Режисерка фільму «Ма» Марія Стоянова: про фестивальні покази, людей та «свій» Маріуполь

Із перших секунд фільму «Ма» глядач отримує інформацію, і контекст історії відразу б’є своїм розміреним ритмом по свідомості глядача: «14 жовтня. 16 годин. Цілий день: там музика грає, там снаряди падають, там з автомату тарахкотять. Життя в прифронтовому місті…» – мама робить паузи, прислухаючись до вибухів за вікном, звичайний район звичайного міста, тільки війна дуже близько, зовсім близько, вона – тут.

Слід зазначити, що документальний фільм «Ма» – головний фестивальний хіт цього року. Він був знятий у рамках кінолабараторії MyStreetFilms, що з кожним роком закріплює за собою статус малої інституції експериментального документального кіно.

Прем’єра фільму відбулася під час фестивалю кіно та урбаністики «86» у квітні 2017 року, де стрічка здобула відразу дві нагороди у своєму конкурсному блоці: гран-прі та приз глядацьких симпатій. Менш ніж за півроку стрічка об’їхала майже всю Україну. В активі 17-ти хвилинного фільму вже сотні показів: Міжнародний архітектурний фестиваль CANactions, фестиваль Biografilm в італійській Болоньї, Lampa.doc, Wiz-Art та інші. Фільм здобув «Золотий СУК» за Найкращий сучасний український неігровий фільм національного конкурсу «СУК», що втретє відбувся в рамках ГОГОЛЬFEST, а на кінофестивалі «Молодість. Пролог» стрічка отримала спеціальну відзнаку журі «за вдумливе та зворушливе поєднання витриманої форми та тонке відображення стану душі в часи війни».

Opinion поспілкувався з режисеркою фільму Марією Стояновою.

Маріє, розкажи детальніше про героїв свого фільму. Хто вони?

Героїні мого фільму – Зінаїда і Зоя, мама та дочка з Маріуполя. Щоправда дочка вже більше десяти років живе в Києві. Вона їздить до мами в гості в багатоповерхівку мікрорайону Східний, але це трапляється нечасто. Ну а мама переїжджати не готова, хоча й постраждала від обстрілів 2015 року, а на її дачі майже щоночі чутно війну. Зінаїда раніше працювала кранівницею, а тепер вона на пенсії. Живе звичайним життям, ходить на дачу, робить консервації, годує пташок, розмовляє з кішкою. Їй не бракує ентузіазму і вміння дивуватися, радіти дрібницям, але бракує спілкування з дочкою. Уже більше як рік вона знімає відеоролики про що завгодно, щоб їх дивилися близькі люди. Після того як я зробила «Ма», мама і дочка стали частіше говорити одна з одною, не тільки про кіно, і зустрічатися, не тільки на показах, такий ось вплив кіно на життя.

Чому мама не покинула зону бойових дій, тим паче, що її будинок постраждав?

Зінаїда про це каже так, дослівно: «На старость переезжать не годится. Нам уже здесь умирать». Не знаю, що тут ще додати.

Коли зрозуміла, що з цього потрібно робити кіно?

Тривалий час хотілося зняти щось про «мій» Маріуполь, про дім Зої, адже це і було «моїм» Маріуполем. Але це було таке внутрішнє щемливе бажання, яке я не дуже розуміла, як і коли зможу реалізувати. Потім трапився call від проекту MyStreetFilms-Рубіж, і я вже більш реалістично над цим задумалася. Розпитала Зою про життя її мами, і виявилося, що мама його сама документує. Час ікс настав, коли Зоя надіслала мені файли цих відео – я до ранку не могла відірватися від екрану, зачарована слідами «падлючих зайчиків» і «запахом айви». От саме тоді я і зрозуміла, що з цього потрібно робити кіно, і навіть стало більш-менш зрозуміло, що кіно з цього вийде.

Коли говориш «мій Маріуполь», що ти маєш на увазі?

У Маріуполі до початку бойових дій я була лише раз, ця подорож була безпосередньо пов’язана із Зоєю та її мамою. Тому бажання зробити цей фільм – це також і бажання згадати «свій» Маріуполь.

Складно було справитись із вже готовим матеріалом?

З уже готовим матеріалом, для якого потрібно знайти форму, мені працювати легше, ніж навпаки. Мені особисто так легше відкидати варіанти, які не працюють, і знаходити нетипові підходи. При цьому не можна сказати, що фільм складається лише з готового матеріалу. Частину я створила методом документальної реконструкції (комунікація через інтерфейси), частину зрежисувала (відео з телефонуванням дочці та власне сам дзвінок). Я б сказала, це в певному сенсі експериментальний монтажний фільм.

