Вівторок, 22 травня

Днями в Національному антарктичному науковому центрі на українську станцію «Академік Вернадський», яка знаходиться на острові Галіндез на заході Антарктичного континенту, провели 23-ю експедицію з 12 наших полярників.

Якщо хто не знає, то Антарктида (а це 14 млн кв. км льоду) не належить жодній із країн, проте три десятки держав представлені там своїми науковими станціями. І серед цих 30-ти – Україна, якій за символічний фунт стерлінгів наприкінці минулого століття свою станцію «Фарадей» передала Великобританія. Тож синьо-жовта Антарктида народилася у лютому 1996 року, коли «Фарадей» перейменували на «Академік Вернадський» і підняли там український прапор.

Сім десятиліть неперервних метеоспостережень

Відтоді щороку на станцію, де встановлено унікальне обладнання, що дає змогу вимірювати товщину озонового шару, їздять наші полярні експедиції. Вони бувають сезонними (до трьох місяців) і річними, так звані «зимівки», які можуть тривати й до 13 місяців. Вчені проводять там комплекс наукових досліджень, серед яких передусім геолого-фізичні, медико-біологічні й гідрометеорологічні. Щодо останніх, то Віктор Ситов, 59-річний метеоролог, який уже вчетверте очолив полярну експедицію, а поїхав туди вп’яте, спілкуючись із кореспондентом Opiniоn, зазначив, що на станції «Академік Вернадський» – найдовший у часі ряд неперервних метеорологічних спостережень в Антарктиді.

23-я експедиція

«Окрім керівництва експедицією, це моя безпосередня робота, бо я свого часу закінчив Одеський гідрометеорологічний інститут, нині працюю начальником Гідрометцентру Чорного й Азовського морів, тож, щоб ви розуміли, що таке метеоспостереження, поясню, – каже вчений-метеоролог. – Проводити оперативні метеорологічні спостереження – це що три години, незважаючи на погодні умови, вітри чи сніги, перевіряти апаратуру, знімаючи показники, слідкувати за всіма параметрами навколишнього середовища: за температурою й солоністю океану, за рівнем припливів і снігового покриву. Й ці оперативні дані дуже важливі, бо вони відразу надходять до Світового центру даних. І, починаючи з 1947 року, коли британці зайшли на «Фарадей», немає жодного дня пропуску в цих дослідженнях! До речі, епізодичні метеоспостереження проводилися в Антарктиді й раніше, їх насправді робила кожна полярна експедиція, яка там працювала, а саме на постійній основі – то це з 47-го року, тобто вже 71 рік». 

Що цікаво, самі члени полярних експедицій хоч і охоче контактують із журналістами, часто ображаються, що увага суспільства прикута до них тільки тоді, коли вони або приїжджають із чергової експедиції, або, навпаки, знову їдуть в Антарктиду. За законами журналістського жанру повинен бути певний інформаційний привід, тож напередодні зустрічі в Антарктичному центрі членів 23-ї полярної експедиції сконтактувалася в соцмережі з теперішнім його очільником Євгеном Диким – біологом за фахом, який давно мріяв про причетність до полярних досліджень. Проте наше суспільство більше знає його як активного учасника Революції гідності й бійця добровольчого батальйону «Айдар», який воював у зоні АТО. Євген, що прикметно, не посилався на зайнятість, хоча клопотів напередодні відправки експедиції – по саму маківку, і не вишукував звичні для українських чиновників відмовки, а просто написав: «Приходьте завтра».

Про гроші, тендер і наукові дослідження

«Одна з найголовніших проблем, які я мушу розв’язати, – почав очільник НАНЦ, – відновити нормальний графік роботи зимівників і сезонних загонів, що дасть змогу оновлювати кадри, а не витискати максимум із тих людей, які через це просто змушені жити в Антарктиді. Якщо кому незрозуміло, поясню: окрім експедиції, яка їде туди працювати на цілий рік, зазвичай ще їздить сезонний загін, який працює там стільки, скільки разом працює попередня й наступна експедиції, приймаючи й передаючи справи. Наприклад, у британців люди й по три місяці разом бувають. До речі, стільки ж працювали й перші українські експедиції, та з часом сезон усе скорочувався й торік звівся аж до двох з половиною днів! Хіба за такий час можна завести новачка? Тут навіть досвідчені люди не встигають прийти до тями після дороги, яка відбирає не менше тижня.

