Тендітна дівчина з екстрарудими косами в шапці-«тирольці», яка їй відверто пасує. Вона – не просто учасниця, як то кажуть, «персонаж» фестивалю, а й бійчиня, лицарка!
Уперше на фестивалі середньовічної культури «Срібний Татош» відбулися дівочі профбої. Зійшлися лицарки Ксенія Марко та Катерина Умярова, обидві – призерки чемпіонатів світу з історичного бою. Так, Україна нині на найвищих щаблях цього виду спорту в Європі, й ристалище «Срібного Татоша» прийняло багатьох учасників світових змагань з історичного бою і, власне, чемпіонів. Утім, свято, яке за найбільш яскравий елемент має саме змагання воїнів у обладунках, сьогодні не концентрується тільки на боях, а прагне занурити учасників і гостей в атмосферу Середньовіччя. Непростого, загадкового і – романтичного.
Місце дислокації середньовічного табору, звісно, легендарне. Замок Сент-Міклош, що в закарпатському селищі Чинадійово, є «сценою» розгортання історичного роману – історії любові графині Ілони Зріні та угорського повстанця Імре Текелі, а в новому часі – першим узятим у приватну оренду середньовічним палацом в Україні. Й уже всьоме тут проводять фестиваль середньовічної культури. Стіни фортеці – найкраще тло для бугуртів (масові бої – прим. авт.), а подвір’я – місце для табору.
Парусинові шатери – неодмінно з білим, але й із додаванням яскравих, таких престижних у «темну епоху», кольорів, із прапорів шкірять зуби леви і хизуються іклами вепри, а прекрасні дами, цілковито в образі, проходжають парком, граційно тримаючи в руці шлейф довгої сукні на шнурівці… Поруч гримають деталями обладунків кремезні хлопці та не на позір, а цілком всерйоз просять зброєносця на совість закріпити наколінники, і дбають про міцність кольчуги… Це не актори – це люди, які винирнули в такий антураж із нашого спільного 2018 року, бо просто хочуть цього, бо їм це – подорож в іншу епоху – до душі.
Свято – дуже втішне візуально, але ще більш насичене ідейно. Це мрія, котра продовжує втілюватися, зізнається той, хто й зробив можливим «Срібний Татош». Юрко Славік – історик і таки романтик.
«Ідея народилася в 2011 році, а перший фестиваль ми втілили у 2012 році. З чого почалася ця справа – “Срібний Татош” – чи з того, що я історик, чи з юнацьких романтичних уявлень, чи з інших таких фестивалів, із самого місця, Сент-Міклоша, з того, що Закарпаття – туристичний край, який потребує такого розвитку? Певно, з усього цього одночасно. Каталізатором стало те, що в 2007 році ми з друзями відвідали фестиваль “Тустань” і наживо побачили лицарські бої. Тоді на Закарпатті не було жодного клубу історичної реконструкції. Так виникла ідея цим займатися, і згодом народився й клуб, який ми назвали “Орден святого Миколая”. Хоча тоді не було ресурсів організувати таку подію, ідею не відклали задалеко і за кілька років почали втілювати цю мрію з командою реконструкторів. Організувати перший фестиваль нам допомогли друзі, зокрема, клуб “Чорна Галич”. Ми як клуб не були знані в Україні, але відвідувачі дали схвальні відгуки, ми продовжили, і сьогодні фестиваль уже має своє ім’я. Зараз ми провели вже сьомий “Срібний Татош”. Напочатку це було схоже на авантюру, ми, певно, не знали, за яке велике діло беремося, нами рухала романтична ідея, але вдалося. І, так, “Срібний Татош” – це моя мрія, яка продовжує здійснюватися. Багато в чому завдяки “хранителю замку” – Йосипу Бартошу. “Срібний Татош” є й певним каталізатором для розвитку Сент-Міклоша».
Цьогоріч «Срібний Татош» уперше мав триденну програму, через насиченість багатьма елементами. Перший день фестивалю за головну подію мав так звану «Битву міст». Одвічна суперечка обласного центру Закарпаття – Ужгорода – і міста із вдалим розташуванням – Мукачева – мала вирішуватися на мечах. Райцентр представляв простолюдин, пастух (саме в такому образі історик Сашко Шершун, незмінний герольд фестивалю, кинув викличну рукавичку своєму другові Юркові Славіку), а обласний центр – дворянин. Утім, билися обоє в лицарських обладунках. Глядачі переживали, аби внаслідок сутички жоден із важливих для фестивалю людей не втратив працездатність, тим паче, що битва тривала за принципами профбоїв, де надто мало обмежень щодо ударів. Але перемогла-таки дружба: на початку третього раунду друзі-супротивники обійнялися і пішли далі опікуватися святом.
