Вівторок, 22 травня

У своєму заповіті Тарас Шевченко просив після смерті поховати його тіло у могилу, та чи змінилися б переконання Кобзаря, якби він жив у сучасній Україні? Сьогодні дискусія щодо кремації як альтернативи традиційному для багатьох похованню в землю набуває нових масштабів: прихильники спалювання тіл померлих наголошують на більшій екологічності та гуманності такого способу, а противники нагадують про сталі традиції, відмовитися від яких не так просто. Opinion дізнався, чому на території нашої країни кремацію витіснило звичайне поховання, яку роль у цьому виборі відіграють ритуали та психологічні аспекти, чи забороняє церква спалювати тіло померлого та які чинники, окрім екологічних, потрібно враховувати, зважуючись на вибір одного з варіантів.

Чому в Україні традиційне поховання переважає над практикою кремації?

Григорій Луговський, історик, культуролог і журналіст, пояснив Opinion, що звична для багатьох традиція поховання померлих у землю тісно пов’язана із запровадженням на території України християнства, оскільки до цього найбільш поширеним був саме спосіб трупоспалення, себто кремація. Сьогоднішнє ж прийняття християнських звичаїв є наслідком інерції нашого менталітету, адже в українському суспільстві не існує традиції, сильнішої за християнську. Однак, на переконання Луговського, з часом ці тенденції можуть змінюватися, особливо у великих містах.

«Традиція поховання в землю у слов’ян склалася під впливом християнства. Наші язичницькі пращури практикували трупоспалення, тобто кремацію. Хоча оскільки язичництво – це децентралізований набір культів, то якогось одного для всіх племен обряду не існувало. На сьогодні практика кремації у нас не розповсюджена внаслідок інерції менталітету.

Навіть якщо померлий був атеїстом або людиною без будь-яких релігійних переконань, його, найімовірніше, поховають за християнским обрядом. Бо за життя люди мало замислюються про смерть і подальші обряди, а коли це стається, родичі схильні йти шляхом найменшого опору, тобто по-конформістськи.

У нашому суспільстві поки що не існує традиції, яка б була сильніша за християнську, тому більшість померлих потрапляють у “сферу впливу” православних священиків. Але з плином часу, скоріш за все, ця влада церкви буде зменшуватися, особливо у великих містах. Можливо, ми ще побачимо розквіт альтернативних кладовищ і погребальних сервісів, які б задовольняли попит на нетрадиційні способи поховання. Це непогана ідея для стартапів», – розмірковує Григорій Луговський.

Як ставляться до кремації представники церкви?

Розмірковуючи над цим питанням, бр. Яків Шумило, ЧСВВ, прес-служба Василіянського Чину в Україні, УГКЦ, пояснив Opinion, що у католицькій церкві складно визначити чіткі богословські обґрунтування заборони кремації. Вона не є забороненою у випадках, коли кремація була вибрана з причин, які не суперечать християнському вченню. Однак після спалення прах померлого все ж має бути захороненим на цвинтарі, оскільки поховання передбачає більшу повагу до померлого.

«Якщо говорити про біблійний аспект кремації, то в Євангелії нічого про неї не згадується. Це питання у Католицькій Церкві регулює Вчительський Уряд. Згідно з давньою християнською традицією, поховання на кладовищах найкраще відповідає пошані до тіла померлого. Після смерті душа, яка відділена від тіла, під час другого Христового приходу набуде нового життя в оновленому тілі. Церква радить ховати вірних на цвинтарі або у святому місці, щоб належно їх вшанувати молитвою та пам’яттю.

Говорячи про кремацію, складно сказати про чіткі богословські обґрунтування її заборони. Як йдеться в Інструкції конгрегації віровчення Ad resurgendum cum Christo (“Щоб воскреснути з Христом”), кремація не є забороненою, “якщо вона не була вибрана з причин, які суперечать християнському вченню”. У похороні слід відмовити тому померлому, який за життя вимагав кремації з тих рацій, які суперечили християнській вірі. Згідно з цим документом буду говорити й надалі.

