Четвер, 24 травня

Днями 34 столітніх шедеври українського архітектурного модерну Полтавщини в Міністерстві культури були визнані пам’ятками архітектури місцевого значення з рекомендацією визнати пам’ятками національного значення. З перспективою поборотися за визнання цих пам’яток об’єктом спадщини ЮНЕСКО.

Усе, про що я тут розповім, – не про печальне минуле (хоча в ньому печалі аж занадто), не про жахливе сьогодні (хоча з печального минулого жах перетік у наш день абсолютно прогнозовано), а про історію перемоги. Це яскрава, сильна історія про нас самих, яку нам самим годиться приміряти на себе і зрозуміти, що саме це – наш стрій, а не те, у що нас досі наряджали.

Школи, затверджені Мінкультом як пам’ятки архітектури місцевого значення

Візьмуся спершу пояснити, чому повідомлення про занесення шкіл до реєстру пам‘яток у соцмережах викликало зливу захоплених лайків і сотні поширень. Зазвичай подібний інтерес збуджують лише скандальні історії, політичні катаклізми чи злі плітки про посадовців. Тут же – про зовсім інше, що в медіа звично вважається темою, яка ніколи не спаде на думку, коли видання терміново шукають уваги широкої аудиторії.

По-перше. Всім хочеться добрих новин, звісно.

По-друге. Добра новина полягає в тому, що в Мінкульті в Управлінні збереження культурної спадщини відновлено наповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток. І всі, хто безсило закликав небо врятувати якийсь улюблений старовинний будиночок чи зберегти його від бульдозера, зраділи!

По-третє, зраділи всі тому, що це не про абстрактний будиночок у кожному випадку, це – про життя. З цими беззахисними архітектурними рештками люди пов’язують свої біографії, і повага до кожної біографії якраз і є причиною радості.

По-четверте. І по-головне. Я абсолютно незгодна з тим, на що ми сьогодні перетворюємо свою пам’ять. Прагнучи згадати все і вшанувати всіх, ми непомітно фіксуємо публічний простір як цвинтарне середовище. І в ньому жити страшно буде поколінням, яким хотіли розповісти з добрими намірами ту історію, яку ми починаємо піднімати із забуття. Відчищаємо від землі й попелу черепи найкращих серед нас – розстріляних, замучених, вичищених із свідомості в мороці останнього століття, і ставимо свічі в куток телеекранів, стишуємо веселі розмови й музику, і все… Хрести і свічі. І у відповідь на це – тихе, ще не висловлене вголос, але вже помітне відторгнення життя у безперервному траурі.

Я виступаю за інше. Нам треба поминати й пам’ятати тих найкращих інакше: витягаючи на світло, рятуючи, переписуючи, реставруючи все те, що вони створили, що вони писали, будували, малювали, винаходили. Треба розказувати про перемогу їхнього духу, розуму, таланту – і святкувати її. Нам треба не дати їм вмерти, а повернути сюди, до нас. Говорячи так, ми змінимо підсвідому програму про те, що ми навіки нещасні невдахи. Ми маємо свідчити про перемогу духу. Це змінить насамперед нас самих. І дасть нам зовсім іншу стартову платформу для життя у високих смислах .

Почавши ледь не з кінця, повернуся до обіцяної історії.

Отже, це називається «Школи Лохвицького земства». Так зветься волонтерський проект, і так іменуються ті, близько 60 унікальних шкіл, які були збудовані на початку ХХ століття на території, яка тоді звалася Лохвицьким повітом. Тепер це частина Полтавської (Лохвицький, Чорнухинський, частково Пирятинський та Лубенський райони) та трохи Чернігівської (Варва) та Сумської (Ромни) областей.

Карта повіту, 1904 рік

Коли злетіти над цією територією, наприклад, хоча би коптером, і придивитися прицільно, то охнеш – ніде ще ніхто не бачив досі такого скупчення унікальних довершених споруд, виконаних із червоної цегли, декорованих цегляним же випуклим полтавським орнаментом, з оригінальними башточками на зразок церковних, але зовсім інших, із двозаломними дахами, що часом нагадують китайські пагоди, з шестикутними вікнами й дверима… Навколо цих споруд можна роздивитися в щедрих, буйних кущах та чагарнику певні садові форми, що були колись явно садами й окремим господарством. А головне – в аграрному, ще нещодавно, в радянщину, абсолютно «червоному» краї, ніхто, схоже, до цього дива й не придивлявся.

