«Детектор медіа»: 25 років медіакритики, яка змінювала правила

До першої чверті сторіччя редакція вирішила не оцінювати медіа самостійно, а запитати читачів про себе. Протягом вересня на сайті та в соцмережах публікуватимуть відповіді у форматах бліцінтерв'ю та опитувань. Серед тих, хто відгукнувся, — пресаташе посольства США в Україні Меґан Тетрік, голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин, акторка Галина Сулима, керівниця видавничого дому «Антиквар» і представниця першого складу команди «Телекритики» Ганна Шерман, співзасновниця Mamas Production Алла Липовецька та голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.

Головний ефект роботи видання, на думку його співрозмовників, не в окремих публікаціях, а в самій зміні професійної норми. «Телекритика» поставила незручне дзеркало перед журналістикою: хто власник медіа, як це впливає на редакційну політику, де новина, а де джинса. Потураєв формулює це прямо: видання привчило українські медіа до думки, що їх теж можна і треба критикувати. Шерман додає, що саме так формується професійна пам'ять і критерії.

Юрчишин нагадує про конкретний вплив: публікації про російський дитячий контент «Маша та Ведмідь» стали поштовхом до звернень у поліцію, СБУ, Мінкульт, РНБО та Офіс президента, і зрештою цей контент прибрали для української аудиторії. Він також зараховує до важливих тем аналіз телемарафону, дослідження впливу телеграму як російської платформи та фіксацію злочинів проти журналістів — базу, яка знадобиться для трибуналу. За його словами, «ДМ» часто виступав запобіжником від глупства, а під час Революції гідності допоміг адекватним медіа побачити, що вони не одні.

Окрема лінія розмови — те, як видання поводиться в критичні моменти. Потураєв підкреслює: «вони ніколи не погоджувалися з думкою, що в критичний момент професійні стандарти можна відкласти "до кращих часів"». Це стосувалося і боротьби з темниками у 2004 році, і вимоги дотримання стандартів від усіх сторін під час Майдану, і незручних запитань до держави після 24 лютого 2022 року. Шерман формулює межу так: «Патріотизм не звільняє від професійності».

Не бракує в опитуванні й незгоди. Ганна Шерман згадує, що її колонка виросла з полеміки з текстом Наталії Лигачової, і наголошує: для неї важливо, що незгода не руйнує стосунки. Алла Липовецька зізнається, що багато разів була не згодна з матеріалами, але жодного разу не написала коментаря. Юрчишин каже, що серйозних конфліктів не було, а точкові розбіжності — нормальні для демократії: «Я бачу не противника чи конкурента, а справжнього партнера». Потураєв називає здатність дратувати найкращим компліментом професійному виданню.

У побажаннях на майбутнє спільного чимало: зберегти незалежність і не ставати зручними. Тетрік зазначає, що видання залишається авторитетним джерелом для дипломатів, допомагаючи орієнтуватися в складному українському медіаландшафті. Шерман хоче бачити інституцію професійної пам'яті незалежно від платформ. Потураєв попереджає, що наступні 25 років будуть складнішими через штучний інтелект, дипфейки та алгоритмічні бульбашки, і пропонує рухатися від «медіа про медіа» до детектора всього інформаційного середовища.