Субота, 21 липня

Українська команда Western Express перемогла у добових перегонах Угорщиною. За 24 години четверо чоловіків проїхали 430 км із перепадами температури від -10 до +15. Їм довелося обгортати ноги пакетами для сміття, аби зігрітися, та боротися із втомою, аби із солідним відривом перемогти суперників. Як добовий заїзд перетворився на перегони «виживання», написав для Opinion один з учасників цього марафону.

Мапа маршруту Ужгород – Тата (Угорщина)

Друга година ночі, а я вже годину не відчуваю своїх ніг. Зупинитися та перевірити, чи не відморозив їх, немає можливості на вулиці -5 за Цельсієм. Якщо припинити крутити педалі моментально змерзнеш. Єдина думка, що засіла у голові доїхати до найближчої заправки у 20 км. Очі вперлися у велокомп’ютер, рахуючи кожний подоланий кілометр. Позаду їде Тарас найстарший член веломарафонської команди з України Western Express. Він планує зійти на наступному контрольному пункті на 140-му км настільки важко дається дорога у нічний мороз. Ще один учасник Олександр засинає на ходу. Це не дивно після доби без відпочинку при такому навантаженні. Наш капітан Євген Куценко підбадьорює по черзі кожного учасника. Адже команда стартувала разом і так само вчотирьох має фінішувати. Тільки треба «потерпіти» ще якихось 300 км.

Дорогами Угорщини

Коли я «підписувався» на добовий веломарафон Угорщиною, прогноз обіцяв +15 вдень, +5 вночі та відсутність вітру. Доволі комфортні умови, і, незважаючи на наявність гір на маршруті, я вважав, що це буде досить легко.

Моя самовпевненість почала танути після потужного антициклона, який накрив Центрально-Східну Європу. Температура наприкінці березня впала до мінусових позначок.

«Утеплюйтеся максимально. Вночі буде -10. Можливо, доведеться в горах продиратися пішки через перевали», сказав Євген за кілька днів до старту, чим дуже мене налякав.

Не те щоб я був із боязких чи недосвідчених марафонців, але проїхати велосипедом 430 км за температури до -10 і при цьому вкластися у 24 години надскладне завдання. Тим воно й цікаве.

Захід сонця на Закарпатті

Наша команда вперше зустрілася уже на місці старту поблизу ужгородського вокзалу. Двоє одеситів: я та Тарас Труш, капітан команди Євген Куценко киянин, Олександр Кудрик із міста Вараш Рівненської області. Нашвидкуруч зібравши велосипеди, ми зробили контрольне фото та о 18:00 вирушили у бік кордону зі Словаччиною.

На пункті пропуску ми з 24 годин втратили майже одну через прискипливість словацьких прикордонників. Вони обшукали всі сумки, у кожного атлета перевірили страховку, бронювання та перерахували гроші. Врешті-решт вже на території Євросоюзу ми поїхали вперед. За прикордонною смугою одразу ж закінчилася погана дорога, а водії ввічливо об’їжджали нашу групу за декілька метрів. Все тільки починалося.

На кордоні зі Словаччиною

Перші 100 км минули легко за 5 годин, однак опівночі температура почала стрімко знижуватися. Датчик у велокомп’ютері зафіксував -5 градусів. Вода у флягах перетворилася на льод. Аби втамувати спрагу, доводилося класти холодну пляшку під самий одяг впритул до тіла. Але й навіть із цими маніпуляціями вийшло лише трохи розтопити змерзлу воду. При цьому організм від таких фізичних навантажень швидко втрачав вологу, а з нею солі та мікроелементи, які відповідають за координацію рухів і самопочуття. Аби якось поповнити рівень корисних елементів, кожні 20 хвилин доводилося щось їсти. Однак здерев’янілими від холоду руками під час руху по трасі зробити це вкрай складно. Поступово я перестав відчувати стопи та не міг ними ворушити, через півгодини зкам’яніли пальці рук. Це означало, що в мене є близько години до моменту, коли від обмороження доведеться викликати швидку.

