Понеділок, 23 квітня

Якщо Ви захочете описати цю постать двома словами, то, найімовірніше, у вас нічого не вийде. А все тому, що Борис Ґудзяк – настільки багатогранна та цікава особистість, що досі складно зрозуміти, в якій сфері життя він має вищий авторитет. Єпископ Української греко-католицької церкви, громадянин США, син українських емігрантів, випускник Гарварду, поліглот, вчений і засновник одного з найбільш передових університетів України – Українського католицького університету (УКУ). Усе це про президента УКУ Бориса Ґудзяка. Його мудрість, здібності та вміння сміятися із власних помилок та по-справжньому любити цей світ закохують і надихають багатьох людей не тільки в Україні, а й за її кордонами.

 

З чого почалася Ваша історія? Як Ви стали тим, ким є сьогодні?

Перш за все, я є сином своїх батьків. І дуже вдячний саме батькам за щасливе дитинство і, якщо можна так сказати, «королівське виховання».

Мої батьки були родом із Західної України, і їхня молодість була доволі важкою, адже обоє народилися 1926 року та в молодому віці пізнали війну. Після закінчення війни вони виїхали з Батьківщини та опинилися в Америці, де познайомилися, а ще пізніше – одружилися. Якщо ми подивимось на сьогоднішніх наших переселенців з Донбасу чи з Сирії, то такими були й мої батьки. Будучи 18-річними молодими людьми, вони не думали, що виїжджають назавжди. Було важко: адже люди відступали від фронту, 10 км одного дня, 10 км другого дня – і так вони опинилися вже в Західній Європі, а пізніше переїхали в США. Саме там, під стінами греко-католицької церкви в Нью-Йорку, вони й познайомилися. Заново почали життя справді з нічого, і я вдячний, що Америка їх прийняла. Там я і народився.

У нашій сім’ї завжди цінувалися такі прості речі, як пошана до старших і родинна близькість. Ми зберігали важливість і таїнство родинної трапези: снідали й вечеряли завжди разом, а день неодмінно починався і закінчувався спільною родинною молитвою. Нічого суперзатягнутого й помпезного, але момент, коли ми ставали на коліна перед святим образом, завжди мені подобався й дуже зворушував. Також ми ніколи не пропускали богослужінь.

Певні речі для мене ще з дитинства були важливі: не говорити неправду, наприклад. Ми ніколи з братом батькам не брехали і також були чесними між собою. Навіть малої, білої брехні в нас не було. Також для мене були важливими сумлінна праця, навчання, родина, громада, церква, пошана до людей, щирість і любов.

У цьому й народилася моя місія, моє священниче покликання. Згодом воно було скероване особистістю патріарха Йосипа Сліпого. Того самого глави переслідуваної, знищеної церкви, який після 18 років сибірської каторги й заслань був видворений із Радянського Союзу в 1963 році й опинився у вільному світі. 1968 року я з ним вперше зустрівся, коли він приїхав до нашого містечка Сиракузи. Тоді мені було 7 років.

Пізніше в нас було ще декілька важливих зустрічей, але вже тоді, коли я був у підлітковому віці. І коли підлітком я почав думати про священство, то зрозумів, що хочу йти саме за його прикладом: їхати до нього і вчитися в нього. Саме тому й закінчив університет доволі швидко (отримав бакалаврат за два роки), бо хотів якнайшвидше потрапити до Йосипа Сліпого, який був уже в дуже поважному віці. Йосип Сліпий нам казав: «Ви готуйтеся працювати в Україні» та записав нас семінаристами Львівської архиєпархії. Це ніби бути семінаристом якоїсь єпархії на Марсі (офіційно УГКЦ була заборонена в СРСР та існувала лише в підпіллі – прим. авт.). Тоді панував страх, терор, мільйони жертв, геноциди, ГУЛАГи, до Радянського Союзу складно було поїхати, а Йосип Сліпий нам завжди повторював: «Це зло не буде тривати вічно, ви готуйтеся!» На той час ми були ще занадто молоді, щоби не вірити. Тому я вас заохочую вірити, бо перед нашою вірою на той час розвалився весь Радянський Союз.

А як ще вплинуло галицьке коріння на Ваше виховання в Америці? Чи дотримувалися Ви українських традицій за кордоном?

