Субота, 21 липня

Після трьох років існування Odesa//Batumi Photo Days українському і грузинському містам у моря дісталися свої власні, вже визнані професійною спільнотою фотофестивалі. До вашої уваги – розмова з Катериною Радченко – директоркою і засновницею Odesa Photo Days. Розмова про те, де вже побували, куди йдуть і чи вийде пройти туди, куди не можна.

Цього року пройде четвертий за рахунком Odesa Photo Days. Які успіхи, зміни відбулися порівняно з попередніми роками?

Насправді неймовірно складно говорити про результати, коли ти засновуєш фестиваль, коли знаходишся всередині самого процесу, але можна звертати увагу на зовнішні речі – наприклад, у нас збільшується кількість аудиторії щороку. Я пам’ятаю перший рік, коли приїхало близько 100 осіб і атмосфера була дуже камерною і кльовою – ті всі 100 осіб постійно тусувалися разом. Уже минулого року я взагалі втратила розуміння того, хто приїхав до нас: облич було настільки багато, що складно було взагалі навіть встигнути познайомитися зі всіма.

Катерина Радченко

Цього року так само – ми запровадили багато івентів, аби підтягнути різних фотографів. Наприклад, ми зробили захід із підлітками – відповідно, ми підтягуємо підлітків, їхніх батьків, також ми намагаємося робити більше майстер-класів з вуличної фотографії, таким чином ми залучаємо багато різних прошарків фотосередовища. Само собою, однією з топових подій цього року стане те, що ми привозимо Алека Сота – фотографа з Magnum. Напевно, я до кінця не усвідомлюю, наскільки це крутий крок, але мені в цьому допомагають коментарі директорів інших фестивалів – нас із нашою програмою привітали Фінський музей фотографії, організатори Мінського місяця фотографії, куратори з Польщі. Коли професійна спільнота з інших країн коментує ваш фестиваль і каже, що цього року ви молодці, – для мене це є важливим показником.

Лакмусовим папірцем, за яким ви розумієте власний рівень?

Напевно, так – тоді ти розумієш, що цього року все буде добре. Бо коли ти всередині працюєш, у тебе просто немає часу усвідомлювати процеси, давати їм оцінку. Українська аудиторія реагує інакше, вона менш балувана, ніж міжнародна спільнота.

Цей фестиваль починався як Оdesa//Batumi Photo Days. Чому саме зараз відбулося роз’єднання, і чи планується у майбутньому повернутися до спільного проведення?

Ми не плануємо «жечь мосты», більше того – цього року до нас приїдуть наші друзі й партнери з батумської команди, але за три роки стало зрозумілим, що два міста потребують двох різних підходів, це два різні контексти. Цього року фестиваль у Батумі пройде у вересні, як і завжди, але це вже буде окремий Batumi Photo Days. Ми розійшлися майже за всіма параметрами – в нас різні сайти й медіа. Єдине, що залишилось спільним, – це Facebook-сторінка, але найближчим часом ми теж почнемо розводити аудиторію. Головним моментом є те, що ми представляємо абсолютно різні контексти. Батумський формат не працює в Одесі та навпаки. Коли ми починали фестиваль, наша одеська команда виїжджала в Батумі, аби робити його і там. На цей час у Батумі вже сформувалася власна сильна команда, тож немає сенсу нам їхати туди і займатися організацією. Насправді робити два фестивалі в рік – це суперскладно.

Деякі з моїх знайомих-нефотографів думають, що фестиваль є загальноукраїнським, і дивуються, коли з’ясовують, що це не так. Чи були у вас думки проводити фестиваль в інших містах України?

Нині фестиваль відбувається лише в Одесі. Минулого року ми проводили декілька подій в інших містах, це були івенти-презентації фестивалю у форматі вечірніх показів. Було залучено шість міст. Цього року ми зрозуміли, що це, по-перше, фізично складно, а по-друге, хоча ми і зацікавлені в тому, щоб наші події відбувалися по всій Україні, вони можуть відбуватися лише у міжфестивальний період, адже на час самого фестивалю всі ресурси кидаються на Одесу. У міжфестивальний період ми проводимо майстер-класи для підлітків, лекції, того року в Києві ми робили виставку групи Sputnik із Варшави.