Багато залишилося матеріалу поза монтажним столом?

За минулі півтора роки Зінаїда зняла багато відео, і цієї весни я всі їх мала в себе на комп’ютері в течці «Ма». До фільму увійшла лише незначна їхня частина. Я була дуже селективною, щоб це були саме ті відео, які б задавали потрібний настрій. Наприклад, у фільмі немає жодної людини зблизька, цей брак підсилює відчуття самотності.

Що було найскладнішим під час роботи над стрічкою?

Було два моменти. Перше – це відмовити собі в тому, щоб ускладнювати. Ще до того як викристалізувалася форма й структура, було відчуття, що я можу завинити перед собою, якщо не спробую всі можливості, наприклад, дозняти сцену. Коли я зрозуміла, якою може бути форма, і відмовилася від зайвого, далі все складалося легко. Другий момент, про який я нечасто говорю, – це одна довга розмова із Зоєю. Ми говорили про те, навіщо нам із нею потрібен цей фільм і наскільки далеко я дозволю собі піти, розкриваючи стосунки її з мамою. Це була важка, але просвітлююча розмова. Цій розмові також завдячує цей фільм.

Героїням фільм сподобався?

Зінаїді сподобалася увага, Зої сподобався «погляд на матеріал із любов’ю». Каже, що «про цих двох героїнь» могла б зняти фільм тільки я.

Коли фільм був складений, у мене одразу з’явилося відчуття, що вийшло так, як я хотіла, або навіть краще. Це нове для мене відчуття щодо свого кіно.

Яка реакція глядачів найбільше тобі запам’яталась?

На початку вересня був показ у Маріуполі, коли обговорення перетворилося на суто політичний і агресивний монолог однієї з глядачок. Втім, на інших показах такого не було, там радше була безпосередня людська реакція, сміх і сльози. Найголосніше, до речі, сміялася зі своїх відео сама героїня на прем’єрному показі у Славутичі. Після показів до мене часто підходили ті, хто переїхав зі Сходу, дякували – їм це кіно дуже близьке. Перед першим європейським показом я боялася, що фільм можуть не зрозуміти, але в Італії до мене підійшла жінка із зізнанням, що фільм її вразив, а тема їй болюча, бо декілька років тому в неї померла мама. Певно, реакція саме цієї людини мені запам’яталася найбільше.

Ти нещодавно показувала свій фільм у програмі Міжнародного фестивалю документального кіно Ji.hlava у Чехії. Які враження?

На фестивалі в Їглаві відбулася центрально-європейська прем’єра «Ма». Фільм вибрали для конкурсного блоку Short Joy. Цьогоріч саме для Short Joy організатори вирішили замість журі запровадити онлайн-голосування; як виявилося, це була не надто хороша ідея. Але це єдине, що не сподобалося. Загалом враження чудові. На показ, незважаючи на ранній час, прийшло багато людей. На Q&A поговорили про те, як фільм створювався. Цікавилися також долями героїнь, жодної політики. Прийшли підтримати і вперше подивитися «Ма» знайомі українці.

Ji.hlava – дуже дружній в цьому сенсі фестиваль: багато знайомих облич і багато тих, хто потенційно зацікавлений у кінопродуктах із нашої країни. Водночас Ji.hlava – одна з найважливіших платформ для документального кіно в Європі. Участь у програмі фестивалю автоматично відкриває нові можливості. Наприклад, фільмом можуть зацікавитися інші фестивалі (от сьогодні прийшов перший із таких листів-запрошень від фестивалю, який дізнався про «Ма» на Ji.hlava). Також, зустрічаючись на таких закордонних показах із представниками індустрії, можна просувати інші свої проекти і рекомендувати проекти своїх колег. Навіть якщо вони ще не реалізовані, це все одно дуже доречно.

Над чим працюєш тепер?

Продовжую працювати над проектом повнометражного документального фільму про пригоди мушок і людей, учених, які їх досліджують. Буде називатися «Рейс із пересадкою» (Enjoy Your Fly). Хочеться щоб це був трохи сюрреалістичний фільм. На «Ма» не буде схожий за технікою, але, так само як і «Ма», хотілося, щоб цей фільм був дуже людяним, смішним і сумним водночас.

Розмовляв Валерій Пузік