«Що для мене “Татош”? Зазвичай великий стрес під час власне фестивалю і неймовірне задоволення отім від виконаної роботи, – каже Сашко Шершун. – Дуже вдячний усім учасникам і громаді волонтерів, які виклалися на всі сто, щоби втілити це свято. Чому я за це взявся? На першому фестивалі я став ведучим на прохання Юри. А взагалі я історик, медієвіст, моя дипломна робота – “Лицарська ідеологія”, тож тема близька в світоглядному плані. Мені сподобалася фестивальна кухня, а далі вже не можна було лишатися непричетним. Радію, що фестиваль розвивається. Сьогодні до нас на бої приїхали чемпіони світу, є кінні виступи, а головне – неповторна атмосфера».
«Щодо лицарської ідеології: це був прошарок професійних воїнів, котрі служили чи то королю, а чи то своїм інтересам, були далеко не святі, але разом з тим у середовищі лицарів сформувалася куртуазна висока культура, яка визначала ідеали честі, неможливість образити старих і сиріт, просто так грабувати поселення та добивати тих, хто впали, і вимагала бути вірним своєму слову та своєму суверену, а також приходити на допомогу тим, хто потребує… І хоча це часом здебільшого теорія і література, але історія нам дає реальні приклади практичного втілення цієї ідеології, зокрема, на полі бою. Ця концепція переходила в реальне життя і стала сильним прикладом для наступних поколінь: слово “лицар” стало не означенням кінного воїна, котрий побивав супротивників, а символом людини, яка дотримується свого кодексу честі. У нас на фестивалі відчутні ця атмосфера і ці принципи», – говорить герольд.
Профбої за участі найкращих в історичному фехтуванні українців були епіцентром фестивалю і таки вражали. «По суті, профбої – це все ж бої без правил. Обмежень там кілька: не бити в найбільш уразливі місця, але дозволені всі бійцівські прийоми. Це видовищне дійство, тим паче, що в профбоях участь беруть тільки найкращі, і перелік бійців визначається ще до фестивалю, згідно з досвідом, віком і вагою воїнів. Уже три роки на боях працює професійна маршальська команда, і цей процес набув порядку, працюємо за правилами світових чемпіонатів, зокрема, “Битви Націй”. І, так, на фестивалі виступають учасники збірної України з історичного бою, котра стала найсильнішою в світі в номінації “21 на 21”. Ми щасливі, що до нас приїжджають імениті бійці, і за ними дуже цікаво спостерігати», – говорить Юрій Славік. Він розповідає: прагнуть балансувати між спортом та власне історичністю, поєднувати ці елементи, що є однією з «родзинок» фестивалю. Так, організатори мріють, аби фестивальний табір мав не лише відповідний антураж, але й жив за певними правилами, наприклад, максимальне наближення до середньовічного побуту, відсутність пластику тощо.
«Клуб Via Cassa, наші друзі зі Словаччини, діють саме так: їхній напрямок – це “жива історія”, вони відтворюють конкретний період і навіть сценарій, включно із побутом. Прагнемо такого. До речі, “Срібний Татош” хоч і присвячений загалом Середньовіччю, спрямований на реконструкцію другої половини XIV – першої половини XV століття. Адже це яскравий період історії Закарпаття, пов’язаний з Угорським королівством. Це – Другети, барони Перені, династія Анжу тощо… Воліємо, аби до нас приїздили реконструктори цієї епохи і, власне, Європи, але обмежень не ставимо. Мета – показати дух і саму добу і, певно, з точки зору різних земель та навіть народів. Таким чином і глядач має ширшу картинку. Хоча є ідея спрямувати фестиваль у напрямку формування якогось сценарію за участі певних історичних дійових осіб. Скажімо, щоби бугурт був не зіткненням просто двох “стінок”, а відтворенням певної сутички, що відбувалася в історії. Це хоч і театралізація, але розповідає про історію. Так, плануємо, наприклад, влаштовувати і нічний штурм», – ділиться організатор «Срібного Татоша».
Сашко Шершун оповідає: «Цікаво бачити, як українські клуби прагнуть віднайти цікаве із власної території. Відтворюють елементи обладунку та загалом легенду власних земель певного історичного періоду. Так, у нас б’ються хлопці з Волині, які відтворюють у спорядженні елементи обладунку воїнів Галицько-Волинського князівства і Великого князівства Литовського; львів’яни беруть на озброєння приклади воїнів Галицько-Волинського князівства пізнішого періоду, коли там стояли литовські та польські застави, а бійці зі Східної України, скажімо, з Харкова, воюють і в європейському, і в степовому обладунку. Адже Україна – це контактна зона цивілізацій, і Русь, і литовці, і козаки часто воювали зі степовиками і чимало в них переймали, це теж частина нашої історії, і дуже захопливо це бачити на власні очі. І цікаво спостерігати, що люди, які прийшли зі спортивного інтересу, для участі в боях, поволі відтворюють частинку історичної пам’яті». У цьому контексті Сашко не може не відзначити успіхи української збірної на чемпіонаті світу з історичного бою «Битва Націй», котра зламала там лідерство росіян: «З позаминулого року спостерігаємо знакові моменти. Уперше дівчата в номінації “3 на 3” здолали росіянок, а торік у номінації чоловіча збірна “21 на 21” здобула історичну перемогу. Нарешті зламали цей незрозумілий потяг до історичної неповноцінності, припинили виголошувати тези про повагу до ворога – і перемогли. Чудові успіхи й у виступах українців у змаганнях федерації Ancient, заснованої американцями і поляками. Тішить бачити учасників цих історичних моментів у наших боях, тут, на “Срібному Татоші”!»