Ми мали все, що мали американські діти, а ще – багатство родинного побуту, мови, літератури, української пісні та народних звичаїв. У нас зберігалося навіть більше традицій, ніж тоді в Україні: такі різні, маленькі, але важливі жести. Мама любила розповідати, що її мама та бабця, коли різали хліб ножем, то перший раз обов’язково робили знак хреста на хлібі. Або якщо хліб впав на землю, то його підносили й цілували з глибокою любов’ю та пошаною. Також у нас вдома, в Америці, наприклад, завжди був суп на перше, а це не завжди було в американців. Але найголовнішим було те, що теплота й родинна близькість слов’янської культури доповнювалась американською підприємливістю. Американські батьки у 18 років дітям часто кажуть: «Йди і давай сам собі раду», а наші батьки нас підтримували, піклувалися і забезпечували наше навчання у вишах.

Які у Вас були перші враження від побаченого в Україні?

Вперше я приїхав в Україну з туристичною групою в 17 років, і перше моє враження – Україна є! Вона існує! Україна – це не територія, яка є лише в казках, піснях, «садок вишневий коло хати»… Але це і міста: широкий Дніпро, і Київ золотоверхий, і родина тут була, бо в Америці ми не мали братів і сестер. Тут є родинна хата, і славний Львів, і могутній Канів… Усе це дуже надихало.

Тоді ми сіли в машину і поїхали до Золочева, щоб побачити дім моєї мами. Все це було без дозволу, бо в той час потрібно було мати візу на кожне місто. Саме тоді я мав можливість поспілкуватися з українцями, зустрітися зі старшими людьми. І виявилося, що Україна – це не лише Галичина: вона була великою, багатою, різноманітною і дуже цікавою. Так пройшло моє перше знайомство з Україною. А вже через 10 років, коли я приїхав як американський докторант до Києва на стажування, мій правдивий, довший досвід України почався не зі Львова, а з Києва. І саме з Києва, наприклад, я їздив в Одесу, Дніпро, до Грузії та досить часто – в Москву. Це був переломний час, коли система почала тріщати. Люди почали читати Хвильового та інших репресованих письменників.

А згодом, коли був рік тисячоліття Хрещення, навколо церковного життя відчувалося велике піднесення. Українська греко-католицька церква почала домагатися своєї легалізації, і це ідеалізоване, дивне й абстрактне бажання бути священиком в Україні, у Львівській архиєпархії, стало можливим. Мене також занесло і до Львова. Якраз пам’ятаю, шо це був Великдень… Рівно 30 років тому! Відчувалося таке велике пережиття, віра, що Україна воскресне.

Образи духівників у суспільстві і тепер доволі часто ідеалізують, і завжди далекими від світського життя. А чим Ви займаєтесь у свій вільний час, якщо, звичайно, його маєте?

Якщо говорити відверто, то його майже немає. Як єпископ я відповідаю за вірних та священство у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії та за зовнішні церковні зв’язки УГКЦ. А ще до того є УКУ, де я маю певні обов’язки. Є моя старенька мама, яка живе в Америці. І я час від часу літаю в Америку, аби її провідувати. Тому вільного часу як такого є доволі мало. Люблю читати книги і просто зараз читаю чтиво Світлани Алєксієвич «Час секонд-хенд». З нового року я почав ходити двічі на тиждень у басейн, бо відчуваю, що це вже не друга, а якась третя молодість, і її треба берегти. Час від часу я також граю в улюблений баскетбол – у нас є щит на задньому подвір’ї єпархіального дому в Парижі.

Вас також знають як президента УКУ, який сьогодні є одним із найпрестижніших вишів країни. На ваш погляд, УКУ як інституція уже сформувався?

Я думаю, що в основних своїх характеристиках він певну декларацію вже зробив. Минуло 25 років від початку проекту «УКУ в Україні» (сам УКУ як інституція був заснований 1963 року згаданим патріархом Йосифом Сліпим у Римі – прим. авт.), і деякі речі він визначив для себе як основні, а саме: не плести за течією, а триматися принципів, бути спільнотою, бути місцем, де людина вчиться в здоровий, ефективний та життєдайний спосіб спілкуватися, скеровувати всіх учасників процесу, членів спільноти і мати на увазі завжди тих, хто породжує схоже. УКУ за натхненників прийняв осіб неповносправних, тих, які в університетах не мають місця, бо не можуть скласти ЗНО, не можуть вчитися, але вони – носії особливої благодаті. Вони не носять масок, не ставлять фасадів, не будують мурів. Але своєю присутністю в університеті вони ставлять найважливіше педагогічне питання: «Чи можеш ти любити? Чи ти можеш мене любити?» І ми би хотіли, щоб цей університет навчав молодих людей саме любити. Не так, просто I love you, а по-справжньому.