Враховуючи давню традицію, Церква радить поховання на цвинтарі або у святому місці, адже це є відповідною формою вираження віри і надії у воскресіння тіла. Церква не забороняє кремації у випадках, коли через економічні, соціальні або гуманітарні причини необхідно її здійснити, адже вона не зачіпає душі і не суперечить доктрині про воскресіння тіла. У таких випадках Церква супроводжує померлого у кремації через молитву та відповідні богослужіння. “Щоб уникнути будь якого роду двозначності пантеїстичного, натуралістичного чи нігілістичного характеру, не дозволено розсівати попіл кремованих в повітрі, на землі чи у воді, або будь-яким іншим способом, ані перетворювати кремованих на сувеніри, біжутерію чи інші предмети”.

Таким чином, після спалення прах померлого повинен бути захороненим на цвинтарі, у храмі або в тому місці, яке визначить відповідна церковна влада. Все ж Католицька Церква надалі рекомендує, щоб тіло було поховано з огляду на більшу повагу до померлого», – ідеться у коментарі для Opinion.

Чому зважитися на кремацію близької людини складно?

Психологиня та психотерапевтка Ольга Лугова-Степашко розповіла Opinion, що у протиборстві кремації та традиційного для багатьох поховання у землю протиставляються один одному раціоналізм та традиції, сакральність події. Однак скільки б ми не дискутували про раціональність та економію, пласти психічного не зникнуть самі по собі.

«Питання щодо поховання у землю або кремації дійсно викликає амбівалентне ставлення. З одного боку – раціоналізм, з іншого – традиція та сакральність події.

Якими б сучасними людьми ми не були, скільки б ми не розмірковували щодо раціональності, економії та здорового глузду – а саме такі міркування змушують нас вибрати кремацію, яка в сучасному світі є абсолютно виправданою – ми все одно маємо і більш глибокі пласти психічного, які мало відповідні раціоналізму. Почуття архаїчні, близькі до жаху “скоїти з мертвим тілом щось неправильне”, “порушити закони природи”, “порушити правила предків”, “зчинити щось жахливе у потаємній для нас сфері смерті”. Хтось із нас переборює (або психологічно гальмує) свої архаїчні жахи та стародавні забобони, а хтось їх прямо відчуває і не може їм опиратися. Тому, з точки зору глибинної психології, не може існувати у сфері ставлення до смерті та померлих “правильних” або “хибних” рішень. Є рішення правильні для конкретної живої людини та конкретної родини. Рішення, породжені саме її почуттями. А почуттям власним слід довіряти, пом’ятаючи, що в іншої людини вони можуть бути геть інакші», – розмірковує експертка.

Зважаючи на зазначені вище причини, психологиня пояснила, що інколи зважитися на кремацію близької та рідної людини може бути доволі складно, а традиційна могила з тілом померлого може втілювати в собі присутність цієї людини у матеріальному світі.

«Зважитися на кремацію часто може бути абсолютно неможливо. Небажання спалювати померлого пояснюється архаїчними (абсолютно нормальними) глибинними відчуттями.

Ті, що виступають проти кремації, можуть керуватися чим завгодно. І маніпулятивними намірами зокрема. Цілком можливо та природно, що для багатьох із нас звичайна могила та надгробок є втіленням та присутністю померлого у матеріальному світі. Але до надгробку у колумбарії може бути таке саме ставлення», – переконана Ольга Лугова-Степашко.

Ритуальність – невідємний складник прощання з померлим?

Психолог, аналітик і коуч Ігор Лубківський переконаний, що питання кремації радше слід аналізувати в релігійно-культурному контексті, оскільки, наприклад, для християнської традиції такий спосіб може бути цілком неприйнятним. Також Лубківський наголосив, що в разі навіть часткового переходу до кремації покійників важливо не загубити ритуальний складник, що допомагає родичам померлого легше пережити втрату. Найгірший із можливих сценаріїв – це перетворення кремації на певний конвеєр, в якому ніхто вже не згадає ані про мертвих, ані про живих.

