КНДР у війні проти України: чому це змінює безпеку Європи й Азії

За даними, які наводить автор, у 2024 році Пхеньян відправив до Курської області РФ понад 10 тисяч своїх військовослужбовців — щоб допомогти відбити український наступ восени. Згодом президент України Володимир Зеленський заявляв, що Кім Чен Ин планує відправити на війну ще до 40 тисяч людей. А українська розвідка, за словами Говарда, фіксує, що з 2024 року через Курську область пройшли ротацію понад 25 тисяч північнокорейських військових.

Ідеться не лише про живу силу. Для Пхеньяна ця війна стала своєрідною лабораторією сучасної загальновійськової війни, де можна безцінно здобути бойовий досвід. Водночас, за словами експерта, передача російських технологій модернізує оборонну промисловість КНДР: підвищується точність наведення балістичних ракет KN-23 і KN-24, розвиваються системи протиповітряної оборони, атомні підводні човни та можливості запуску супутників. Отримані на полі бою уроки Пхеньян використовує для масового виробництва ударних дронів малої та середньої дальності. Зокрема, як зазначає автор, на тилових базах у Воронезькій та Курській областях були розгорнуті спеціалізовані сили — 400 операторів дронів і 90 операторів ракетних систем, які можуть завдавати ударів по українських містах Суми та Харків.

Говард звертає увагу й на те, що цей досвід Пхеньян потенційно може застосувати на Корейському півострові. «Аналогія між Сеулом і Харковом разюче очевидна: розташована приблизно за 30 миль від демілітаризованої зони, столиця Південної Кореї має таку саму географічну вразливість до транскордонних ударів, як Харків», — пише він. Крім того, КНДР робить внесок у військові зусилля Москви своїм промисловим потенціалом: за деякими нещодавніми оцінками, вона поставила до 15 мільйонів артилерійських снарядів, а за даними Ради національної безпеки і оборони України, її внесок становить до 50–70% усіх боєприпасів, які російські війська використовують в Україні.

Обмін вигодами не односторонній. За оцінками українських військових, близько 20 тисяч північнокорейських робітників працюють на промислових об'єктах по всій Росії, підтримуючи військові зусилля Москви. Натомість Москва забезпечує Пхеньян критично важливими енергоресурсами та щороку постачає 600–700 тисяч тонн рису, самостійно компенсуючи понад половину хронічного дефіциту продовольства Північної Кореї. Сторони також розширюють прикордонну інфраструктуру: завершують будівництво двосмугового автомобільного мосту через річку Туманну, яким щодня зможуть проїжджати 300 важких транспортних засобів, і модернізують розташоване неподалік залізничне сполучення через Корейсько-російський міст дружби. «Союз Росії та Північної Кореї перетворюється на постійний оперативний альянс, і Пхеньян, імовірно, очікує прямої російської допомоги в разі майбутнього конфлікту на Корейському півострові», — зазначає автор.

На його думку, події останніх років показали, що розділяти європейський та азійський театри конфлікту більше неможливо — попри заклики частини американських політиків зосередитися переважно на Китаї. Говард нагадує, що на цьогорічному саміті НАТО в Анкарі лідери Японії, Південної Кореї, Австралії та Нової Зеландії закликали створити «Партнерство Корея-НАТО 2.0», яке могло б стати основою нової євразійської безпекової системи для протидії осі Москва–Пхеньян. Він вважає, що США мають підтримати такі ініціативи й «варто припинити послаблювати свої наявні союзи в регіоні», а відновлення регулярних військових навчань із Південною Кореєю стало б «хорошим першим кроком». На підтвердження він цитує колишнього міністра оборони США Ллойда Остіна, який, коли північнокорейські війська вперше прибули в Курську область, попереджав, що спільна участь у бойових діях у Європі «також вплине на події в Індо-Тихоокеанському регіоні».

Що це означає на практиці. По-перше, участь КНДР у війні — це не разова акція, а система, в якій Пхеньян отримує гроші, ресурси й технології, а Москва — снаряди й людей. По-друге, досвід, здобутий проти України, зрештою працює на зміцнення північнокорейської армії, а отже — на зростання ризиків для Південної Кореї та ширшого регіону. По-третє, безпека Європи й Азії дедалі більше виглядає як одна спільна проблема, а не два окремі напрямки. Саме тому, як підсумовує Говард, лінії фронту обох театрів тепер є однією й тією самою: і для Кім Чен Ина, і для Володимира Путіна Індо-Тихоокеанський регіон починається в Україні.