Субота, 21 липня

Поминальний день

До поминального понеділка – через тиждень після Великодня – село готувалося заздалегідь. Накуповувало в районі барвистих пластикових віночків – дехто й по п’ять-шість, щоб же на кожну могилку вистачило. За кілька днів до «гробиків» село йшло на цвинтар – замітати, вигрібати, розчищати чагарники. Торішні побляклі віночки несли в глухий куток і лишали там, а натомість вішали новенькі. Лишали біля могилки крашанку, пасочку, цукерки. Гомоніли, обпершись на граблі.

– Он ба, до Сахвонів сей год ніхто…

– Та так. Хто ж? Син хворий, дочка далеко. Зароста могила. Он ди, як акація повипиналась.

– Отак і ми, Галько, заростемо… а шо ж…

– Еге-е-е… заростемо, нікуди не дінемось, – одказувала Галька, закидаючи ногу на самокат.

– Тіки цур’я останеться. Саме цур’я, їй же бо, – бубоніла співрозмовниця й теж брела додому через город, на якому вже он і повитикалося, й зазеленіло.

У понеділок на кладовище дехто йшов із самого ранку. Це ті, що ревно чекали батюшку, який кілька днів тому призначив час, коли приїде. Баби прикладали руку до лоба козирком і пильно вдивлялися в дорогу – чи не курить машина? Курить? Чи не батюшка?

Батюшка статечно виходив із авто, підтримуючи рясу лівою рукою, а в правій тримав звичне кадило. На плечах у нього лежало кілька пелюсток абрикосового цвіту – видно, з попереднього цвинтаря привіз, у нас не абрикоси тут, а липи й акація. За батюшкою – матушка, за матушкою – якийсь дід із корогвою, а півча – ні. Півча тут ждала. Півча ж бо – якраз із нашого села. Дві Гальки. Наче аж схожі одна на одну, обидві високі, ставні, голосисті. Щоправда, одна Галька трохи гоноровіша за другу. А друга трохи підсміюється наче з того гонору, не так пишно копилить вуста, хоч теж, безумовно, усвідомлює своє значення.

Мій дід тримається осторонь, поки баби кушпелять спідницями коло батюшки, єлейно вітаються, з готовністю хрестяться на кожне його слово й жест. Баби знають, як треба з батюшкою, а ми з дідом – не дуже, тому особливо на очі й не ліземо.

Батюшка кладе на стіл книжку на рушнику, його обступають баби, починається відправа. Легусінький і теплий, як пух із подушки, квітневий вітерець ворушить усе, грається – хустками бабів, вогниками свічок, краєчками рушника на столі. Не розбереш слів у тому співі, надто якось воно високо летить, надто по той, а не по сей бік іде. Та й не треба розбирати. Слова – не головні. Під час того співу не слова панують, а якась єдність пам’яті. І не тільки. Баби ж он понадягали святкові кофти, наклали пасок і ковбас у кошики, прикрили хто чистою марлею, хто шматинкою. Бачте ось, ми тут. Ми прийшли. Ми є, хоч і болять у нас ноги й руки, хоч і тиск у нас, хоч і корова ось-ось розтелиться, хоч і пенсії ні на що не вистачає, хоч і фельдшерки вже років десять як тут нема, і будинок фельдшерський облупився, світить дранками, а ми ж – бачте! – тут. Радіємо сьогодні одна одній, вітаємося, гомонимо святково. Бо на той рік хтозна ж… Хтозна, може, мене або її вже батюшка згадуватиме в своєму квітневому нетутешньому співі. Може, їй або їй покладемо крашаночку на горбик. А поки – тут. А через пару годин вернемося до корови, яка вже облизує теля.

Чи цвітом, чи димом, чи й диханням стелиться той спів, стелиться, та й лягає, лягає – на горбики, на стежечки. Баби проводжають батюшку аж до машини, гомонять, запитують його – щорік одне й те саме – а він повагом відповідає, не сердиться, звик.

– Чо’ вони до його, як мухи?.. – копирсає ціпком землю дід Гавриленко. – Хай уже виймають із торбів, бо горло аж…

– Та виймуть, Грицько, ось у машину посадять, бо як це він сам сяде?

Сідають кожне коло своєї могилки. Виймають, хто що приніс. Розкладають. Хто – на простирадло. Хто – на спеціально збитий для такого випадку столик із лавочками. Біля лавочок біліє свіжа стружка – їх ремонтували два дні тому.