Як Одеса, місто південне, розслаблене, дещо консервативне, хоча і виставляється як «відкрите для світу», сприймає ваш фестиваль? Тим паче, що тема цьогорічного фестивалю – заборонені території.

Тема фестивалю завжди містить соціальну складову. Тема цьогорічного Odesa Photo Days, напевно, і є відповіддю на питання, як сприймається наш фестиваль містом. Насправді мені здається, що легше організувати фестиваль у Вінниці, Харкові, Києві чи Львові, ніж в Одесі.

Мабуть, не дуже доцільно на четвертому році існування запитувати, але – чому саме Одесу обрали для проведення?

З обранням міста все значно легше – просто я з Одеси, і хоча більшість моїх проектів відбувається на різних локаціях по всій Україні, це єдиний проект, який мені завжди хотілося зробити у своєму рідному місті. Я передбачала, що будуть складнощі, але я очікувала їх максимум упродовж перших двох років, але точно не впродовж чотирьох.

Фінансування фестивалю здійснюється за допомогою партнерської участі, я правильно розумію?

Частково так, ми пропонуємо партнерську участь по локаціях, таким чином ми отримуємо приміщення від їхніх власників у безкоштовне користування для наших подій. Якщо ж говорити про бюджет фестивалю, то вже чотири роки він нульовий. Уся команда працює на волонтерських засадах, немає можливості заробляти на фестивалі, тож це свідомий вибір кожного, хто на це підписується. Лектори, яких ми привозимо, оплачуються за допомогою міжнародних культурних інституцій їхніх країн.

Уже другий рік поспіль нашим партнером є Фонд грецької культури, вони допомагають забезпечити прибуття лектора. Посольство Австрії допомагає з нашими австрійськими гостями. Звісно, часто нам не вдається швидко знайти допомогу. Наприклад, минулого року головний куратор нашого фестивалю був із Сінгапуру, і ми не знали, до кого звернутися за фінансуванням, бо в Україні немає сінгапурського посольства і майже немає дипломатичних стосунків із цією країною. Тому нам довелося застосувати краудфандинг і зібрати частково суму. Потім в останній момент все ж знайшлася партнерська організація, яка доклала необхідну кількість грошей на квиток. Тож кожного разу це великі ризики з нашого боку, бо ми до останнього не знаємо, як воно все складеться, але ми це розуміли від самого початку своєї діяльності.

Зі свого боку я вірю в те, що фотофестивалі у світі – це престижні комерційні явища, тож я переконана в тому, що цей фестиваль може стати успішним, питання тільки в часі.

Сучасна практика показує, що якщо у вас є гроші, то їх краще вкладати в мистецтво, аніж у нерухомість чи машини. По-перше, менше ризиків зробити невдалу покупку, по-друге – мистецтво поки лежатиме у вас, буде тільки зростати в ціні. Відповідно, за 10-20 років ціна може вирости в декілька разів. Це добре розуміють на міжнародному ринку, але не в нас. В Україні мистецька фотографія поки що взагалі не є складовою комерційної діяльності. Проте Одеса не обов’язково має бути ринком української фотографії – це місто завдяки своєму географічному положенню може стати ринком фотографії Азїї, Європи й Америки. Знову ж таки, якщо зробити аналіз світових фотофестивалів – небагато з них знаходяться в зоні цих культурно-географічних перетинів. Тобто фіни, наприклад, не мають жодних професійних контактів з Азією, китайці – з Казахстаном чи Литвою. Таким чином, утворюються закриті групи, ми ж натомість намагаємося привозити до України абсолютно непередбачуваних авторів.

Цього року в нас буде представлена африканська фотографія, Алек Сот – представник Штатів. Аргентина, Перу і Мексика – роботи авторів з цих країн взагалі складно побачити будь-де.

Наприклад, у Франції є фестиваль Paris Photo це такий суто комерційний ярмарок фотографії, на якому дуже складно пробитися до когось із кураторів, якщо у вас немає рекомендацій. На півдні Франції проводиться фотофестиваль в Арлі набагато розслабленіший захід, де, сидячи за одним столом, ви можете познайомитися будь з ким. Це вдалий формат, коли фестиваль влітку збирає людей не тільки заради фотографії, але й заради тусовки, вина і моря. Тому, мені здається, що Одеса все ж ідеальна локація, аби стати таким собі другим Арлем, місцем, де перетинаються багато шляхів та інтересів. На жаль, невідомо, скільки на це треба часу.

