Вівторок, 22 травня

В небі кричать

Нічне небо широко розплющило хиже око. Над дальнім парканом, через луки, витріщило свою жовтогарячу незмигну баньку – вона горіла низько біля землі. Ніби небесна голова лежала собі на сніговій подушці в темряві за тим парканом – аж раптом хтось ту голову розбудив. І вона вилупилася місяцем у темряву – він був прим’ятий з одного боку й так і висів, розправляючись помалу й наводячи різкість, щоб роззирити, what’s a hell is going on?…

Крім мене, здається, нікого навколо й не було. Ми вивчали одне одного мовчки й напружено – як ніби чекали, хто перший нападе…

Спочатку надривно закричала лисиця. Противним голосом. Крик цей долинав то зліва, то з кущів на горі… Чорт її носив.

Рівно о 3:15 прочистив горло півень і почав репетувати. Він щодня починає репетувати рівно о 3:15. Як заведений вічно на цю годину будильник. І мусиш слухати його, поки не відкричить. Чорт в цю мить перестає тягати лисицю й ховається.

Небесне око заплющується, й ніч лягає досипать. Світає. І зараз поїдуть перші машини.

Треба випередити всіх, прокласти колію по липкому снігу — це пароль: агов, раптом що, вже є з ким перекинуться словом-другим у цьому темному світі у пору, яка ще людям не належить!

Сусідський пес, що самотньо сторожує порожній дім, одразу прийняв меседж – і перестав вити, бо й сам уже втомився усю ніч тужить за хазяїном, котрий приїде вже по світлому. Провів мене очима — а я коротко посигналила йому й поїхала в аеропорт…

…Ранок у Страсбурзі залазить мені в ліжко, просочившись через щілину під дверима. Звідти ж горить нитка жовтогарячого світла — але світанковий жар його слабшає, уже не дошкуляє. Та в шибку давно настирливо барабанить тонкими сильними пальцями дощ, довбе скло надоїдливо й без передиху — і змушує таки розплющити очі, розсунути важкі завіси й глянути на світ.

Він тихий і незлобивий зараз. Обіймає за шию – й ідеш із ним у парк Оранжері, ще сонна й безпечна… Дощ тепер сіється з неба через чайне ситечко – теплий, ароматний, замішаний на глиці ялівцю… Алеєю нечутно пробігають літні жінки й чоловіки. Їм не спиться, як усім на світі літнім, – і вони бігають: хто досить спритно, в трусах і в шоломі на голові, хто з паличками — і хай повільно, але цей героїчний рух заслуговує на те, щоби назвати його «біжить».

По галявині довгими ногами чапає лелека, так ніби мацає її тими ногами й щось шукає в траві, що й взимку стояла зелена, – нахиляється, пильно вдивляється, підчіпляє, дзьобає й випльовує: тьху, не те! тьху, ґудзик! Забачивши істоту в шоломі, про всяк випадок відбігає за кущ, виглядає – о, пробігло, фух! – чапає далі. Повз лебедя, що пришвартувався біля берега тутешнього озерця й позіхає на весь дзьоб. Повз чорного крука, що грудкою впав на стежку й очухувався – щось не розрахував із швидкістю посадки…

Рівно о 8:10 в повітрі ніби закипіла гігантська каструля, і все навколо почало клекотіти. Всі лелеки Оранжері – на деревах, на даху павільйону Жозефіни, на будинках навколо парку, і цей, що шукає якусь пропажу в траві, – задрали голови й дружно стукотять своїми довгими дзьобами. Флешмоб триває рівно три хвилини. Все. Меседж отримано. І першим на алею гордо виступає чау-чау. Очима він не бачить: вони втопають у чортових складках шкури – пес іде по внутрішньому компасу й волочить за собою сонного хазяїна, що теж очима ще не бачить – просто виставили людину за двері, причепили за повідок до пса… І так уже котрий ранок… Все життя так, собака…

Зачепившись штаньми за кущ, на який чау-чау задрав задню лапу, чоловічок прозрів: з усіх його гілок у нього цілилися вже зелені гострі бруньки! Зараз хтось натисне на курок. Чоловічок враз проснувся й почав дурнувато посміхатися перед розстрілом. Всі, зачувши весну, посміхаються саме так – і готові до дурощів, які потім пояснять лукавими гормонами.

Ну, вдома в нас, під Києвом, усе ж ця історія почалася ще три тижні тому, давно й інакше. Снилися тривожні сни — так, ні до чого, суєта суєт, як трактувала це колись моя бабуся…

А рано-вранці в небі кричали. Між холодними кучугурами хмар летів ключ птахів і дуже голосив. Це було як розпачливий крик новонароджених. Беззахисні й голі, вони вриваються в нелагідний світ – і їм страшно. Але шлях їхній поки лише сюди.

Коли вони так закричали — було хоч знімайся в небо накинути на них щось тепле, поховать під куртку… Ключ той увірвався в небо передчасно, о, дуже передчасно… Під ногами в мене був липкий важкий сніг, який завтра загустіє до скрипу — обіцяли мороз знову…

Це пора, коли світ людям не належить, коли ні світ ні зоря, ні живий ні мертвий, ні сіло ні впало, ні туди ні сюди… Це – передчуття весни.

Це коли носить тебе чорт, і ти ні в Києві, ні в Страсбурзі не нагрієш собі місця… Ні там, ні тут не буде тобі краще — скрізь буде по-різному не по собі, аж поки ця весна не розіллється по всіх твоїх венах, не займе найтонші капіляри, й ти тоді вирівняєш стук у грудях на ритмічний і дихатимеш далі рівно й глибоко, як людина розумна, що усвідомила вже всі свої помилки й угомонилася з тими гормонами й феромонами, й андростенонами…

Найпевніше зараз у небі. Згори видно все це дійство краще, й збоку – й усе складається в єдину картинку. Так точно думав і маленький песик джек-рассел. Хазяїн стояв над ним й умовляв. А той – я такого ще не бачила! – розпластався всіма лапами по підлозі аеропорту, прикинувся килимком і просився людським голосом: «Не підуууу!!!» Ну він хотів летіти з хазяїном, сидіти на руках і дивитися у вікно. Він хотів кричати в небі. Ясно, що люди все одно правлять своє… Йому таки зробили укол, щоби приспати на час перельоту, й поклали в черево літака, у спеціальний ящик, як якусь тупу плюшеву іграшку з етикеткою «Песик Джек. Номер такий-то»…

Лечу, дивлюся з-за хмар, як тане на планеті лід, як хтось зводить курок, як все клекоче й стукає в шибку до когось, чую, як небо труситься од весняних нервів, кидає літаком, бачу, як спершу там – а потім там скоро все вистрілить зеленню, й усі весняні любові стануться…

І думаю: що йому там сниться, бідолазі джеку-расселу, в шлунку літака? От же життя яке лукаве, собака!

4 комментария

Залишити коментар