Перезмінка повинна займати якийсь час. З одного боку, добре, що ми маємо досвідчених людей (в цю експедицію поїхало всього троє новачків), а з іншого – маємо серйозну проблему з оновленням кадрів. І єдиним її розв’язанням є подовження літнього сезону бодай до місяця. Тоді людей, які приїхали, можна нормально ввести в курс справи й підготувати новачків». За словами Євгена Дикого, щойно відправивши 23-ю експедицію, вони вже планують 24-у, сподіваючись «закинути в Антарктиду» наступний загін не в березні наступного року, як зараз, а вже у грудні цього року – щоб була змога зимівникам попрацювати разом місяців зо два і не дарма з’їздити сезонному загону, який теж виконує серйозні завдання, зокрема привозячи звідти матеріали для наукових досліджень, які проводяться вже тут, у наукових лабораторіях України.

А щоб урегулювати цю проблему зараз, за словами Євгена Дикого, довелося не зовсім традиційно проводити тендер на забезпечення експедиції – через переговірну процедуру. «Оскільки на тендері, який ми, як і годиться, проводимо через систему ProZorro, однією з умов контракту на закупівлю пального, їжі, на перевезення цього всього і людей на станцію поряд із ціною ми поставили саме тривалість цієї перезмінки, довелося оголосити для компаній-учасників процесу переговірну процедуру. Причому це транслювалося в онлайн-режимі на сайті Міністерства освіти. То одна з компаній відразу відпала – вона просто не прийшла, а дві інші вже змагалися між собою. Як результат уже цього разу нам вдалося виторгувати 18 днів для сезонного загону й здешевити витрати на експедицію на 10,1 млн грн, уклавши контракт на 31 млн, – пояснює керівник Антарктичного центру. – З точки зору підготовки нових зимівників це дуже мало, але для роботи сезонного загону, який торік мав усього 2,5 дні, це вже щось. Тому цього року в загоні є ціла група геологів, зокрема фахівці з морської геології, які відбиратимуть зразки донних осадів. Метеоролог, окрім повірки приладів, братиме керни, тобто трубки льодовиків, що дасть нам змогу зробити реконструкцію, як там змінювався клімат упродовж останніх десятиліть, а якщо вдасться – то й століть. Потім плануємо звіряти реконструкції – ті, що будуть робитися по донних осадах, і ті, що робитимуться по кернах льоду. Це може дати цікаві результати – досить повну картину про те, як загалом змінювався клімат у цьому регіоні».

Євген Дикий переконаний: високий рівень цих наукових досліджень – не просто імідж сучасної України, це реальний доступ наших учених до важливих міжнародних проектів, це її змога, зачепившись кігтиками, втриматися серед країн першого світу, а не скотитися до рівня країн, що є сировинними придатками, торгуючи, наприклад, пшеницею. Якщо ми хочемо належати до високотехнологічного світу, то це включає і полярні дослідження, і космічні, й океанографічні. Що ж до практичної користі, то утримання наукової станції й проведення на ній досліджень – це можливість для трьох українських компаній вести там промисловий вилов риби. Таку позицію закладено в міжнародному договорі про Антарктиду, дія якого триватиме до 2048 року.

Щоправда, наша станція  порівняно з тими, які теж працюють в Антарктиді, отримує в сотні разів менше фінансування: загальний бюджет Антарктичного центру на 2018 рік, куди входить і утримання «Академіка Вернадського», – 72 млн грн, тобто близько 2 млн євро. «Наведу цікаві цифри для порівняння, – у своїй емоційній манері зазначає Євген, – саме в таку суму обходиться модернізація двох одиниць танка “Т-64”. А коли я воював під Луганськом на тій ділянці, яку бачив, у боях щодня втрачалось від двох до чотирьох танків… Проте ми повинні спочатку показати результат, бо ці гроші – це 1 % усіх видатків на науку, що насправді немало». При цьому Євген Дикий зазначає, що вже зараз підніматиме питання перегляду зарплатні полярників. Так, члени сезонного загону отримують тільки звичайну зарплатню за місцем своєї основної роботи. Що ж до зимівників, то за ними зберігається їхня базова зарплатня за місцем основної роботи плюс добові у 12-кратному розмірі, тобто по 720 гривень. «Для роботи в тих умовах це несерйозно, – вважає Євген, – такі гроші можна спокійно заробити, сидячи в затишному київському офісі…»  

«Та дістали крякати! Спати заважають!»

