і дітьониш впав з ліжка… Тоді я зрозуміла, що тоді, коли ця гусінь вчилась повзати, яжемать мала не зводити очей, а ще варити супер корисні супчики, пюрешки і всіляко бути продвинутою мамою. Та я просто мама, яка вчиться любити та не підвищувати голос… Бо пройшло вже 12 років, а я й досі не ідеальна.

  2. А ще є брелок антивтрата дитини…..корисна штука! Пищить якщо дитина відходить на більшу відстань ніж визначено на брелоку. І коштує небагато

  3. Надя, я найбільше люблю приказку: « Я була ідеальною мамою, а потім у мене з’явились діти»). Влітку, на відпочинку, катала малу на качелі спиною до басейну, відстань до бачейна може 4 м. Старший, 6 років, весь час бігав довкола мене. Може на хвилину пропав з поля зору і я чую крик: « ДИТИНА ТОПИТЬСЯ»! Капець! Потягнувся за іграшкою і шубовсьнув в воду, абсолютно безшумно. І К на зло біля басейну не було нікого! Витягли мого аквалангіста, відкашлявся, щастю меж нема — з дитиною все ОК. Весь наступний тиждень ловила а собі погляди типу « отетавот провтикала дитину», « куди тільки очі дивились, лиш би не на дитину», « щозамать», « горемать» і т.д. А самій де як хреново, кориш і довбеш себе за ту хвильку, коли випустила дитину з виду, ні прощення собі, ні спуску… і ще ота общєственность вездє) Ніколи так не раділа кінцю відпустки. Випадок-то страшна річ, не перебірлива. Дай Бог нам всім таких випадків уникати,

  4. я тоді мегагівно, а не мать) сина повернула поліція, тривало все 10 хвилин,я потім днів зо два помирала тихенько. я в магазині, дітю скучно, на вулиці дев*ятиповерхівки однакові, побіг і заблукав( хлопцеві 6 років, робили фото на документи в школу, а потім мама вирішила купити дитинці пальто, дафлкот синій, давно хотіла. нє, купила, а шо. непогана вийшла покупочка. після того син без розумного годинника від мене ні на крок. для нього минулося легко, а я час від часу згадую, і паніка втрати назавжди довго не відпускає.

Залишити коментар