Чи часто в пошуках партнерів ви стикаєтеся з тим, що люди не розуміють, чому саме та чи інша тема була обрана головною для фестивалю?

Найчастіше люди не розуміють, чому взагалі це саме фотофестиваль, до теми інколи не доходить.

Вибір теми пов’язаний з українським контекстом чи більше зі світовим? Чим керуєтеся, створюючи певне поле для комунікації?

Одна з причин – саме місто. На сьогодні воно є одним із найбільших туристичних центрів України, що уособлює в собі поняття відкритості, гостинності. Але ж насправді тут далеко все не так, як мало б бути у відкритому туристичному місті як у політичному, так і в соціальному плані. Наприклад, у нас постійно виникають труднощі під час пошуку партнерів із готельного і ресторанного бізнесу тут ми не так часто зустрічаємо відкритість до співпраці з мистецьким продуктом, як в інших містах України. У більшості випадків наші намагання залишаються невдалими. Це при тому, що часто партнерство – це просто надання знижок учасникам фестивалю на час його проведення.

У нашому суспільстві насправді дуже багато закритих тем, особливо історичних, які ті чи інші осередки воліють забути, не говорити, замовчати. Вони не візуалізуються у пресі, бо породжують нерозуміння між певними групами населення. Тому нам стало цікаво зробити головну експозицію про ті теми, які є забороненими, зробити це в рамках усього світу, дізнатися а що ж і де забороняється? І це був неймовірний досвід. Ми отримали 212 заявок, і за два тижні відбору я дізналася про світ більше, ніж за останні п’ять років. Це сталося тільки завдяки фотографії. Звісно, у нас немає можливості показати всі ці історії, тому на головній експозиції будуть представлені лише 29 серій.

А чи є теми, які проходять через роботи великої кількості учасників із різних країн?

Дуже багато серій європейських фотографів присвячені темі біженців, і це теж показує, які теми є нині актуальними в Європі. Але ми такі серії не брали і доволі свідомо ця тема не є для нас новою, і нам би хотілося дати простір саме для нових дискусій.

Як ви відчуваєте, чи вдасться фестивалю запустити дискусію про «заборонені теми»? Адже ми знаємо, що часто такі локальні івенти просто самоізолюються, особливо останнім часом, коли почастішали випадки нападів на їхніх учасників, як-от із фестивалем Docudays.

Ми хотіли запустити дискусію насамперед у фотоспільноті. Сам фестиваль виник як рефлексія на війну, тому було важливо показати не просто гарні картинки, а створити поле для комунікації фотографів і спільноти. Але, на жаль, насправді більшість дискусій не виходять за межі соцмереж.

Минулого року в нас була спроба зробити дискусію з фотографами Сергієм Лебединським і Костянтином Чернічкіним на тему концептуальної та документальної фотографії. Це мало стати реакцією на випадок із фотографом Муравським, який зробив книжку про військовий конфлікт на Сході, в якій усі роботи виявилися чи постановочними, чи змонтованими в Фотошопі. Тоді розпочалися бурхливі суперечки з приводу правомірності такого, особливо в часи війни. І нам дуже хотілося винести це за межі інтернету.

Така ж історія була навколо проекту Another Crimea, коли на замовлення Росії 7 фотографів із різних престижних агенцій мали зробити проект про Крим. Того разу вони використали імена авторитетних агенцій і фотографів задля створення такої гарної пропагандистської картинки. Звісно, в українських соцмережах це викликало активні дискусії. Але проблема в тому, що і перша, і друга ситуація не вийшли за рамки мережі. Ми зробили декілька публікацій в онлайн-виданнях, і на цьому все. На жаль, ми дійшли висновку, що у форматі живих дискусії аудиторія частіш за все не готова ставити питання чи вступати в діалог.

Цього року ми планували зробити обговорення на тему українського ринку фотографії, якого досі не існує в цілісному форматі. Хотіли запросити галеристів, які працюють з українською фотографією, але теж побачили, що галеристи не зацікавлені обговорювати цю тему.

Жодну з наших серій не можна назвати провокативною, хоча зараз назвати провокативними можна навіть кольори нашого логотипу. Реакція ж свідчитиме про рівень освіченості аудиторії. Як не розумієш то боїшся, як боїшся то не сприймаєш.