Пахне ковбасою, пасками, смаженим м’ясом. Самогонкою пахне теж, аякже.

Перші півгодини сидять тихо, поважно. А тоді починають озиратися.

– Петько? То Петько Нінин! Манько, а-ди! І-і-іі-ііі, який зробився. Бороду завів. Скіки це йому? І-і-ііі-ііі. Мов учора ж отам із Христею Варчиною ходив ще без штанів. Года!

– Еге, чужі діти швидко… – не договорює дід Грицько, хвацько перехиляє чарку й так само хвацько закусює помідором. – Харр-рашо пішла!

– Петю, та йди до нас, баба хоть на тебе подивиться. Отакенького ж помнить, отакенького опецька. Гляділа тебе. Йди! Баба поцілує!

Бородатий Петя червоніє й нахиляє голову, ховається за високою материною хусткою. Петя давно в місті живе, лікарем працює, йому ці поцілунки якось не з руки.

– Бабо, ти диви яка! – заступається за Петю матір. – Он дід твій гомонить, а ти Петю мого. А ще шо тобі?

Од гурту до гурту вже носять пляшку й чарку. Здебільшого, чоловіки.

– А випийте, тітко, за мою маму. Хай там їй мнякенько спиться.

– Та Васю, куди мені пить. Мені ще сьогодня пошту розносить. Їй же бо…

Ми з дідом приймаємо, може, дві перші такі пропозиції, а далі – відмовляємось. Бо так, чого доброго, й додому не дійдеш.

Дехто не відмовляється. Навпаки – чекає нових пропозицій. Найперша – Марія, яку в селі кличуть кацапкою, хоч насправді вона білоруска. Геть спита безпомічна баба, прийшла раніше за всіх. Для неї сьогодні таке свято, яке тільки раз на рік буває. Чарка в неї прихоплена з дому, бо їй не дуже хто дасть випити зі своєї.

– Маню, та тебе ж розвезе, ну їй бо ж, ну та на, мені не жалко…

– Чи їй первина?..

– Та так.

Наприкінці Маня вже не може говорити, тільки стукає нігтем по брудній чарці – налийте, мовляв. Наливають. Такий день. Не відмовиш нікому. Хай царствують покійнички. Хай м’яко їм спиться.

Біля свіжих могил дехто ще гірко плаче, припадає, витирає портрета на пам’ятничку, цілує, витирає, знову цілує, змахує кінчиками хустки сльози. А біля давніх мало хто вже плаче. Їдять, п’ють, згадують. Обтрушують акацієвий цвіт із одягу, придивляються, хто то ще під’їхав, чия машина. Біля воріт сьогодні повно машин. Як ніколи.

Майже до вечора на цвинтарі – буйство цвіту, вітру й світлої печалі. Хтось уже збирає торби, хтось тільки розкладається. Хурчать машини, здимають пил.

– Ой мамочко, ой папочко, це ж я до вас аж через год приїду.

– Таню, та пішли вже. Автобус у два часа!

Тільки Маня кацапка нікуди не поспішає. Заснула просто серед стежки, щаслива.

– Переступай тепер через неї, – сердяться баби. – Вилягла!

Коли дорослі розійдуться додому, Манею займуться діти. Смикатимуть її за руки, дражнитимуть, а то й стрибатимуть через неї.

– Та не займай, – спросоння відмахнеться Маня. Вона не сердиться на дітей. Їй добре тут спати. Липи шумлять, у липах є щось божественне. На цім світі пий, Маню, бо на тім… А діти – на те вони й діти, дурні ще.

Уже майже смерком на цвинтар прийде останній відвідувач – Манина дочка Валька. Забирати матір додому. Розжене спершу дітей, погрозить їм кулачками, поплаче, поздіймає до неба руки.

– Мамо, ну шо ви як ото… ну позорить мене й позорить, позорить і позорить. Уставайте, кому кажу! Ану бігом додому!

Маня не зразу розбуркується. Ледве-ледве, кілька разів упавши, зводиться на ноги, спирається на дочку й вони поволеньки-поволеньки бредуть, спотикаючись, вузеньким моріжком через город.

Цвинтар, відрядивши останніх, стає таємним, далеким, чужіє. Уже не простягнеш руку з чаркою, не привітаєшся з Петьком, не глянеш, а чия ж ото машина. У сутінках цвинтар замикається в собі, застигає. Не ступиш сюди просто так, не зайдеш. Іржаві ворота не пустять. Вони знають, хто тут дома, а хто – ще в гостях…

Сергій Осока

Залишити коментар