Рятуйся хто може

Чесно кажучи, я збирався попрацювати. Ну як працювати: літак до Нью-Йорка летить достатньо часу, щоб сьорбнути трохи безплатного віскі, поїсти, подрімати хвильку, а потім відкрити лептоп – і взятися за роботу. Але цього разу не вийшло, і було на це дві причини.

По-перше, літак належав до французьких авіаліній, а вони після зльоту пропонують аперитив у вигляді шампанського. Тож коли стюардеса підійшла до мене з пляшкою, я в силу вродженої тактовності і латентної франкофілії, яку щойно тієї миті в собі відкрив, не зміг їй відмовити. Через п’ятнадцять хвилин вона знову обійшла салон, люб’язно пропонуючи долити. Після першого келиха моя франкофілія значно зміцнилася, тому я радісно пристав на її пропозицію.

А після двох келихів шампанського людина раптом починає згадувати народні мудрості, перша серед яких – про роботу, яка не вовк. Зрештою, куди той вовк міг утекти від мене на такій висоті? Тож я ввімкнув концерт класичної музики на бортовому комп’ютері і з нетерпінням очікував ланчу. До їжі пропонували біле й червоне вино, коньяк, а також соки і води, які, щоправда, навіть на землі мене не надто цікавлять. Поринувши з головою в цей гурманський шал, я й думати забув про роботу.

Нагадали мені про неї сусіди, що зайняли місця поруч. Насолодившись учтою, вони раптом виявили неабияку охоту до спілкування, а в зоні досяжності перебувала єдина потенційна жертва – на жаль, нею виявився я. Але оскільки на вигляд їм давно перевалило за восьмий десяток літ, то відмовити їм я не зміг: а якщо це остання їхня розмова? Миле подружжя походило з Лівану, і скидалися вони на східних царів, що забули віддати дари Месії. Мали на собі стільки золота, що мимоволі закрадалася думка – ці люди перевозять весь золотовалютний резерв своєї близькосхідної країни.

Ми попивали, прицмокуючи, коньяк і бавилися розмовою. З’ясувавши, звідки я, пані поцікавилися про релігію в Україні. Щоб не вдаватися в подробиці про патріархати й різноманіття церков, я відповів щось ухильне – мовляв, християни. Тоді вона спитала, чи знаю, як звати Бога. І так пильно глянула в очі, що я вмить усе зрозумів. Похоловши, я вигадував шляхи для відступу, а затишний літак тимчасом почав мені нагадувати клітку, з якої неможливо втекти.

‒ Єгова, його звати Єгова, ‒ з переможним виглядом сказала вона.

Я погодився, бо що ще міг зробити? Ясна річ, наступним було питання про силу моєї віри.

‒ Як то кажуть, у літаку, що падає, атеїстів немає, ‒ невпевнено бубонів я. ‒ Але оскільки наш літак ще не падає, то моя віра наразі не надто міцна.

Пара заклопотано переглянулася, ніби повідомляючи одне одному: тут у нас непочатий край роботи. Як ви вже, либонь, зрозуміли, їхня робота стала перешкодою моїй – і це друга й остання причина, чому я проґавив дедлайн.

‒ Чи хотіли б ви врятуватися? – по-діловому поцікавився пан, цмулячи вже наступну порцію коньяку.

«Як можна водночас любити випивку і бути Свідком Єгови?», ‒ крутилося у мене в голові. Та оскільки мої сусіди дипломатичністю не вирізнялися, то я й собі вирішив запитувати про все прямо.

‒ А чому ви думаєте, що свідкам Єгови не можна пити? Адже Єгова створив все: і нас, і світ, і коньяк. Якщо б ви обрали шлях спасіння, то отримали б вічне життя, що було б сповнене насолод, які нам дарує Творець. Пий досхочу, радій і слав Єгову, ось і все, ‒ продовжував мене агітувати старець.

Подумки я відзначив, що ця релігія, принаймні ліванська її інтерпретація, не позбавлена сенсу. Але вголос промовив:

‒ Не впевнений, що це буде рай: уже після другого дня «пий досхочу» мені не те що славити Творця, а й жити не хочеться.

‒ Це справа тренування й звички, ‒ сказала пані й залилася сміхом.

Вони мені починали навіть подобатися. До того моменту, поки з торби не виринула англомовна версія журналу «Пробудись». Замість пробудження, його вигляд одразу похилив мене на сон.

Тож я вдався до найкращої тактики: почав позіхати, замість відповідей лише кивав головою, а в якийсь момент вибачився, опустив трохи спинку крісла і заплющив очі. Досить швидко я й справді провалився в сон, а снилося мені, що після смерті усі люди потрапляють у бар. Бог – усміхнений бармен, який каже, що сьогодні заклад пригощає. На вулиці під баром на відвідувачів чатують Свідки Єгови з журналами, тож виходити звідти зовсім не хочеться.

Уже на летовищі у Нью-Йорку, прощаючись, пані вручила мені стосик журналів і попросила розповсюдити благу звістку між друзів.

Врятуватися може кожен, так їм і передай, ‒ підбадьорливо поплескала вона мене по плечу.

Передаю.