Одеса – середземноморське місто. Те, що вона стоїть на березі Чорного моря, – географічний факт і водночас – непорозуміння. Її будували італійці та французи. Й італійська, і французька мови певний час були тут офіційними. Пам’ятаєте – «мова Італії златої»?
Як і будь-яке південне приморське місто, Одеса має вільний характер, певну істероїдність, притаманну південним красуням, ті риси особистості, які французькі психіатри охрестили la belle indifference – прекрасна байдужість. Не вірте нашим південним жестам, розширеним очам, освідченням в коханні… Не думайте також, що за цим щось приховано. Відредагувавши емоції, Одеса піде на кухню готувати смачну південну їжу. Обличчя її буде виражати тільки зосередженість – і нічого більше. Це не лицемірство, у цьому є щось інше. Одеса – ніби актриса на сцені, п’єса давно написана й відступати від тексту не можна. Одеса показує іноземцю те, чого від неї очікують: ви хочете, щоб вас розсмішили? – розсмішать. Щоб нагодували? – нагодують, хоч бичками (так і скажуть – бички, вам потрібен відповідний акцент – ось він), хоч хлібом з тюлькою, хоч із бринзочкою. Щоб обдурили? Обдурять, будьте впевнені! Одеса – та ще екстравертка, уся вивернута назовні. Декорацій тут не менше, ніж реальних будівель. Те, що символом Одеси є оперний театр, – не випадково. Італійська арія, неаполітанська пісня – ось що їй до вподоби.
Як у будь-якого міста, в Одеси є свій міф. Вираз «одеський міф» став трюїзмом. Майже все, що почує про Одесу приходень, – міфологічне. Починаючи з того, що Одесос, грецька колонія, що дала нашому місту ім’я, знаходилася зовсім не тут. Вам розкажуть про те, що в Одесі дружною сім’єю жили різні народи. Промовчимо про єврейські погроми, їх в Одесі було багато. Але місто спокійно проводжало в заслання своїх греків, німців, італійців. Проводило євреїв у табори знищення, а набагато пізніше, коли інше покоління виїхало в еміграцію, Одеса помахала хусточкою їм услід – а що ще залишалося робити? Був у ті часи американський документальний фільм «Росіяни йдуть». Його показали по радянському ТБ. Там були вражаючі кадри емігрантського бенкету в бруклінському ресторанчику. Літні люди танцювали під пісеньку:
Хіба може жити Одеса без євреїв? Одеса – не Одеса без цих людей!
Американський документальний фільм показувався з радянськими коментарями. Відразу ж після бруклінської пиятики на екрані з’явився чоловік у чорному піджаку та краватці й сказав: «Як бачите, Одеса легко змогла обійтися без… цих громадян». Автор тексту пісеньки помилявся. Правий був чоловік у чорному піджаку.
Іноді мене займають думки про те, якої масті були коні, колись прив’язані біля воріт будинку, де я живу, які злидні-напасті переслідували власника, собаки яких порід гавкали при звуці кроків не чоловіка, бодай, як жінка, задихаючись, шепотіла: «Швидше, давай! Він може повернутися в будь-яку хвилину!». Але ж він затримався на роботі й не почув стогін із подружньої спальні. Тепер їм байдуже – пали, дивись у вікно. І мені все одно, як ніби сиджу в кіно, банальний сюжет, кіт їсть ковбаси шматок. І раптом усе перериває телефонний дзвінок. Іноді переймаюся тим, як планували майбутнє ті, хто в минулому. Що вбачали в напівдитячих мріях, які далекі далі відкривалися і закривалися. Казочки братів Грімм – ніщо проти текстів, які навесні підсвідоме шепоче на вухо нам у непробудному сні. Іноді мене тішать думки про тих, чиї тіла лежали на наших старовинних ліжках, чи благали душі тепла, чи була хоч дещиця ніжності в дотику губ чи руки, чи були його кроки важкі, а її – легкі. Іноді мене переймає, як потрапила турецька кавомолка до єврейського дому, звідки в колишній двірницькій меблі з парадної зали, коли господиня померла, і що з нею сталося потім, мене забавляють можливі долі її душі, я чую голос Спасителя: лети й не гріши! Чую відповідь: і рада б, так не можу, грішу, прости мене, Господи, Ти знаєш, що я не брешу.
Грецька спадщина – від стародавніх амфор до вусатого грека-контрабандиста із знаменитих віршів Багрицького, – ось що не дає нам спокою! Навіть фільм 1935 року про Одесу (текст писав Бабель) дає нам майже фантастичний приклад: аудіоряд – прославлення Сталіна, відеоряд – грецький напис на мармурі й грецька ваза. У шістдесяті роки я часто бачив грецькі амфори в будинках старих одеситів. Мало хто з хлопчаків не міг похвалитися перед друзями бронзовою античною монеткою, наприклад, ольвійским «дельфінчиком». Назви «Борисфен», «Деметра» означали не Дніпро і богиню родючості, але поширені серед колекціонерів монети все тієї ж Ольвії. У мене є маленька монетка Одесоса, на якій зображені Вакх і чарівна жіноча голівка. Вино і жінки, вино і жінки, заповідана античністю радість буття. Існує не тільки дух часу (Zeitgeist), але й дух місця, геній місця. Іноді вони поєднуються (є таке бахтинське слово «хронотоп», воно завжди нагадувало мені назву якогось стародавнього звіра). Це об’єднання передбачає внутрішню боротьбу не на життя, а на смерть. У разі Одеси перемогу явно здобув дух місця. Що дивно для такого молодого і легкого міста, як Одеса.