«Це питання, ймовірніше, не так психологічне, як релігійно-культурне. У Києві є крематорій і він не простоює. І рано чи пізно ми дійдемо до того, що крематоріїв буде ставати все більше й більше по інших містах чи регіонах країни, бо землі під кладовища вже не вистачає. Це сумно визнавати, але ми на сьогодні нація, яка вимирає, а тому потребує все більше і більше місця для поховання покійників. Проте в християнській традиції прийнято віддавати покійників землі, тому для вірян кремація може бути неприйнятною. І це теж їхнє право.

Крім того, не слід забувати й того, що в будь-якому разі, навіть коли помирають люди старшого віку, втрата близької людини за умовною шкалою стресу всі 100 %, максимальний стрес, якого ми взагалі можемо зазнати в нашому житті. А тому всі ці поховання, церковні відправи, поминки 9-го і 40-го дня тощо існують не просто так вони виконують роль тих ритуалів, які допомагають нам легше пережити горе. Тому якщо ми колись хоча б частково перейдемо до кремації покійників, тут буде важливо не загубити цей важливий ритуальний складник, який допомагає нам легше пережити втрату. Можливо, навіть слід буде порадитися з церквою, як це краще зробити так, щоб це не стало конвеєром, в горнилі якого вже ні про живих, ні мертвих ніхто навіть згадувати не буде», – прокоментував для Opinion Ігор Лубківський.

Кремація – питання екології чи особистого вибору?

Віктор Ткаченко, керівник прес-служби УЕА «Зелений світ» і еколог, переконаний, що нещодавні ініціативи парламентаріїв щодо надання переваги кремації над звичайним похованням не можна обґрунтовувати лише екологічними міркуванням, оскільки насправді це ще й втручання чиновників у особисті права громадян на вибір способу поховання. Екологічні переваги кремації, на думку Ткаченка, також є сумнівними, оскільки достеменно невідомо, наскільки безпечним для навколишнього середовища є такий спосіб поводження з тілом померлої людини.

«Нещодавно Кабмін вніс до Верховної Ради законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення сфери поховання”, в якому віддав перевагу кремації над звичайним похованням – погребінням. І такі нововведення не можна обґрунтовувати екологічними, економічними чи релігійними міркуваннями. Це особиста позиція уряду, яку можна “обґрунтувати” нібито європейськими стандартами тощо.

Насправді це втручання чиновників у особисті права українських громадян щодо вибору способу поховання. Адже серед українців є різні релігійні вподобання, є сімейні традиції, заповіти батьків. І кожен може особисто обирати для себе спосіб свого упокоєння.

Нинішні економічні негаразди спонукають громадян на відносно дешевий спосіб – кремацію. Прах можна підхоронити до могил родичів, можна поховати в колумбаріях (спорудах для поховання урн із прахом померлих), можна поставити удома на камін чи розвіяти над землею.

Однак, “утилізація” тіла через кремацію проходить поховальну контору крематоріїв, яка може використати ритуальні атрибути в повторній реалізації. З погребінням таке складно утнути. А отримавши тіло покійника у своє розпорядження, і працівники крематоріїв мають можливість труну, вінки, квіти, навіть одяг покійного направити на повторну реалізацію, адже ці предмети фактично не зіпсовані. І ціна на ці предмети не буде зменшуватися через повторне використання.

Тут можна розглядати таку підприємницьку ініціативу як моральний або ж корупційний складник самого процесу похорону через спалення. Ніхто не контролює відповідні ритуальні контори, тому викладена версія збагачення на покійниках цілком реальна. Можливо, саме ця специфічна особливість можливого матеріального збагачення і лобіюється урядом? Адже за день на Байковому цвинтарі столиці користуються послугами крематоріїв десятки сімей. А ціна звичайної труни у Києві складає мінімум 700 грн, а домовина з ручками та лаковим покриттям близько 2-3 тис. грн. Нескладно порахувати, скільки можна “наварити” за один день “непосильної” праці.

