Вівторок, 22 травня

За тих, кого ми приручали…

Я ходив до них довго й уперто. Роками. Звичайна неблагополучна родина – з частими переїздами, алкоголізмом, міліцією та соціальними службами в анамнезі. Такі рідко втрачають, бо їм уже нічого. Про їхнє життя зсередини зазвичай мало хто знає. Це своєрідна каста недоторканих – їх можуть найняти полоти грядки або вичищати в свиней, але за стіл не посадять і самі до них у хату не йтимуть. Шлейф самогонки й дрібних крадіжок невідступно, солодкаво тягнеться за ними. У селі його чують за кілометр.

Мій дід, звичайно, теж забороняв мені з ними якшатися. Маленький, але дуже запеклий сільський соціум рішуче таврував усіх, хто пропахнув димом од їхніх хмільних багать.

– Не смєть! Не смєть ходить до заражонних! Шоб я не бачив!

– Чо’ це вони заражонні? Чим це? – пробував дивуватися я.

– Не смєть! Або к чортовій матері на Багачку, хай мати там…

Увечері я все одно йшов до них. Мандрував. Блудив. Беявся. Якась невідома нищівна сила тягнула мене туди. У той вертеп, у той шанхай, у те кляте кодло, де не було ні вечері, ні бодай світла, де неквапливі зимові розмови велися найчастіше при світлі дров’яної печі.

Я потай виносив із дому сало, картоплю, якісь домашні консерви, цукор і крупи, випрошував у матері непотрібний одяг або просто крав його – і ніс їм. Їм! Голодним, п’яним і беззлобним. Пекельна машина цієї родини перемелювала мої дари миттєво. Од їжі через п’ять хвилин залишалися порожні целофани, одяг уже наступного дня ставав звичайними ганчірками. Вони мили ним підлогу так само, як і робили все інше – весело й без думки про завтрашній день. Чи то відсутність якогось гену не давала їм дбати про завтра, чи то їх так туманив алкоголь. Хтозна. Я був молодий і впертий, проте в мене з часом теж з’явилося відчуття, що я стою над прірвою, намагаюся її чимось загатити, кидаю туди все, що під руку потрапить, сам боюся впасти, прірва поглинає все, поглинає, а ті, хто в прірві, розкошують, веселяться і хмеліють.

Райка була інша. Я завжди протиставляв її решті родини – чоловікові, проспиртованому настільки, що од нього можна було припалювати сірники, двом донькам, які з десяти років їздили в кількаденні «круїзи» з дальнобійниками, і бабі Вірці, яка, випивши, геть утрачала тяму й ішла додому через вікно, а не через двері.

Райка була інша. У її житті було благополуччя, чоловік-начальник, добротний будинок і двоє діток, доглянутих і охайних. Чоловік закохався в продавщицю і позбавив її через суд батьківських прав, вигнав з дому, мовляв – іди, куди очі дивляться. Райка сіла на мотоцикл і хотіла шугнути з моста в березневу річку, та її спинили цигани і пригостили цигарками «Ява». Тепер я вже дещо критично ставлюся до цих апокрифів. Хтозна, як воно там було насправді. Диму без вогню… Але… чеснішим і впевненішим я почувався тоді, коли беззастережно вірив розповідям своєї Райки.

Вона вміла розповідати про своє життя, повне поневірянь і пригод, як мало хто. У родині її не сприймали всерйоз і не дуже слухали. Зате я завжди був вільними вухами. Здається, ті розповіді не менше, ніж мені, були потрібні і їй самій – не давали з головою пірнути в безслав’я й безголов’я. Уранці лаяна дочками, удень бита чоловіком, вона вечорами напівмарила, напівспала, повагом розповідаючи про щось своє, тепер уже далеке й недосяжне, а тому – геть казкове. Куталася в дрантя, прикурювала від поліна, нахилившись до плити, черговий недокурок. Вона була зовсім не така, як уся її рідня.

Мої жалюгідні спроби врятувати їх зазнали нищівної поразки. На місці кожного принесеного мною шматка сала й торбинки круп, як голови дракона, виростали, здавалося, нові роти – ще голодніші за попередні. Пекельна м’ясорубка перемелювала все, перетирала – і через п’ять хвилин просила знову. Ні того, що я випрошував у матері, ні того, що я крав у діда, ні того, що купував за свою стипендію, їм не вистачало й вистачити не могло. Я потім зрозумів – чому. Я тільки зараз зрозумів. Ця родина не хотіла жити так, як хотів би я. Їх не цікавив затишок. Вони були байдужі до достатку. Їх не гріла впевненість у завтрашньому дні. Наче пойняті якимось дражливим хмільним димом, вони їли харчі, рвали одежу, перемелювали своє життя, рубали його, тесали, терли, аж іскри сипались. Ті іскри якраз і були їм потрібні. Вони жадали їх. Вони грілися ними.