Ці речі, на мій погляд, ніколи не є звершеними чи завершеними. Якщо це основні речі в університеті, то щодня, до кінця його історії над цим треба працювати. Я би хотів, щоб це була спільнота, яка без комплексів пропагує Євангеліє. Цю спасенну, радісну, миротворчу новину, яку Христос приносить. Як саме це робити в ХХІ столітті? У час, коли ми визнаємо свободу совісті й за неї боремося, як це робити з молодими людьми, які захоплюються Леді Ґаґою? Чи вона вже застаріла? (сміється).

Зараз певна деконструкція всіх наративів, скидання всіх авторитетів, як проповідувати надію, віру і любов, час, коли є велике розчарування. І чи через той самий страх не з’явиться ще більше агресії, популізму, дешевих гасел? Молитва, служіння, спілкування – це не дешеві речі, вони вартують дорого. Треба в себе інвестувати, якщо можна так сказати. Нам важко, але це виклик для УКУ, який щороку стає і складнішим, і повнішим. Але університет, надіюсь, дасть раду з таким викликом.

А які ще виклики стоять перед університетом? І як Ви взагалі їх долаєте?

Окрім духовних та ідейних викликів, є виклики суто практичні. Університет росте, він має багато випускників і близько 2000 студентів. Усі мусять їсти три рази на день. Тобто постає питання, як забезпечувати зарплати і як забезпечувати студентам місця в колегіумі, в якому зараз живе 250 студентів.

Як саме допомогти молодій людині знайти свій шлях? Усе це вимагає великої особистої уваги. Це не масова формула, це є формула роботи учителя з учнем. Учитель, який слухає учня, і учень, який слухає учителя. Це спілкування і копітка робота. І щоби забезпечити належну кількість добрих учителів, треба мати хороший фінансовий уклад.

Як допомогти молодим студентам, які не мають матеріальної можливості платити за університет? Українська молодь дуже талановита, а Польща, яка має демографічну кризу, рекрутує українських студентів. Як у тому контексті конкурувати? Треба забезпечувати матеріальні моменти, стипендії. Тому для нас сьогодні є великі й моральні, і матеріальні виклики.

Ви присвятили навчанню в Гарварді 9 років, а що з тієї системи Ви перенесли в УКУ?

Я навчався на докторантурі, і Гарвард був тоді особливим центром славістики на цілий світ. Там була неймовірно потужна професура: Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Григорій Грабович, Франк Сисин, Едвард Кінан, Горас Лунт і багато інших. Це був неймовірний час – досвід праці з текстами. Групи були малими, і ти не міг десь сховатися на задній парті, а з таким світовим світочем треба було працювати удвічі більше. Отже, найголовніший відбиток Гарварду на УКУ – це методологія йти до джерел, вивчати багато мов і вчитися читати джерела. І цей підхід був покладений в основу філософсько-богословського факультету, історичної програми, які були першими, і я сподіваюся, що інші програми, які не є суто гуманітарними, будуть завжди йти до глибоких джерел.

Ви нині дуже багато спілкуєтеся з молоддю і, напевно, відчуваєте таку помітну прірву між церквою та молодим поколінням. Що Ви думаєте з цього приводу? І як взагалі налагодити діалог між молоддю та церквою?

Сьогодні є прірва також між молоддю та іншими поколіннями, попередньою історією. І я не думаю, що є якась формула, яка дозволить цю прірву отак заповнити до кінця. Тобто немає якогось розв’язку, яким можна запровадити всю молодь до церкви. Але так ніколи і не було.

Ісуса Христа теж дуже мало слухали. І ми бачимо, як люди, маючи свобідну волю, не завжди обирають те, що є найбільш життєдайним. Церква має свої немочі, але скарби, які вони несуть, – це щось набагато значуще. Одна проблема, що церкви не вписуються в методологію мислення сучасності. Нам пропонують та рекламують коротку дорогу до кожної мети. Знаю, що сьогодні є купа книжок, які тобі пропонують скоріше вивчити мови, запам’ятовувати речі та як легше провести інтерв’ю. Це, звичайно, має свої позитиви. Однак, треба розуміти, що є речі, які вимагають великої жертви, зусиль. Про це говорить церква, а сьогодні тема жертви не є проста.