Іншим учасникам не легше: у Тараса обличчя покрилося інеєм, а Сашко засинає на ходу. На відміну від літніх марафонів, зупинятися на відпочинок не можна низька температура просто вб’є нас. Тому залишається терпіти ще 20 км до найближчої заправки у венгерському місті Мішкольц.

Вдягання пакетів на ноги

На заправці ми з’їдаємо мармелад, горіхи, шоколад близько півтори тисячі калорій на кожного атлета. Про фігуру думати будемо вдома, а зараз необхідна хоч якась енергія, аби дістатися наступного контрольного пункту.

Попри теплу температуру всередині приміщення я досі не відчуваю ніг. Відігрівати їх немає часу у нас обмежений ліміт на зупинки. Тож доводиться замотати стопи у звичайні пакети для сміття. Вони не пропускають повітря, тож навколо ноги утвориться певний парниковий ефект така собі теплиця для ніг. Значний мінус вони не пропускають вологу, і як тільки ми зупинимося, волога нога одразу покриється льодовою кіркою. Завдання ускладнилося тепер необхідно їхати майже безперервно. Всього лише 300 км на велосипеді, а на термометрі вже -10 градусів.

Що ж, не той козак, хто боїться собак.

Світанок у горах

За 5 годин наша команда прибуває до підніжжя північно-угорських гір. Тарас виглядає демотивованим, я схожий на бурульку, Сашко шосту годину бореться зі сном, і лише наш капітан Євген веде «Західний експрес» уперед.

Однак у самих горах стається диво кожен, наче птах Фенікс, знаходить у собі потаємні резерви та починає видиратися нагору. Серед смерек вже співають птахи, на узбіччі пробігають лисиці, та вже весняний подих природи повертає нас до життя. Однак разом із сонцем стрімко зростає і температура. За 4 години її перепад склав понад 20 градусів. Таке різке коливання складно далося моєму організму я вже був готовий звалитися на узбіччя за 30 км до фінішу. Чимало сил забирав зустрічний вітер, який зносив нас із дороги кілька годин. Наша команда не встигала на фініш попри всі докладені зусилля. І ми зробили найбільш ірраціональне, що могло спасти на думку.

Вимушена зупинка

Ми зупинилися.

Чому ми так зробили? Чому ми дозволили втомі взяти верх над нами? Секрет успіху полягає в діях, які ти робиш, коли вже немає ані фізичних, ані моральних сил. Їхати далі у «зомбі-режимі» було неефективно. Нам потрібно було перезавантаження, адже напруга у команді зростала щохвилини. Ми вирішили забути про змагання й ліміти часу, ми відпустили 30 передфінішних кілометрів, до яких наче рукою простягнути і вирушили в найближчий генделик, де замовили великі тарілки із бограчем (угорське національне блюдо, м’ясний суп чи гуляш).

Чи так подіяв чорний перець, якого було забагато в супі, чи 10 хвилин відпочинку, але в очах кожного вже горіло полум’я тієї самої спортивної злості. Подолавши останній підйом, ми стрімголов кинулися вниз із перевалу до фінішного міста Тата. На 10 км нам лишалося 15 хвилин. У наших ногах вже «було» 420 км. В очах були 36 годин без сну, а в голові доба в дорозі без значних зупинок. Але ми летіли вниз зі швидкістю 50 км/год, обганяючи машини, аби встигнути у ліміт часу.

Команда «Західний експрес»

У фінішне кафе ми забігли в останні секунди. Наша команда проїхала за 24 години найбільшу відстань від інших 7 команд щонайменше на 50 км. Що ми за це отримали? Невеличку медаль і безкоштовну піцу. А ще глибоку віру в себе, яка базується не на легкій вдачі, а на стійкості, працьовитості та впевненості в тому, що ми можемо впоратися із чим завгодно. А це безцінно для кожного мотору «Західного експресу».

Текст: Денис Соколов

Фото надані автором

Залишити коментар