Субота, 21 липня

«МІФ» третя за рахунком спільна робота режисерів-документалістів Леоніда Кантера та Івана Яснія. Документальна картина про життя оперного співака та Героя України Василя Сліпака, який пішов добровольцем на фронт і загинув від снайперської кулі. Кіно вже показали в Україні та США. Попереду – Канада, Італія та Франція. Про роботу над картиною, українське кіно та творчі плани Opinion поспілкувався з Леонідом Кантером.

Леоніде, як з’явилася ідея зйомки фільму?

Сценарист наших фільмів – Господь Бог. Одна з його «картин» – історія Василя Сліпака – лише чекала гарної зйомки. У тандемі з Іваном Яснієм ми взялися за цю картину. Складність полягала у формі: знімати документальне кіно про того, хто загинув, майже неможливо. Водночас найвагоміший козир документалістики – реальність показаного. Глядач вірить.

Тобто ви бачите ігрове кіно про Василя Сліпака? 

Чому б ні. Художня стрічка не обмежується відеоархівом: можна передати ті сцени з життя Василя, які не були зафільмовані. Але ми на це не наважились. Все ж таки ігровий фільм – це завжди величезні гроші. І якщо все упирається в кошти, то мені простіше продати автомобіль, ніж шукати гроші. З документальним кіно простіше: я кидаюсь в бій, а вже потім думаю, як перемагати.

Фільм «МІФ» просякнутий анімацією та музикою. Аніматором виступив лідер гурту Ot Vinta Юрій Журавель, одним із композиторів – музикант і продюсер Діля (Едуард Приступа). Як працювали у такій компанії?   

Я дуже люблю цих людей. Це мої друзі. Хоча під час роботи, впевнений, кожен із них не раз виматюкався на мою адресу. Я знав, що ми завершимо роботу. Але бували моменти, коли потрапляли в штиль: стояли і нічого не робили. Бракувало грошей, часу. Люди зосереджувалися на інших проектах. Доводилося вести цей корабель, щоб він ніде не зупинявся. Часом доводилося гребти руками. У такі моменти своєчасно надходила підмога: нам надсилали круте відео, до команди долучалися нові люди. Дуже мотивувала допомога простих українців: коли за два місяці було зібрано 370 тис. грн внесків від доброчинців на «Спільнокошті». Тому «МІФ» більшою мірою народне, ніж авторське кіно.

Для картини вам довелося переглянути безліч відео. Де його брали?

Це насамперед архівне відео з Василем. Наприклад, з Канади надіслали унікальні кадри, де Василь виступає ще маленьким в «Дударику» (Академічна капела у Львові – прим. ред.). З фронту надіслали відеозапис на 15 секунд з нашим героєм, яке повністю показане у картині. Це було 100 % влучання.

Брат Василя Орест приніс чорно-білий запис із Львівського телебачення. Чудовий. Пізніше ми отримали його в кольорі, але взяли чорно-білий. Багато матеріалу отримали від волонтерів. У титрах згадані всі, хто допоміг із відео.

Після перегляду фільму складається враження, що Василь самостійно йшов до трагічного фіналу.

Ми спілкувалися з багатьма людьми, які розповідали нам, що були ознаки його загибелі. Зокрема, Орест говорив, що брат в останній тиждень став своєю протилежністю: майже нічого не їв, не хотів ні з ким зустрічатися, подовгу мовчав і про щось думав. Потім вирушив на фронт і загинув…

Василь був людиною справедливою і доброзичливою. Не мав ненависті в серці. Дарував оточуючим добро. Ще юнаком він допомагав людям з інвалідністю через волонтерську організацію, про що розповідав Борис Гудзяк.

Коли в Україні почали калічити та вбивати людей, Сліпак не міг залишитись осторонь. Він почав співати на площах, вулицях, благодійних вечорах, створив волонтерську організацію «Українське братство», давав інтерв’ю, вантажив допомогу для Євромайдану. Кричав, щоб світ прокинувся.