«Мої найяскравіші враження? Може, перший концерт фестивалю за участю неймовірного угорського колективу Bordo Sarkany (“Червоний дракон”), це було незабутньо. Звісно, кінні турніри додали емоцій. Але якщо кожен виступ можна виконати, врешті, повторити за сценарієм, то бої – це дещо неповторне. Для мене кожен вхід на ристалище трійок і п’ятірок, кожен бугурт, кожен двобій “щит-меч“ – це подія. Кожен боєць і кожна команда пише свій сюжет, який неможливо зіграти вдруге», – каже герольд «Срібного Татоша».
Фестиваль не лише лицарських боїв, але загалом середньовічної культури – саме так позиціонують «Срібний Татош». «Ми почали з класичних елементів програми: танців, музики і, звісно, боїв. Одразу мріяли про кінні виступи. Наш Татош – це ж крилатий кінь із закарпатських казок, котрий міг миттєво переносити на великі відстані свого власника, лицаря-розбійника Бринду, володаря Броньківського замку. І коні мають бути на фестивалі! Та і лицар без коня – не вповні лицар. На третій рік до нас приєдналися конярі зі Львова. Вони – “Каретний двір” – майстри своєї справи. І цьогоріч ми нарешті мали не лише показові виступи, а й справжній турнір верхи. Він відбувався за власним сценарієм», – розповідає Юрій Славік.
Так, у кінному турнірі лицарі верхи змагалися за право на руку і серце королеви фестивалю. І притому, що учасник турніру сір Ланцелот уже міг покласти до власної скарбниці серця багатьох учасниць фестивалю, інтрига полягала в тому, що найкращим вершником, тобто, вершницею виявилася його суперниця – пані Валентина. Тож жодних романтичних історій не трапилося: у змаганні лицарів перемогла жінка, і королева турніру зосталася тільки принцесою…
…Лекторій від істориків про Середньовіччя, літературна частина, лучний турнір, квести для дітей, концертна програма, тематичний ярмарок, містечко, де відтворюють побут, і навіть кухня, де, наприклад, не готують із картоплі, якої не було в епоху, котра є темою свята – сьогодні «Срібний Татош» насичений і різноманітний. Така собі «машина часу», розгорнута на подвір’ї давнього і загадкового, втім, «живого» замку…
Юрій Славік говорить: «Чому цим варто займатися? Для мене особисто – передовсім тому, що це мрія, все почалося з дитячого романтичного бажання, яке було настільки міцним, що не полишило мене і дотепер. І воно ж, певно, і дозволяє цю мрію втілювати, незважаючи ні на що. А загалом це треба робити ось для чого… Якби я дитиною потрапив на такий фестиваль – то точно б міцно зацікавився історією. Так, я став і без цього, але в когось, певно, є отой менший зародок, котрий може розквітнути саме завдяки такому дійству. Конкретний результат: у перші роки “Татоша” нас, реконструкторів, було 3-4 людини на Закарпатті, а зараз – десятки. І більшість учасників “Ордену святого Миколая” потрапили до нас саме завдяки фестивалю. Такі дійства виконують соціальні функції, показують дітям і молоді певну альтернативу буденності, справи, котрі розвивають їх і фізично, й інтелектуально, і духовно та морально. Саме тому чи не головні наші гості – це діти. Вірю, що “Срібний Татош” є натхненням і до пізнання історії, і до ще більшого знайомства та любові до рідного краю».
Відпочивши від «Срібного Татоша», «Орден святого Миколая» братиме участь у відтворенні весілля Ілони Зріні й Імре Текелі в Мукачівському замку, а далі розширюватиме фестивальну карту і візьметься за організацію «Другет-фесту». «Хочемо зробити невеличкий захід, затишний, але насичений і дуже-дуже історичний», – діляться ідеєю ініціатори. У святі, названому на честь найзнаменитіших володарів Ужгородського замку, планується навіть штурм фортеці. Але це, як то кажуть, уже інша історія, свідками якої маємо нагоду стати вже у серпні. А затим можна братися і до втілення ідей, а чи то мрій, пов’язаних з іншими замками Закарпаття – сучасного і старовинного водночас, чи не найкращого місця в Україні для запуску «машини часу»…
Текст: Алла Хаятова
Фото: Сергій Гудак