Вона стала зрозумілішою на Майдані, вона захопила нас під час Революції гідності, але ми знаємо, що дуже багато студентів перед революцією, під час і після займалися корумпованими методами. Було дуже багато студентів на Майдані з різних університетів. Але було також багато тих студентів, які в час Майдану використовували Революцію гідності для того, щоб прогулювати пари. Над багатьма речами потрібно працювати. Зерно мусить вмерти, щоб дати плід. Христос каже: «Бери і неси свій хрест». Сьогодні ми не хочемо терпіти, ми не терпимо. А нам треба терпіти і разом шукати спільне.

Я думаю, що молодь треба любити й слухати, бо є дуже багато невислуханих молодих людей. Навіть батьки не мають інколи часу вислухати своїх дітей. Школи і виші зараз не дають собі ради, і я думаю, що церква може більше слухати, відчувати. І там, де в церкві з’являється молодь, яка промовляє до своїх ровесників, там і буде розвиток духовного життя і радість молоді.

Чому зараз у багатьох людей ставлення до священиків радше негативне, аніж позитивне?

В українському суспільстві досі до церкви була доволі велика довіра. Більша, ніж, скажімо, до працівників різних державних сфер, більша, ніж до політиків. До добровольців і волонтерів останнім часом був рівень довіри вищий, а самі церковні діячі були досить часто на другому-третьому місці. Звичайно, є випадки, коли священнослужителі не те що не доростають до того, що вони проповідують, а навіть це заперечують своїм способом життя. Однак, дозвольте звернути увагу на інше: історія показує, що церква – це доволі цікава мішень. Тобто у вікна церкви комусь постійно так і кортить кинути камінь. Тому все частіше ми бачимо, що більшість наших журналістів хочуть критикувати, коли переходять до церковної тематики.

Завжди будуть ті, що з одної чи іншої причини хочуть написати некролог церкви. New York Times, наприклад, майже щороку пише якийсь некролог католицькій церкві. У різний час і в різних країнах проти церкви ведеться війна. Христос казав: «Мене переслідували, і будуть переслідувати вас». Важливо, щоби ми, християни, не були лицемірами. Щоб ми в смиренні виявляли свою неміч і свої гріхи, старалися жити згідно з тим, що ми проповідуємо.

Які повідомлення, на Вашу думку, має сьогодні доносити медійний світ? Як взагалі налагодити цей контакт церкви зі ЗМІ?

Сьогодні, на жаль, такий феномен спостерігається не тільки в Україні. ЗМІ захоплюються сенсаціями: це насилля, кров, секс, скандал. Адже є така тенденція – шукати негатив. Шукати людську неміч та людські поразки і за ними підленько підглядати. Ми хочемо в такий підлий спосіб підглянути, як інша людина падає. Інколи ми навіть якось потираємо руки, тішимося з чужої катастрофи. Або, може, не тішимось, а навіть захоплюємось?

ЗМІ бомбардує нас негативом. Важливішими ставлять не життєдайні, а смертоносні теми. І я би хотів, щоби було побільше добрих новин, аби медіа показували силу людського духу. Є багато цікавих, прекрасних історій, про які ми не говоримо, а в той час захоплюємося поганими новинами. Це нас принижує, вводить в депресію. Це так, як жити з людиною, яка постійно критикує. Однак бути людиною, яка підіймає, яка благословить, яка вміє знайти в іншому красу його Богом даного обличчя, його Богом дану гідність, часто непросто.

А чи бачите Ви взагалі зміни в нашій країні?

Більшість молодих людей в Україні не знають про Володимира Щербицького. Того Щербицького, який був першим секретарем ЦК КПУ багато років і володів величезною владою. Він стертий з історії, і Ваше покоління вже навіть не знає, хто він був. Це і є колосальна зміна. І я тим дуже радію, що совок з його насиллям відходить в далечінь. Однак молодь ще перебуває під впливом Радянського Союзу. І такі речі лікуються дуже повільно, бо на це треба мати велику терплячість і безмежну любов. Але я бачу, що помітні зміни антропологічні: молоді люди є вільніші, вони не комплексують навіть там, де може би і варто було б мати комплекси або пошану. Але краще, можливо, бути такими, ніж жити в постійному страху.