Уточню – на жаль свій – що всі описані вище чудеса побачиш не зразу. Коли злізти з небес і підійти до кожної з них, побачимо правду.

Підійшли ж ми до них, об’їжджаючи болота й ліси, закинуті й живі села, з картою в руках, яку самі ж і створили, піднявши всі можливі й приблизні згадки про дивні земські школи, про які ніхто в тих місцях нічого особливо й не пам’ятав. Багато з них ми заледве відшукали в руїнах… Деякі стояли в заростях, із забитими дверима, а то й розчиненими назустріч гадюкам, мишам, заблукалим алкоголікам, що полишали там порожню тару, недопалки та сліди своєї життєдіяльності. В деякі ми залазили через вікна чи діри в стінах, деякі все ж були школами й досі – і зберегли автентичний вигляд, десь жили люди, а десь було обкладене дешевою плиткою кафе чи навіть примітивний млин, що взагалі не дбав про «приміщення», запущений і напівзогнилий…

Руїна однокомплектної школи в селі Ручки, що обезлюдніло

Майже скрізь дивувалися люди, коли до них приходили дивні приїжджі й розпитували про давно нікому не потрібне старе опудало…

Зараз усе має категорично інший вигляд. Принаймні – базово.

Ми почали шукати початок. І перше – знайшли ім’я. Опанас Сластіон.

Сімейне фото. Зліва направо: Опанас Сластіон; Софія, дружина Юрія;, Марія
Іванівна, дружина Опанаса; син Юрій Сластіон

Могилу його знайшли в Миргороді. Помер у 1933 році, в Голодовку, як це звуть на Полтавщині. Ніхто не знає достеменно, де поділося все, що створив цей дивовижний художник, архітектор, дослідник кобзарства, викладач керамічної школи, ілюстратор, людина високої освіти й самобутнього таланту. Де поділася його сім’я, де його фото, речі зрештою… Але потроху розгадкою цієї таємниці зайнялися разом із нами багато людей. Вже третій рік «Школи Лохвицького земства» – широка громадська ініціатива – збирає листок до листка уривки відомостей, архівні знахідки, окремі згадки в листах особливих постатей того часу, в рідкісних книжках, які тепер мало де дістанеш, й реставрує події того часу, що тепер стали такими важливими для всіх українців, які взялися відновлювати своє справжнє місце в історії.

Тепер довго вже можна переповідати, тому й лишаю тут пропозицію всім охочим приєднуватися до цього захопливого руху, приєднавшись до їхньої сторінки в Facebook, і начитуватися, дивуватися й включатися. А якщо коротко, то ось так розповідає далі мій колега, дослідник проекту Максим Іванов: «Щойно почалося ХХ століття. Час переосмислення культурних парадигм. Зокрема в архітектурі. Модерн в усіх проявах – ар-нуво, сецесії, югендштилі, ліберті, тіффані, деже – все ще цвіте. Ця мода не оминає й Україну. В 1908 році завершується будівництво Полтавського губернського земства за проектом Василя Кричевського.

Будинок Полтавської земської управи. 1903-1908 роки

Значення його переоцінити неможливо. Саме з нього починається визнання стилю, який тоді назвали українським архітектурним стилем. Воно стало не лише культурним феноменом, але й криголамом. Адміністративна споруда в імперії була збудована не в імперському історизмі чи класицизмі, а в місцевому й новому національному стилі. Яскраво й виклично. І це, що називається, “прокотило”. Галасу було багато, але стало зрозуміло, що так будувати можна.

Цього ж року виходить закон про фінансування початкової освіти. Земства мали розгорнути шкільні мережі по повітах. З максимальною відстанню між школою та учнями в три версти. В 1909 році в журналі “Рідний край” Олена Пчілка, визначна особистість того часу, про яку ми знаємо лише як про маму Лесі Українки, публічно звертається до Полтавського земства з проханням розробити кілька планів шкіл у народному стилі. В 1910 році починається фінансування від Міністерства народної просвіти, і в цьому ж році стартує будівництво нових шкільних будівель у Лохвицькому земстві. Ми не знаємо подробиць того, як саме й коли Лохвицьке земство домовилося зі Сластіоном. Але те, що ми зараз знайшли, – це ті унікальні школи в українському народному стилі, і їхній автор – Опанас Сластіон».