Часом бувати в них було небезпечно. У їхній хаті отиралися різні підозрілі типи – з виразним шлейфом темного минулого, та й теперішнього. Проте мене це не зупиняло. Я вперто ходив туди. Я думав, що на мене покладено місію порятунку. Я мушу. Я зроблю… Хтозна, може, насправді я самостверджувався за їхній рахунок, як у тому анекдоті про лікаря полегшено зітхав: «Слава Богу… Слава Богу, що в мене такого немає». А, може, мої помисли були цілком щирими і я справді хотів допомогти. Не знаю. Молодість – то такий непевний час. У будь-якому разі, мені в них подобалось. Мені подобалося робити те, що я робив. Бо я ж не робив нічого поганого…

Закінчивши виш, я влаштувався на роботу. На телебачення. На тій моїй першій роботі в мене рідко були вихідні. І я перестав їздити в село до діда. Ну, майже перестав. Віддалився я й від них, од моїх алкоголіків, моїх пройдисвітів, моїх каторжан. Води часу зімкнулися над ними і сховали мої юні честолюбні мрії – врятувати, забрати, вирвати з пекла. Я потроху збагнув мудру, хоч і гірку істину про те, що врятувати когось супроти його волі – неможливо. Я помалу зрозумів, що часто інерція звичних життєвих обставин буває настільки потужною, що її не пересилиш жодними благими намірами. Звичайно, я здався. Я не зміг. Знайшов, чим себе заспокоїти.

За якийсь час моя Райка померла. Цілком передбачуваною – як для її життя – смертю. Її не пустили в хату дівчата, у грудні, п’яну. Вона лягла на лавочку біля порога й до ранку замерзла. Ми з дівчатами ходили до неї на могилу. Вони сміялися і стріляли в мене цигарки. Їм уже було гай-гай… Більше вісімнадцяти. Вони бачили у своєму житті все.

Ще за якийсь час одна з близнючок – Валька – теж померла. Од туберкульозу, цирозу печінки й ще там чогось. Не доживши до своїх двадцяти. На момент смерті, кажуть, важила двадцять п’ять кілограмів. Коли я довідався про це, усередині мене щось зойкнуло, але тихенько, без надриву. Я вже давно був в іншому житті, я вже давно не стояв над їхньою прірвою – серед грядки, де поволі дичавіла Райчина полуниця…

Тепер їхню хату на розі – той вертеп, той шанхай – хтось купив. Заново провів світло. Побілив стіни. Вставив вікна. Пофарбував двері. Висадив на грядці рівненькими рядочками цибулю й огірки. Коли я проїжджаю повз те дворище, я, здається, байдужий.

Часом я зустрічаю другу близнючку – Любку. Їй пощастило більше, ніж сестрі. Але не набагато. Вийшла заміж за алкоголіка, народила йому дітей. Живе десь – у такій самій небіленій хаті без світла, зате з протягами. Часом утікає з дому – коли суджений нап’ється. Часом хильне й сама. З горя. Її дівчата вже виросли, задивляються вслід фурам. Інерція – така річ, що її спроста не пересилиш. Не вистачить волі. Мало кому вистачає. А, може, це доля? Може, спокутування гріхів?..

Під час останньої зустрічі я спитав Любку – як справи. Вона зміряла мене поглядом – презирство впереміш із гіркотою, гаркнула на дочку, яка брела хтозна куди, безнадійно озирнулася, махнула рукою й пішла геть, не сказавши ні слова. Навіть цигарки не стрельнула.

Якби вона достатньою мірою володіла мовою, я знаю, що б вона сказала. Вона б сказала, що краще було не давати їй надії. Краще було не прочиняти дверей у інший світ – звідки ллється м’яке домашнє світло й пахне смачною їжею. Бо потім їй ще гірше у своєму.

Здається, я обіцяв, що заберу їх обох до себе, що влаштую на роботу, що взагалі… Колись. Коли вони виростуть.

Я думав, що вони забули…

Сергій Осока

3 комментария

  1. Як же гарно Ви пишете! Читала, не могла відірватися, а потім ще поверталася і перечитувала уривками.
    Звичайна брудна буденна дійсність, така історія є в багатьох з нас, але вона здається не вартою уваги, розповіді чи навіть статті. А Ви змогли описати це настільки цікаво, що хочеться аплодувати стоячи! 👍

  2. Vanda Yankovtnko on

    Прочитала з жалем, місцями з огидою, бо навіть отой сморід чула, а ще із захватом вашим талантом написати так, що ніби я сама там побувала, так, що не можна не думати про причини і наслідки, про генетику і спадковість, про Бога і долю, про алкоголізм, як невиліковну хворобу, про благодійність і чи вона потрібна, і яка саме….Ви, Сергію, наділені цим даром: коротко і стисло, та ще й стилістично досконало поставити цілий оберемок важливих питань і підняти проблем.

  3. Vanda Yamkovenko on

    Прочитала з жалем, місцями з огидою, бо навіть отой сморід чула, і із захватом вашим талантом написати так, що ніби я сама там побувала, так, що не можна не думати про причини і наслідки, про генетику і спадковість, про Бога і долю, про алкоголізм, як невиліковну хворобу, про благодійність і чи вона потрібна, і яка саме….Ви, Сергію, наділені цим даром: коротко і стисло, та ще й стилістично досконало поставити цілий оберемок важливих питань і підняти проблем.

Залишити коментар