Хто саме обирає кінцевий склад головної експозиції фестивалю? Як відбувається відбір?

Цього року в нас було три куратори. Я, Тетяна Кочубинська з дослідницької платформи PinchukArtCentre і Ксенія Малих – куратор галереї Closer в Києві. Наш відбір тривав два тижні, тож зараз розкрию карти, як це відбувалося. У нас було 212 авторів, тому ми створили таку таблицю на 212 імен, в якій кожна з нас, спочатку продивившись кожну із серій, мала поставити оцінку «Так», «Ні» чи «Можливо». Три «Ні» відкидалися, три «Так» приймалися, але більшість, звісно, була зі змішаними оцінками, де ми в три голоси не сходилися. Тоді ми робили три раунди спілкування, протягом яких ми обговорювали кожну серію і автора, їхні концепти. Коли ми відібрали фінальні роботи, виявилося, що нам треба вийти за межі прорахованого максимуму за кількістю серій. Спершу їх мало бути 25, зупинилися ми на 29. Далі вже було обговорення в самому експозиційному просторі – Одеському літературному музеї – з метою створення однієї єдиної розповіді в його рамках. Подивимося, як це нам вдалося, бо насправді цей простір неймовірно складний для експонування.

Чи ви особисто купуєте українську фотографію?

Так.

Яку останню роботу придбали?

Роботу Сергія Мельниченка, його раннього періоду, зняту ще в Миколаєві. Сергій збирав гроші на допомогу своїм друзям і в рамках цього влаштував продаж своїх робіт, тоді я її і купила. У мене також є автори, які мені дуже подобаються, але я ще збираю гроші на їхні роботи.

Це українські автори? Хто формує ціну на їхні роботи в ситуації відсутності ринку?

Так, я купую лише роботи українських фотографів, і частіш за все сам автор визначає ціну роботи. Я також купую аматорську архівну фотографію, шукаю сімейні архіви на блошиних ринках. Минулого року я випустила книгу про те, як читати таку сімейну, вернакулярну фотографію, побудовану саме на українських архівах.

Які події фестивалю стали та могли б стати такими собі highlights вашої роботи в ньому?

Коли я бачу, як фотографи-аматори, що приїжджають на наш фестиваль, починають різко зростати після його завершення, вигравати в конкурсах, виставлятися за кордоном – це для мене найважливіше. Особливо це відчувається, коли я викладаю підліткам чи дітям і потім помічаю, як у них змінилися погляди на фотографію і життя, що і як вони знімають. Також за час підготовки та проведення фестивалю ми настільки зближуємося з учасниками і гостями, що після нього намагаємося максимально підтримувати цей зв’язок, слідкувати за їхньою діяльністю.

Які надії ви покладаєте на майбутні фестивалі, як бачите розвиток ідеї через декілька років?

Мені б все ж таки хотілося зробити наш захід таким собі перетином шляхів і культур, платформою для здобуття досвіду й обміну контактами. Також дуже хочу привозити ще більше унікальної невідомої фотографії. Мрію привезти серію з Монголії. Це, звісно, залежить від того, як місто прийматиме фестиваль, чи виділятиме локації для його проведення. Якщо цих базових умов не буде – переїдемо до іншого міста.

Тобто навіть такий варіант розглядається?

Він можливий.

Тоді бажаю, щоб цього не сталося, а, навпаки, цінність вашої роботи була сприйнята із вдячністю і готовністю допомагати. Наостанок – який з івентів фестивалю ви б особисто порекомендували для відвідування?

Насправді складно керуватися категоріями типу «найкращий», але мені особисто дуже близька виставка Параски Горицвіт, вона відбудеться в галереї Invogue. Я дуже довго працювала з її архівами, і кожного разу, продивляючись ці фотографії, відчуваю в них таке сильне позитивне ставлення до життя, не зважаючи на ту тяжку долю, яка їй випала.

Вона відбувала заслання в таборах з 20 років і не знайшла співчуття у громади після повернення. Проте вона фотографувала, малювала, писала книжки. Її роботи живі, мають свою дуже характерну енергетику. Кожного разу, переглядаючи їх, я думаю про те, наскільки неймовірно крутою людиною вона була.

Розмовляв Саша Населенко

Фотографії надані організаторами фестивалю Odesa Photo Days

Залишити коментар