Але і цього Василю було замало. Він хотів пройти весь шлях. Тому й вирушив на фронт. На передову, де найгарячіше. Там Василь зустрів таких людей, як він, став частиною братства. А братство на фронті – це ідеальні люди. Вони кращі за всіх, кого ти знаєш. Це складно описати словами. Треба побувати там, щоб зрозуміти. Після повернення з фронту до Франції Василя тягнуло назад. І він повернувся. Назавжди.

Ви плануєте показ «МІФу» на фестивалях?

Так, ми подали заявки на різні фестивалі. Мріємо показати «МІФ» на Каннському. Це французький фестиваль, наш герой прожив у Франції 19 років, фільм знятий наполовину французькою мовою. Чи візьмуть нас? Я не знаю.

До премєри в Україні фільм показали в США. Як його там сприйняли?

У США живуть українці, які реалізувалися в житті, в яких все гаразд. У них немає війни чи розбитих доріг. Тому дуже цікаво спостерігати, як історія Сліпака діє осторонь. Думаю, нам вдалося створити образ, зрозумілий за кордоном.

У своїх попередніх роботах «Війна за свій рахунок» та «Добровольці Божої чоти» ви були учасником подій, фільмували зсередини. З «МІФом» навпаки – це ретроспектива сюжету. Що вам більше імпонує?

Історія Василя виходить за рамки порівнянь. Митець, що мав визнання, кохання, гроші, але не міг терпіти несправедливість і став на шлях воїна. Ну, як таке можна вигадати? Це дало можливість зробити справжній мистецький проект.

Загалом я люблю портрети. Створював їх і раніше: в передачі «Прийдешні знаменитості», яка виходила на телеканалі УТ-1 (нині «Суспільне» – прим. ред.) ще на початку 2000-х.

Але більше кайфую від екшн-муві: коли події не потребують пояснення. Історія рухається вперед на твоїх очах.

Останніми роками спостерігається бум українського кіно. Як оцінюєте цей процес? Яка художня та документальна стрічки вам запамяталися найбільше?

У 2004 році ми мріяли, щоб зарубіжне кіно хоча б титрували. У 2006 році нашу документальну стрічку взяли в прокат лише декілька кінотеатрів, а телебачення пропонувало купити її за жалюгідні гроші. Виходу на інший ринок не було. Ми не знали, що робити.

А сьогодні глядач має один-два українських фільми в прокаті щоденно. Цього року їх буде ще більше. Це справжня перемога і неймовірний прогрес.

Із художніх новинок я б порадив «Припутні». Це дуже панкова комедія. Щоправда, довелось відвідати кінотеатр двічі. Першого разу я просто не знав, чи можна сміятися, як реагувати. Вдруге кайфанув по-справжньому від фільму. До речі, з «МІФом» схожа історія. Глядач не завжди розуміє, чи можна сміятися – все ж таки прийшов подивитися на загибель Сліпака, а на екрані багато гумору.

З документалістики спадають на думку «Українські шерифи» та «Жива ватра». Не встиг подивитися «Війну химер», але обов’язково гляну. Там працювала сильна команда. Впевнений, що фільм класний.

Глядачі охочіше йдуть на художнє кіно, ніж на документальне. Успіх фільму «Кіборги», якому передували документальні стрічки про війну, – лише зайве підтвердження. Чи не думали в майбутньому зняти художнє кіно?

Дійсно, ігровий фільм з акторами має більше популярності. Але ті, хто хоче знати правду про фронт, побачити реальні бойові сцени, військовий побут, реальних героїв, дивляться «Добровольців Божої чоти». Хоча це не применшує значущість «Кіборгів». Фільм насправді гарний.

Одного разу в Америці до мене підійшов чоловік. Сказав, що він має кошти і хоче поспілкуватися з приводу зйомок нового фільму. Після короткої розмови він сказав: «Я знаю що робити». Через цю фразу я на 5 років припинив займатися кіно. Важко дивитись, як невігласи з грошима лізуть у кіно.

Для мене важливо робити щире, незалежне кіно, а не на замовлення. Інакше я не працюю.

Маєте нові творчі задуми?

Маю правило «Якщо сказав – роби». Чого б це не вартувало. Тому поки не готовий їх озвучити.

Розмовляв Михайло Кушнір

Фото надані Леонідом Кантером

Залишити коментар