Опанас Сластіон. Проект обкладки двокомплектної школи в Лохвицькому земстві

Будувалися вони в найкрасивіших місцях, зроблені так, що всередині було багато простору, світло лилося з численних незвично великих вікон так щедро, що додаткове освітлення не потрібне було, а велика шестикутна перегородка-двері для особливої потреби зібратися всім разом розсувалася й робила з двох класних кімнат простору світлу залу. При школі була квартира для вчителя, а навколо – сад, додаткові господарські будівлі, криниця, щоби дітям – і з заможних селянських сімей, і з бідних – був забезпечений комфортний для розвитку простір.

Зроблені з якісного дерева (й досі, де нерозкрадено, дзвенить дубова підлога), обкладені чудовою цеглою із заводів місцевих фабрикантів (їхні імена можна побачити й сьогодні на цеглинах, які ще не розтягли), утеплені овечою вовною, оздоблені цегляною вишивкою й увінчані баштами, ці споруди робили села прекрасними й обіцяли якийсь високий горизонт. Башти на школах сьогодні збереглися переважно в Чорнухинському районі, в Лохвицькому їх тепер майже немає… Вони знаменували собою інший полюс: припускаємо, що на противагу церковним баням вони позначали інший, світський храм – храм просвіти й наук. Нищили башти не лише природні стихії, що за останні сто років пронеслися над цими краями, а й люди, які прийшли на ці землі й помітили, що в новій радянській реальності школи ці були занадто, ну дуже занадто, українськими. І були настільки занадто зухвало національними, що не знищити їхні особливі прикмети тим «новим людям» було просто неможливо.

Нищення триває і сьогодні. Ті покоління, що виросли в результаті радянської трансформації, в багатьох місцях розтягли ці споруди на матеріал для своїх сараїв та свинарників, спалили, пограбували або просто покинули й не вважають, що розмови про красу й особливу культурну цінність є скільки-небудь серйозними…

Знімок із коптера. Трикомплектна школа в селі Нова Гребля, Роменський район.
Згоріла 27 квітня 2017 року

Але є й інше тепер – у кожному селі, а тепер також і по всій країні (бо ті полтавці, що виросли коло тих шедеврів, великим числом роз’їхалися скрізь, та й за кордони також) всі знають ці слова «Сластіон» і «Школи Лохвицького земства»). Багато співгромадян склали велику віртуальну команду дослідників, пошуковців, вболівальників, що роззираються навкруги й витрушують із порохів і забуття подібні історичні споруди та заявляють про нові розшифровані знамення неповторної української цивілізації. Весь цей рух ми тепер звемо поміж собою кодовим словом «Сластіон». Щойно виявлений – і відтепер живий.

Не дожив до цього Віктор Чепелик, український архітектор уже сучасної доби, що першим описав це унікальне явище в своїй книжці, яку заборонили, і зараз її не дістати. Але ми маємо її екземпляр, і будемо старатися перевидати сьогодні.

Обкладинка книги Віктора Чепелика «УАМ – український архітектурний модерн», 2000 рік

Ще в 1975 році він писав у радянський газеті: «Слід порушити клопотання перед Товариством охорони пам’яток про взяття на облік тих шкіл, які повністю збереглися, наприклад, у Западинцях, Пісочках, відремонтувати їх за проектами фахівців із Києва, на стінах шкіл подати охоронні таблиці із зазначенням імені автора архітектури  –  визначного художника Опанаса Георгійовича Сластіона, митця і патріота, що збагатив Лохвиччину значною кількістю талановитих витворів архітектури новітньої доби».

Він помер і не дожив до цього дня, коли школи ці визнано пам’ятками. І це ми присвячуємо йому. Щоправда, не добігли ми до Западинців. Одну з найпрекрасніших споруд у 2011 році нагло підпалили. Кажуть, для того щоби потім розібрати на матеріал, бо вже що з того згарища толку…

Двокомплектна школа в селі Западинці, Лохвицький район. Згоріла в 2011 році.
Фото Бориса Левченка

Ця історія все ж про перемогу. Про велич. Про тих, з кого ми сьогодні наново починаємо свій новий день.

Ми сказали це, стоячи над могилою Опанаса Сластіона, і сказали йому теж, що скоро промовимо й розгадку тої таємниці, в якій хотіли поховати все його життя. Нещодавно, далеко за океаном, у Денвері, штат Колорадо, ми знайшли могилу його сина. І нащадків. І далі буде.

Текст: Ольга Герасим’юк

Фото: Максим Іванов

1 комментарий

  1. Курзал в Миргороде(который не сохранился) тоже Сластилна. У меня есть рисунок с натуры, который сделал В. И. Хмелев

Залишити коментар