Навіщо бомбардувальникам Другої світової були скляні носи

Понад 30 тисяч чотиримоторних B-17 і B-24 та майже 4 тисячі B-29 Superfortress зійшли з конвеєрів у США за роки Другої світової війни. Чи не найупізнаваніша деталь цих машин — прозорий «ніс», який насправді був не окрасою, а робочим місцем.

Річ у тім, що тогочасні бомбардувальники не мали ані керованих боєприпасів, ані бортових комп'ютерів, які могли б самостійно прорахувати траєкторію, ані «розумних» бомб, здатних маневрувати в польоті. Єдиним способом уразити ціль був візуальний контакт із нею: екіпаж мусив фізично бачити об'єкт, щоб скинути боєприпас у потрібній точці. Саме тому скління носа стало масовим — воно давало бомбардирові огляд уперед і вниз.

Звичайне кремнеземне скло для цієї ролі не годилося — воно тріскалося під навантаженням. Виходом стали полімери: у 1931 році DuPont запатентувала міцний акриловий пластик люцит, а в 1933-му німецький хімік Отто Рем створив плексиглас. Обидва матеріали були легшими за скло й витримували влучання, тож їх використовували по обидва боки фронту — для вікон, ліхтарів кабін, турелей і носових обтічників. Серед машин зі скляними носами були американські B-17, B-24, B-29, німецькі Heinkel He 111, Junkers Ju 88 і прототип Messerschmitt Me 264, а також британські Avro Lancaster і Handley Page Halifax.

Ключовим інструментом бомбардира був приціл Norden M-9, розроблений Карлом Норденом для ВМС США й уперше застосований Армійським авіакорпусом у 1932 році. Він суттєво спрощував наведення: оператор вводив у аналоговий обчислювач дані про напрямок вітру, швидкість і висоту польоту, а той враховував знесення й визначав оптимальну точку скидання. Стабільність телескопічної оптики забезпечував вбудований гіроскоп.

Отже, скляний ніс був не смаком конструкторів, а наслідком того, що точність бомбардування трималася на людському оці та оптиці. Технологія змінилася — і потреба в прозорих обтічниках зникла разом із нею.