До нашої розмови долучається Денис Пишняк – науковий співробітник Українського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту, який кілька разів зазирав у кабінет директора з важливою інформацією про постачання приладів, потрібних для життєдіяльності станції. З’ясувалося, що всі домовленості буде виконано вчасно, тож можна трохи відволіктися і на розмову. Цього разу Денис поїхав в Антарктиду на сезон – прилади повірити, зразки відібрати і привезти в Київ. А у 2011-2012 роках метеоролог був учасником 16-ї полярної експедиції, тож чим зайняті полярники щодня й чим живуть, коли випадає вільний час, Денис знає із власного досвіду.

Денис Пишняк

«Перша серйозна складність, з якою стикаються ті, хто їде в Антарктиду вперше, – ділиться він спогадами з Opinion, – сам морський переїзд. Він дуже важкий для тих, хто не звик до морських подорожей. Там сильні вітри, шторми постійні, звичайними є 5-метрові хвилі. Якщо пережив нормально таку дорогу – вважай, перше випробування позаду, так би мовити, бойове хрещення. Приїхавши на місце, зимівникам треба оперативно перейняти зміну в своїх попередників. Добре, що цього разу є 18 днів, а от торішні неповних три дні багатьом запам’яталися надовго!»

Денис пригадує свою першу поїздку на станцію. Каже, що кілька місяців дивився на все довкола здивованим поглядом: цікаво ж! Та з кожним днем ця цікава краса перетворюється на звичайнісіньку буденність, надто якщо зважити на те, що наближається полярна ніч, сонця за хмарами, дощами і снігами майже не видно. Окрім того, все це вкупі з браком спілкування з рідними і друзями (наші полярники досі не мають на станції нормального інтернет-зв’язку, тож змушені писати рідним раз на тиждень листи у txt-форматі, які одним великим архівом пересилаються на адресу НАНЦ, а вже звідти їх розсилають далі) провокує певні депресивні настрої, з якими непросто впоратися. Тож спаяний чоловічий колектив (а інакше в тих умовах вижити непросто, і питання психологічного мікроклімату – одне з основних для керівника експедиції) раз на тиждень, зазвичай щосуботи, влаштовує собі святкову вечерю. А коли є час, грають у шахи, більярд, проводять різноманітні змагання на вулиці.

У категорію «гарного», яке змушує перші кілька місяців дивитися довкола широко відкритими очима, потрапляє передусім тваринний світ Антарктики. «Пінгвіни не бояться нічого, вони підходять прямісінько під саму станцію й мостять там гнізда, – пригадує Денис. – До речі, це для зимівників не дуже комфортно, бо ти мусиш звикати до постійного галасу. А коли влітку починається полярний день, сонце не ховається і весь час світло, проблема в тому, що людям часто не спиться. Але ж людина не може не спати кілька діб поспіль, а щойно засинаєш, як раптом попід вікнами починають крякати пінгвіни! Та ще й сморід від них стоїть такий, що звикнути непросто…»    

Як каже Денис Пишняк, практично поряд із зимівниками там живуть не тільки пінгвіни імператорські, вони найбільші, до 1,5 метра заввишки, а вагою бувають до 40 кг, а й королівські, трохи менші, 18-кілограмові нелітаючі птахи до метра заввишки, і найменші, субантарктичні, з широкою білою смугою на голові та яскравим червоно-оранжевим дзьобом. Також є морські леопарди, яких вважають чи не найбільшими за розміром антарктичними хижаками, тюлені Ведделла, яких самі полярники називають «виделками», морські слоники. Із птахів – передусім антарктична крячка, великий білий птах із чорною шапочкою на голові й темно-червоним дзьобом. А ще біла сивка, яка зовні схожа на нашого голуба, навіть голівкою так само киває. Бачив, пригадує Денис, чорно-білого капського голубка, снігових буревісників, поморників і навіть мандрівних альбатросів, розмах крил яких сягає 3,5 метра, завдяки чому птах може здійснювати тривалі перельоти, аж до 20 днів, пролітаючи за цей час до 10 тисяч кілометрів.  

