14 жовтня в Україні відзначають День захисника України. Про те, як стають захисниками, що відчувають, захищаючи, як адаптуються до мирного життя, Оpinion поспілкувався з Федором Фрунзе.
До війни Федір працював приватним підприємцем. Далі був Майдан, під час якого він був організатором загонів Самооборони в містечку Первомайськ і активним учасником подій у Києві. На війні — солдат-кулеметник і, несподівано для себе, парамедик у 93-ій бригаді. Був поранений, у шпиталі зустрів своє кохання — волонтерку Юлію, яка стала його дружиною. Після війни далі продовжує рятувати людей як масажист і мануальний терапевт.
З чого для Вас почалася війна?
Спочатку почалася війна із самим собою. Було відчуття, що ти кожен день проживаєш не так, як міг би, і що можеш щось зробити для країни. Плюс емоційне поривання. Бачив навколо багато молодих людей, які брали до рук зброю, щоб захищати Батьківщину. Війна почалася з відчуття приналежності до цієї країни і усвідомлення обов’язку перед нею, з гострого відчуття, що це твій дім, в якому тобі добре й затишно, в який хочеться повертатися, це твій особистий простір, який ти готовий захищати від тих, хто зазіхає.
Коли почалися події на Сході країни, після Майдану, активним учасником якого був, зрозумів, що треба робити більше і що все, що відбувається, стосується мене безпосередньо.
Як Ви потрапили на війну?
Пішов у військкомат добровольцем. Рідні до останнього думали, що прийшла повістка і це просто мобілізація на строкову службу, пропонували «відкосити» (сміється). Декілька місяців вони не знали, що то був мій власний вибір.
Пройшов комісію, потім була «учєбка» на полігоні Широкий Лан. Під час навчання ми не могли дочекатися, коли за нами приїдуть так звані «покупці» (командири частин, які набирали собі бійців) і постійно точилися розмови, щоб швидше поїхати воювати.
Коли приїхали нас розподіляти, вишикували більше 70 людей. Один із командирів чесно одразу нам сказав, що ми їдемо на заміну вбитих і поранених. Запропонував тим, хто не хоче їхати на війну, залишитися тут, а тим, хто поїде, зробити крок вперед. Цей крок зробили всі, не залишилося жодного. Тоді я вперше відчув, що щось важливе починається в моєму житті, якийсь новий етап. Так я опинився в славетній 93 бригаді.
Після недовгого перебування на 3-й лінії оборони нас різними машинами повезли в с.Водяне, де був штаб 11 батальйону «Київська Русь», який ми мали замінити. Уже там хлопці почали на нас «наганяти страху», розповідаючи, що тут не мамине село. До останнього моменту ми не знали кінцевого пункту нашого розташування. Ввечері разом із боєприпасами завантажилися на «мотолигу» («многоцелевой тягач лёгкий бронированный» на військовому слензі). Я був зверху на броні разом із Русим (позивний побратима), який порадив ставити автомат у бойову готовність й уважно дивитися на всі боки. Як з’ясувалося, ми поїхали на шахту Бутівка, яка була на самому «нулі».
Коли їхали, праворуч від себе бачили Донецький аеропорт, і тоді я усвідомив, куди саме нас закинули. Як тільки опинилися на місці призначення, одразу почався обстріл. Перша ніч була безсонною: під обстрілами на бетоні й тоненькому карематику. А далі почалася справжня нормальна служба.
Що було далі? Чи було страшно?
Страшно не було. До першого важко пораненого. Лише тоді усвідомив, що ми зазираємо в очі смерті. І лише тоді почав вмикатися інстинкт самозбереження.
Мене розподілили до кулеметного взводу, приставили до кулемету ДШК, який ми лагідно називали «Дашкою». А до того, на 3-й лінії оборони ми пройшли короткий курс тактичної медицини, який проводив Роман Бабич (позивний «Диск»). Як виявилося, саме це у мене виходило і сподобалося, хоча до того не мав жодного стосунку до медицини. Бабич тоді сказав: «Ти можеш це робити й маєш рідкісну здібність відключати емоції під час надання допомоги», — і передав мені медичну валізу із усім необхідним. Так я став парамедиком.
Моєю першою пораненою була боєць Ірина «Лютик», якій відірвало обидві ноги. Тоді я оперативно й автоматично наклав джгути, зробив те, що треба було, і ми довезли її до с. Опитне, де пересадили в іншу машину, яка повезла її в лікарню. Емоції повернулися вже після того — два дні не міг їсти м’ясо. Потім ще було багато поранених. Багато тих, кого вдалося врятувати. Але були й загиблі. Тоді накривало якесь безсилля і лють. Хоча й розумів, що в тій ситуації ніхто б уже не зміг врятувати й поранення було несумісне з життям, але від того не ставало легше.
Потім було і власне поранення, завдяки якому маю тепер родину і дружину, яка була тоді волонтером в шпиталі, але то окрема історія.
Чого вчить війна?
Приймати все, що відбувається навколо тебе, таким, яке воно є: події, людей, вчинки… Цінувати справжнє і бути чесним із собою.
Чи вдалося Вам повністю повернутися з війни й адаптуватися в мирному житті? Як війна нагадує про себе?
Мабуть, повністю з неї ніколи не можна повернутися, час від часу відбувається внутрішня боротьба й сумніви: а чи достатньо я зробив? А чи те, що я зробив, змінило щось на краще? Чи тут, у мирному житті я можу щось змінювати?
Так, я маю родину, близьких, роботу, яка дозволяє мені допомагати іншим. Але війна повертається у снах, у думках і спогадах. І я не впевнений, що колись вона піде назавжди. Тим більше, що справжня війна ще триває.
Як самим бійцям зменшити вплив війни й полегшити адаптацію в мирному житті?
Якщо є досвід перемог, маленьких чи великих, то все вийде. Бути на війні — це вже перемога над собою, перемога над своїм страхом. Повертаючись додому, просто треба розуміти це і пам’ятати. Якщо ти зміг дивитися в очі смерті, то і зустрічати щодня життя ти теж зможеш. І це має великий сенс, кожен день життя є важливим, про це треба теж пам’ятати.
Як підготувати суспільство до прийняття бійців, які повертаються?
Суспільство має бути вдячним і сприймати їх такими, які вони є. Просто поважати й цінувати. Але не ідеалізувати. Бо всі ми просто люди.
Мене найбільше на війні вражали волонтери. Коли бачив цих відчайдухів, що збирали й привозили необхідну допомогу, бачив їхню відданість і самопожертву, то це, звісно, надихало і дозволяло вірити в людей. Розумів, що от за них ми тут.
Чи ставалися там якісь кумедні ситуації?
Одного разу я повертався після нічної варти, втомлений і з єдиною думкою — завалитися швидше спати. Та коли почав моститися відчув, що в спальнику вже хтось чи щось є. Виявилося, що то наша бойова кішка народила шістьох кошенят. І так сталося, що мій тимчасовий дім став і їхнім тимчасовим домом. Ті котики залишилися «служити» на шахті й після нас. Певно, не було, кому до них на ротацію приїхати.
Також були контужені кури, і 138 страв із волонтерської «Мівіни» на сніданок, обід і вечерю, і багато всілякого різного, що, може, й не так смішно тут виглядає, але тоді інакше на це неможливо було реагувати.
Чого Вам хочеться найбільше?
Хочеться побажати всім нам ніколи не бути байдужими і пам’ятати, що ми разом творимо свою країну. Нехай кожен сумлінно робить свою мурашину справу і світ навколо стане трохи кращим. І звісно бажаю нам довгоочікуваного миру!