Звісно, якби ці ритуальні предмети для поховання через спалювання видавалися на прокат, це було б і з екологічного, і з морального боку правильно і справедливо. Але реальний стан речей ще потребує окремої законотворчої уваги Кабінету Міністрів.

Щодо екологічної шкоди, завданої довкіллю через поховання, сказати складно. Що є екологічнішим – поховати тіло у землі чи спалити разом з небіжчиком кисень і викинути в атмосферу двоокис вуглецю з іншими хімічними домішками? Вважаю, що людина як така вже є шкідливою для довкілля, яка за час свого проживання на планеті завдає екологічної шкоди стільки, що її поховання виглядає маленькою шкідливою крапелькою», – переконаний Віктор Ткаченко.

Смерть тіла – кінець життя чи новий шлях?

Громовиця Бердник, письменниця, культурологиня та культуртрегерка, переконана, що нині називати кремацію альтернативним способом поховання не варто, оскільки це виглядає доволі застаріло. Більш новітнім аналогом поховання в землю є біопоховання, коли тіло померлої людини вміщується у спеціальну капсулу, з якої згодом виростає дерево. Це саме та ідея, яку не так давно у вигляді законопроекту ініціювали народні обранці на чолі з Володимиром Гройсманом. На думку письменниці, життя не закінчується смертю тіла, воно насправді є лише інструментом для отримання досвіду в життєвому вимірі.

«Мені здається, у ХХІ столітті говорити про кремацію як “альтернативний спосіб поховання” – застаріло. У багатьох країнах це вже стало звичною традицією, особливо у великих містах, де завжди є проблема із землею під поховання. Звісно, у селах або невеликих містах, де немає крематоріїв, поховання у землі ще довго буде основним способом. Хоча мені дуже подобається ця нова ідея біопоховань у спеціальних капсулах, з яких виростає дерево. Ми все життя користуємося дарами матері-землі, вона нас годує і плекає, і думка про те, що моя смерть подарує цій планеті нове життя, дуже надихає.

Проте повернуся до кремації. Насамперед, це один із найдавніших способів поховання, а в багатьох країнах і ритуально-найважливіший. Варто лише згадати індійську традицію спалення на березі священної ріки Ганг вважається, що цей акт звільняє від усіх земних гріхів, і всі релігійні індуси прагнуть бути спаленими саме там. Багато хто з дослідників вважає, що й наші предки до прийняття християнства практикували спалення померлих.

Власне, саме християнська релігія закріпила поховання у землі як безальтернативний спосіб через концепцію Страшного суду і воскресіння в тілах. Через це й тепер у деяких країнах кремація заборонена через релігійні уявлення наприклад, у Греції. Але в ХХІ столітті наївно вірити, що хтось воскрешатиме жменьку біоматеріалу…

Я переконана, що життя не закінчується зі смертю тіла, наш “інформаційний пакет” свідомість, ментальний і чуттєвий досвід продовжить існування в іншому бутті, але після фізичного переходу в цей стан (те, що ми називаємо смертю) тіло вже не матиме значення, бо це лише інструмент для отримання досвіду в земному вимірі. “О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло…”, краще про тіло після смерті, ніж Леся Українка, ніхто не сказав у всій українській, а може, і світовій літературі.

Ми сформовані космічним пилом, часточками зірок, що давно згасли, вибухнули і розлетілися. Мене дуже надихає ця думка, бо це означає, що в кожному з нас живе Всесвіт у буквальному сенсі. І мені радісно думати, що після смерті моє кремоване тіло повернеться з частинками земного попелу до неба, яке сформувало кожного з нас…» – розмірковує письменниця у коментарі для Opinion.

Текст: Дмитро Журавель

Залишити коментар