Колишній «Фарадей» без жіночих рук

«У мене, коли був у Антарктиді вперше, видалася неповна зимівка, – пригадує керівник 23-ї експедиції полярників Віктор Ситов, – щоправда, вона історична – саме тоді ми від англійців станцію приймали. Мене часто питають, що найголовніше на станції під час зимівки. Однозначно мікроклімат! Якщо колектив дружній, якщо хлопці готові один одному підставити плече за будь-яких умов, тоді жодні авральні ситуації не страшні – впораються!» Судячи з кількості поїздок, причому саме керівником, доходиш висновку, що Віктор Миколайович із цим завданням справляється.

Не могла не спитати, чому на нашу станцію не беруть жінок. «На сезонні роботи вони їздять, – каже мій співрозмовник, – займаються науковою діяльністю, а на зимівку… Знаєте, у практиці українських експедицій був прецедент: коли ми відправили в Антарктиду другу експедицію, у її складі поїхало й 4 жінки. Я всіх цих жінок знаю. Моя експедиція була третьою, тобто ми міняли другу – і я бачив, що там було. Не можу сказати, що то був позитивний досвід. Бо все-таки важко, і для жінок передусім, цілий рік працювати у віддаленні від цивілізації, і для чоловіків непросто. Часто закидають, що у тих же німців, американців, австралійців жінки на зимівках є, але при цьому ніхто не враховує, що їхні зимівки тривають по півроку, а наша річна. Плюс не можна забувати, що там багато банальної важкої фізично праці, яку зазвичай команда виконує спільно».

Проте в очільника НАНЦ Євгена Дикого щодо участі жінок у зимівках – інший погляд. «Серед жінок уже є охочі їхати на наступну зимівлю, – поділився він з Opinion планами на майбутнє, – і їхні кандидатури розглядатимуться нарівні з чоловічими. Цього разу в сезонному загоні є жінка, Оксана Савенко, вона морський біолог, фахівець із китів, дельфінів і тюленів. І хоч в Антарктиду поїхала вперше, до російсько-української війни 7 років працювала у російській Арктиці, а потім принципово повернулась в Україну. Тож Оксана – досвідчений вчений, працюватиме у парі з фахівцем із наземних екосистем, передусім рослинності, Іваном Парнікозою, який там уже не вперше, має свої полігончики, на яких відслідковує зміну рослинності».

За словами Євгена Дикого, «Академік Вернадський» у XXI столітті не може бути єдиною станцією в Антарктиді, де немає жінок, бо їх просто не допускають на зимівлю. «Свого часу спрацювали звичайні шовіністичні чоловічі стереотипи, що від жінок там проблеми. Перекладаючи звичайною людською мовою, скажу так, – продовжує Євген, – мужики не вміють себе нормально поводити, отже, знайшли гарний, на їхній погляд, вихід – не пускати туди жінок. Власне, це той самий підхід, через який мусульмани змушують своїх жінок носити паранджу».

Тим часом Віктор Ситов, згадуючи свої попередні поїздки в Антарктиду, каже, що саме на зимівці починаєш по-справжньому цінувати жінку: матір, дружину, сестру. Тож коли бувають нечасті свята (одне з найбільших – середина зими, яке відзначають з 21 на 22 червня), чоловіки обов’язково піднімають келих за жінку. А Антарктида – цей поки найчистіший на планеті материк із незайманою природою – вона теж жінка і вміє запасти у чоловіче серце раз і назавжди. «Вона неповторна, – каже наостанок мій співбесідник, – тож усі ми з радістю туди повертаємося знову і знову…»      

Текст: Лариса Вишинська

Залишити коментар