Простір ТЕО: апофеоз театрального андеграунду

Будинок, у підвалі якого облаштували театр, уже став меморіальним: його занесено до реєстру пам’яток архітектури й містобудування, що охороняються.

Сам підвал тривалий час був занедбаний, хоча раніше виконував різноманітні побутові функції, адже звідси починалася одна з найголовніших транспортних артерій, яка з’єднувала місто з Практичною (Військовою) гаванню. Чого тут раніше тільки не зберігали – від вина й продуктів до військової техніки й контрабандного краму. Стан приміщення на момент прийняття рішення був жахливий: брудно, темно й волого. Тож важко навіть уявити, скільки зусиль доклали організатори, щоб надати простору сучасного вигляду. Сміття вивезли, приміщення висушили й обігріли, каналізацію відремонтували, додали багато світла й затишку, стіни відполірували так, що тепер вони виконують роль екрана. З вулиці ще й досі нічого багатообіцяючого не видно – навіть вивіски ще немає. Звичайні металеві сходи ведуть до вифарбуваних у сірий колір металевих дверей. За дверима починається інша реальність: там зустрічається минуле з майбутнім, аура будівлі поєднується з ефектами сучасної техніки.

Висота стелі сягає 5 метрів, що дало змогу організаторам облаштувати два рівні: вийшла повноцінна зала з балконами. Очікують, що зможуть приймати одночасно до 120 гостей. Після вистав можна буде, не покидаючи будівлю, поспілкуватися й обговорити побачене в кав’ярні, розташованій на першому поверсі. Також над сценою постійно діятимуть мистецькі виставки. Окрім проектних театральних вистав, тут відбуватимуться концерти, творчі зустрічі, кінопокази, лекції, діятиме творча лабораторія під назвою «Вхід вільний».

Організатори сподіваються, що в просторі народжуватимуться нові ідеї, обговорюватимуться проекти, відбуватиметься обмін досвідом – мистецьке життя вируватиме. Так, уже в листопаді відбудеться зустріч із композитором Олексієм Ретинським, де він поділиться успішним досвідом перетворення простору за допомогою аудіоінсталяцій; бесіда з арт-критиком, акторкою і фіксатором усіх культурних подій міста Утою Кільтер; дискусія-батл «Перформанс. Хеппінінг. Акціонізм. Хто є хто?», відеопоказ вистави геніального Джеймса Тьєррі «Сяюча безодня» тощо.

Місце ж для основних дій більше за формою нагадує саме шматок міні-античного театру: у центрі простору розташована своєрідна орхестра з центральною точкою, з якої виголошуються найважливіші тексти (вітар). Перед ним на невеликій відстані розміщується глядацька зала, позаду – сходи, що ведуть нагору й виконують роль проскенію, і власне скени. Отже, під час вистави залучається чи не весь простір приміщення, навіть труби теплотраси змогли обіграти. Глядач перебуває у вирі всіх дій і безпосередньо залучається до вистави. Фактично звичне вже «глядач на сцені» набуло нової форми, адже дія розгортається не тільки перед глядачем, із-за спини глядача лунає експресивний музичний супровід на ударних інструментах у виконанні Юрія Кононова. А найрізноманітніші звуки live electronic лунають звідусіль.

Вдало для відкриття простору була підібрана й вистава – «Іфігенія. Апофеоз». Актуалізована режисером Дмитром Костюмінським давньогрецька трагедія Евріпіда якнайкраще виглядає саме в такому нестандартному просторі. Декорації у звичному розумінні відсутні. Самі стіни підземелля створюють необхідний антураж.

Музика Олексія Ретинського, що є чи не найважливішим складником вистави, починає лунати задовго до початку, створюючи можливість плавного занурення. Під час вистави були залучені всі органи чуття. Інколи звук досягав такої гучності, завдяки й чудовій акустиці зокрема, що на вібрації реагували не тільки барабанні перетинки та грудна клітина. Дивно реагувало тіло й на дзвони, які ледве викристалізовувалися із суміші звуків.

Світлові ефекти змінювали простір до непізнаваності, створюючи необхідні локації. Основна дія відбувалася в храмі Артеміди, світло малювало на ідеально відшліфованій цегляній кладці величні колони. Язики жертовного вогню і сотні свічок були настільки реальними, що від них ішов жар. Глядачі змогли відчути навіть аромат фіміаму, що викурювався на честь Богині. Додавало магічності дійству звучання традиційного для античного театру хорового співу.

В основі сюжету – відома міфологічна історія Іфігенії, до якої часто зверталися й пізніші автори, була переосмислена й осучаснена. Усвідомлення того, що за легендою храм Артеміди, де служила жрицею Іфігенія, розташовувався на місці сучасного Партеніту в Криму, безумовно, додавало нових сенсів при перегляді.

Вистава завдяки незвичному простору й численним спецефектам вийшла атмосферною. Дій на сцені було мало, увага зосереджувалася на внутрішньому стані головної героїні під час вибору. Помста під прискіпливим оком режисера перетворилася на джерело всіх бід і війн, які з тих далеких часів так і не припинили існувати. Моторошні кадри сьогоднішніх новин і хроніки минулих часів перманентно виводилися на стіни-екрани. Сцени з в’язниці, які зняті ніби на камери спостереження з функцією наближення, до болю нагадували кадри допиту наших полонених бойовиками. Мілітарі одяг і берци акторів-чоловіків для ока, на жаль, сприймалися звично і не дисонували зі стародавніми білими тогами акторок. Під час вистави кілька разів проголошувалася думка з минулого, що життя чоловіка в десятки тисяч разів цінніше за життя жінки. Це сильно резонувало з тими цифрами, які чи не щодня лунають з лінії фронту. Питання патріотизму, яке порушується у класичній трагедії, у цій версії, на диво, не проявлене. Натомість більше йдеться про жертовність й жагу помсти, про вбивство й силу зла, про необхідність поставити цьому край.

Головні висновки, що лунають з вуст актора наприкінці вистави, мають стосуватися не стільки минулого, як сьогодення, бо саме воно визначає майбутнє. Змінювати світ на краще, як це зробили організатори нового підземного театрального простору, і означає творити майбутнє. А плоди творчості митців уже можна «споживати» в Одесі за адресою Військовий узвіз, 18.

Текст: Світлана Бондар

Фото надані театральним простором «ТЕО»