Тому зміни є, і вони колосальні. Сьогодні є можливість їздити по світу без візи, є можливість обирати зубну пасту ледь не з 50 видів, але разом з тим є і дуже багато проблем. Як в українських селах забезпечити своїх дітей? Адже фінансові проблеми змушують багатьох виїжджати з нашої країни. Сьогодні саме ця проблема мене хвилює найбільше, бо не буде України без українців. Ми всі говоримо про те, що хочемо змін, але чомусь досі студенти дають хабарі навіть там, де їх не треба давати. І це вже ніби не є совкове покоління, це всі ті діти, які народжені в незалежній Україні, бачили Помаранчеву революцію і пережили Революцію гідності. Це та молодь, яка має на устах слова пошани до Небесної сотні. Але потрібно розуміти, що не всі хочуть змін. І поки всі не захочуть змін, вони не зможуть відбутися.

Реформи, які сьогодні відбуваються в країні, – це все-таки, перемога чи бутафорія?

І одне, й інше. Я думаю, що сьогодні в країні є багато перемог і разом з тим – поразок. Однак тенденція говорити, що нічого не відбувається, є не просто неправильною, а й неправдивою і шкідливою.

Українці, як Ви вже говорили, пережили за свій вік багато поразок, горя та бід. Чим ми, на Ваш погляд, врятуємось? І де шукати спасіння?

Спасіння тільки від Господа. Чим більше ми будемо звертатися до істин, тим більше відбуватиметься багато важливих процесів, які всі хочуть. Ми хочемо, щоби була злагода, ми хочемо, аби люди ефективно й життєдайно спілкувалися та співпрацювали. Але ми дуже часто хочемо результат без того, щоб пройти через процес. І те, що ми зараз переживаємо у Страсному тижні (тиждень перед Великоднем – прим. авт.), показує, в чому є суть людського життя. Це не просто одна з релігійних історій, міф, а це образ та ікона нашого життя.

Нам всім треба бути готовими брати свій хрест. Треба бути готовими приносити жертви, треба вміти просити вибачення і вибачати. Ми дуже часто є непримеренними, коли йдемо один супроти одного. Ми часто заздримо і не прощаємо.

Нещодавно соціологи УКУ зробили соціологічне опитування у Франції: протягом трьох тижнів вони опитували мігрантів з України в Парижі. Всього було 627 опитаних, і виявилося те, що українці найбільше довіряють своїм родичам, трішки менше – французьким структурам, громадським і державним, ще менше – українському посольству, але найменше – іншим українцям, які живуть у Парижі. Тобто ми не довіряємо один одному. А довіра завжди пов’язана з ризиком: тебе можуть розіп’ясти, але якщо ти не готовий розкритися та потерпіти, то ти закриваєшся в собі. Слово «ідіот» з грецької перекладається як «сам», «самотній». І якщо ми не будемо довіряти один одному, відкриватися й ризикувати на людські стосунки, то залишимося ідіотами назавжди. Тобто на самоті. Це, може, в побуті гостре слово, але воно справді віддзеркалює приреченість людини, яка не відкривається для інших. Сьогодні нам потрібно це лікувати, і ці дії Сина Божого, які ми бачимо в цьому тижні і про які ми читаємо в Євангелії, які ведуть до Воскресіння, до перемоги над страхом, над недоброзичливістю, недовірою. Це є джерелом відповідей на нашу сьогоднішню, сучасну українську проблематику.

В інтерв’ю The Ukrainians на питання «Чого, на Вашу думку, ще не вистачає українцям?» Ви відповіли: «Усвідомлення своєї гідності». А чого ще нам не вистачає саме сьогодні?

Українці є прекрасними людьми. Українці – творчі люди, і зараз у моїй хаті є виставка писанок, яка є справжнім джерелом натхнення! Ми вміємо святкувати, бо маємо відчуття таїнства. Нам просто необхідно благословляти одне одного і викликати це добро на поверхню. Воно є десь глибоко заселене самим Богом, але ми маємо тенденцію один одного принижувати. Я думаю, що якщо ми будемо один одного піднімати, ділитися радістю, творити мир, то побачимо особливий розвиток нашого народу. Чого я всім бажаю, починаючи від цієї Пасхи Господньої. Любіть Бога і любіть ближнього!

Розмовляла Анна Голішевська

Фото надані прес-службою Бориса Ґудзяка

1 комментарий

Залишити коментар