Київ перед зимою: між побутовою зібраністю та питанням довіри до влади
Кияни готуються до опалювального сезону, який обіцяє бути складним, кожен у свій спосіб: хтось закуповує продукти й ліки, хтось шукає, куди тимчасово переїхати. Експерти тим часом розходяться в оцінках готовності міської інфраструктури.
Розмови про прийдешню зиму давно вийшли за межі експертних майданчиків — про неї говорять у чергах, магазинах і на зупинках під час тривог. Ідеться не стільки про погоду, скільки про наслідки обстрілів і те, наскільки місто готове до нового опалювального сезону.
Досвід киян різний, але показовий. Айтівець Олександр Тетеря, який доглядає батька з особливими потребами, тримає запас ліків щонайменше на три тижні, воду на тиждень, спальник, пальник і зарядну станцію. Він діабетик і пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення запасів не було — «це було дуже стрьомно». Вчителька Валерія минулої зими півтора місяця прожила без опалення й світла: труби рвалися, квартири підтоплювало, а дах виявився дірявим. За літо вона зробила ремонт, домовилася про тимчасове житло та село в родичів, але запасів не робить — «якщо все знову заллє і буде холодно, то нічого не допоможе». Ветеран і правозахисник Олег Симороз досі не полагодив вікна, пошкоджені торішнім прильотом у сусідній під'їзд, і саме це вважає першочерговим завданням. Директор «Інституту міста» Олександр Сергієнко радить бути ощадними: частину торішніх запасів, зокрема борошно, довелося викинути, а врожай цього року добрий.
Оцінки готовності інфраструктури розходяться кардинально. Симороз каже, що реальної підготовки не бачить: укриття у звичайних підвалах, проєкти на стадіонах і при школах провалені, захисних конструкцій на зупинках немає, а місто, на його думку, неефективно витрачає колосальний бюджет. Сергієнко натомість наполягає, що робота йде велика: насосні станції Київводоканалу забезпечені генераторами автоматичного запуску, на ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6 тривають відновлювальні роботи з виконанням приблизно 65–70% по теплу, на Дарницькій ТЕЦ створюють резервні джерела, щоб за найгіршого розкладу тримати 12–14 градусів. За його словами, правий берег захищений краще — там збереглося понад півтори сотні котелень малої та середньої потужності, тоді як на лівому ситуація складніша. Він також закликає не вірити заявам про катастрофу на Бортницькій станції аерації: навіть за її зупинки скиди у Дніпро становитимуть менш ніж один відсоток від обсягу річкової води.
Питання про «момент Х», коли доведеться виїжджати, кожен вирішує сам. Для Тетері це відсутність води й зупинка каналізації. Валерія хотіла б знати реальні, а не паперові сценарії — зокрема щоб мати змогу вивезти дитину в село й працювати дистанційно, чого для вчителів не передбачено. Симороз вивезе родину лише за активних бойових дій в області, сам залишиться в місті. Сергієнко ж переконаний, що «повний капець не настане», а централізовано вивезти три мільйони мешканців просто нікуди.
Спільне в цих відповідях — розмежування відповідальності. Тетеря покладається лише на себе, але вважає, що держава має по-людськи підтримувати тих, хто не може себе забезпечити. Валерія наголошує на самоорганізації будинків, де сусіди носили гарячі обіди маломобільним. Симороз визнає силу волонтерських поривів, але застерігає: «це не може тривати вічність», тому лідерство має взяти влада — з чіткими сценаріями, включно з тим, коли знадобиться допомога людей. Сергієнко нагадує про міську програму «30/70», за якою мешканці купують генератори чи зарядні пристрої, а місто компенсує 70% вартості, і радить не чекати, що чиновники принесуть пакунки додому.
Попри різницю оцінок, у настроях киян читається радше побутова зібраність, ніж паніка. Запаси води, дрова, павербанки й автономні котельні — це спільна тривога, яку місто переживає, як і попередні зими.
