Українська експертиза і росіяни на одній сцені: де проходить межа

На міжнародному фестивалі Breakwater у Гданську українську представницю організації Terrecon запросили провести воркшоп про розвідку з відкритих джерел (OSINT). Уже ближче до події з'ясувалося, що серед учасників багато росіян: головний редактор Novaya Gazeta Дмітрій Муратов, журналістка цього ж видання Анна Артем'єва, яка після початку повномасштабного вторгнення свідомо залишилася в Москві, засновник «Новой вкладкі» (The New Tab) Міхаїл Даніловіч, який із Риги координує мережу журналістів усередині Росії, колишній заступник головного редактора «Еха Маскви» Максім Курніков, журналісти 7x7 та інші представники російської медіасфери. Організатори, за її словами, не попередили про це заздалегідь і не побачили проблеми в тому, що вона представлятиме організацію, співзасновниками якої є українські військові.

Питання тут не зводиться до особистого вибору однієї людини. Terrecon працює у сфері національної безпеки, а її співзасновники — діючі військові. Передавати методики OSINT, спираючись на досвід колег, які воюють, представникам країни-агресора — це вже не професійний обмін, а питання межі, яку не варто переходити. Показово, що йдеться не про тих, хто перебуває в Москві: принципової різниці між Москвою, Ригою, Берліном чи Мадридом немає. Російська незалежна журналістика може мати власну цінність і власну боротьбу з режимом, але Україна не зобов'язана відкривати їй доступ до своєї експертизи, тим паче у сфері, безпосередньо пов'язаній із війною та безпекою.

Окрема проблема — те, як такі формати поступово змінюють норму. Спочатку українців і росіян запрошують на одну конференцію, далі пропонують спільну дискусію, потім — обмін досвідом і співпрацю. Кожен такий захід розмиває межу допустимого, і зрештою професійні відносини між українцями та росіянами під час війни починають виглядати звичними. Якщо українська організація у сфері нацбезпеки, заснована діючими військовими, погодиться навчати росіян на міжнародному заході, то наступного разу іншому українцю буде ще складніше пояснити свою відмову ділити сцену з представниками країни-агресора.

Подібні рішення вже мають прецеденти. У 2022 році українські письменники відмовилися від участі в Norwegian Festival of Literature через російських учасників — серед них був і Дмітрій Муратов. Організатори шукали інших українських авторів, але ті теж відмовилися. У 2023 році схожий конфлікт стався на PEN America World Voices Festival: Ірина Цілик, Артем Чех та Артем Чапай заявили, що не братимуть участі через російську панель фестивалю, причому Чех і Чапай на той момент служили в українській армії. Бойкот як інструмент тут не винахід українських діячів: історично він використовувався, щоб зупинити нормалізацію неприйнятного — від міжнародного тиску на Південну Африку часів апартеїду до відмови десятків держав від участі в Олімпіаді 1980 року в Москві після радянського вторгнення в Афганістан.

Отже, участь у спільній сцені, конференції, фестивалі чи професійному обміні — це політична дія, навіть коли її подають як суто фахову. Поки Росія веде війну проти України, організації у сфері національної безпеки мають уважно ставитися до того, з ким вони діляться знаннями та досвідом, і відмовлятися передавати їх представникам країни-агресора. Відповідальність стане професійною нормою лише тоді, коли про такі випадки говоритимуть публічно — і коли до цього принципу приєднаються колеги, які працюють у професійних, освітніх та міжнародних форматах.