Субота, 24 лютого

Існує не тільки дух часу

Існує не тільки дух часу (Zeitgeist), але і дух місця, геній місця. Іноді вони поєднуються (є таке бахтинське слово «хронотоп», воно завжди нагадувало мені назву якогось стародавнього звіра). Це об’єднання передбачає внутрішню боротьбу не на життя, а на смерть. У разі Одеси перемогу явно здобув дух місця. Що дивно для такого молодого і легкого міста, як Одеса.

Приморське місто, морський порт автоматично означають відкритість. Ця відкритість породжує протиріччя. З одного боку, одесити пишаються тим, що вони «корінні», але в той же самий час значна частина одеситів залежить від прибульців і завжди залежала від них. Символ такої залежності – ринок сувенірів біля стін нещодавно відтвореного Преображенського собору. Свої проходять повз: ринок не для них. Кому спаде на думку в Одесі купувати кухоль з виглядом все того ж Оперного театру? Все для вас, дорогі гості.

І дівчата з Митної площі – теж символ відкритості й доступності, вони теж, насамперед, для вас.

Будь-яка торгівля передбачає контакти із заморськими гостями. Ця свобода і ця відкритість залишалися незнищенними, навіть в радянські часи – нелегальна спекуляція була джерелом доходу для багатьох мешканців Одеси. Влада була безсила: починаючи боротьбу зі спекуляцією, вона не без задоволення сама занурювалася у справи підпільного бізнесу, перетворюючись із переслідувачів на небезкорисних патронів.

*

Гордість і послужливість, незалежність і рабство – як все це зв’язати докупи? Як пояснити, що «справжні одесити» часто в глибині душі зневажають один одного саме за те, що «застрягли» у своєму місті! Якими важливими виявляються зв’язки з тими громадянами Одеси, які влаштувалися там, далеко! Тут річ навіть не в матеріальному рівні життя емігранта (та і не завжди цей рівень високий!). Приваблива сама перспектива вирватися з жарких обіймів рідного міста.

Як не згадати слова популярного колись кіногероя – «найважливійше у нашій справі – вчасно втекти»…

І потім – тужити за покинутим приморським містом або, навпаки, остаточно поховати його «у своєму серці».

*

Як хороша футбольна команда, Одеса має своїх фанатів. Насправді їхня кількість невелика, і вони проживають не тільки в Одесі. Це одеські краєзнавці і колекціонери «одесики», усього того, що пов’язано з історією міста.

Етикетка, порцелянова пробка з назвою відомої в Одесі пивоварні, листівки з краєвидами Одеси, довідки й документи – усе це коштує чималих грошей саме в Одесі, так що колекціонерові-початківцю варто з’їздити до Миколаєва або до Херсона, а то і в Київ чи Москву. Щоправда, особливого успіху можна не чекати – туди вже з’їздили.

Сам я в задумі стояв над жестяною заварницею зразка п’ятдесят сьомого року з краєвидами Одеси, але так і не купив. Хоча саме така стояла в буфеті у моєї бабусі. І перебував там, зазвичай, грузинський порошкоподібний чай із жахливим запахом, спогади про який, найімовірніше, й відвернули мене від цього придбання.

А ось від купівлі старого дзеркала в бамбуковій рамці, на задньому боці якого стоїть клеймо «спеціальний японський магазин в Одесі», я не втримався, хоч полотно дзеркала потребує реставрації, яку сьогодні в Одесі зробити немає кому. Так, я знаю, що старі дзеркала купувати не можна, що я вніс в будинок відображення всіх колишніх власників, їхні труднощі й прикрощі, що я населив свій будинок сотнями примар. Звичайно, я не забобонний і все ж майже щиро розраховую на допомогу цих примар у моїй подальшій праці.

*

Одеське краєзнавство (як і будь-яке інше) багато в чому ґрунтується на нудних фактах: хто побудував цей будинок, хто був його власником, хто там жив, а хто туди заходив. Ці важливі факти охоче повідомляються туристам і, зрозуміло, вилітають з їхніх голів негайно. Але краєзнавець не може уявити собі, що архівні дані поліцейської ділянки за 1907 рік можуть не цікавити людей. Що, якщо хтось і пожвавлюється при словах «будинок Вагнера», то тільки тому, що чув про великого композитора і навіть слухав його музику. Але Вагнер зовсім не той, і зацікавленість слухача в’яне.

*

А тим часом краєзнавці – також творці одеського міфу. Власне, кожен одесит – трішки краєзнавець. Не один раз я і сам виступав у цій ролі, показуючи місто канадським гостям. Я розповідав про Пушкіна, про якого вони щось чули, і про Амалію Різнич, про яку вони не чули нічого. Підійшовши до місця, де колись стояв будинок, в якому мешкала Амалія, я вигадав для гостей одеську легенду. Я сказав, що існує повір’я, що в цьому будинку обов’язково повинна жити найкрасивіша жінка Одеси, в яку повинен бути закоханий поет.

Легенда мала під собою певні підстави. У цьому будинку жила моя майбутня дружина, а хто був у неї закоханий – зрозуміло і так.

1 комментарий

Залишити коментар