Субота, 21 липня

«Численні місця пам’яті (lieux de mémoire) існують тому, що більше не існує пам’яті соціальних груп» (П’єр Нора)

Пам’ятник як код, який несе певне повідомлення, формує ставлення до історії. Але пам’ятники впливають і на формування колективного несвідомого, оскільки створюють певні архетипи в суспільстві. Завдяки ним короткотермінова пам’ять суспільства перетворюється на довготермінову. Вони формують почуття національного єднання, гідності, самоповаги. Але водночас можуть стати причиною національної травми, яка загрожує перетворитися на революційний настрій. Як маркер, який впливає на характеристики «своїх» та «чужих», пам’ятник здатен як об’єднувати, так і роз’єднувати суспільство.

Дослідження феномену формування національної памяті Яна Ассмана, Райнгарта Козеллека, П’єра Нори, Моріса Хальбвакса дозволяють говорити не тільки про інституціональний рівень впливу на формування смислів, але й зворотну реакцію таких монументальних текстів на населення.

Відомо, що в грудні 1978 року афганський уряд підписав угоду з Радянським Союзом про взаємне співробітництво та дружбу. Це передбачало, зокрема, і надання військової допомоги, що потім використовувалося як виправдання втручання у внутрішню політику Афганістану з боку влади Радянського Союзу. Участь солдат радянської армії проводилася на території іноземної держави. Уже з травня 1988 року, згідно з Женевськими угодами, радянські війська почали залишати Афганістан, а 15 лютого 1989 року процес виведення військ було закінчено. Загальна кількість загиблих становить 14 500 людей. Бюджет СРСР втратив 800 млн доларів. Через Афганську війну пройшло понад 160 000 українців. З них 2378 загинули, а 60 осіб вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали понад 8000 українців, з яких 4687 повернулися додому інвалідами.

Захист радянського режиму від критики присутності своїх військ на території Афганістану позначався на суворій цензурі всередині країни, що й сьогодні має своє продовження в кулуарах української влади. Щоб протидіяти дискредитації радянської армії і не допустити громадське обурення, радянська влада порівнювала війну в Афганістані з ізраїльською окупацією Лівану і війною Великобританії з Аргентиною. Про це пишуть американські дослідники процесів постсоціалістичних трансформацій. А польська дослідниця Ганна Кадикало, яка досліджує пам’ять про війну в Афганістані у культурних пам’ятках, пише, що «згідно з офіційною версією, представленою на телебаченні та в газетах на підставі офіційних звітів Кремля, солдати виконували “інтернаціоналістську місію” в Афганістані без участі в бойових діях». І участь у війні в Афганістані поступово перетворювалася на репрезентацію гуманітарної допомоги союзному афганському народові.

Виступ академіка Андрія Сахарова на І З’їзді народних депутатів у 1989 році з критикою присутності радянської армії в Афганістані вплинув на зміну інформаційного вектору висвітлення війни, що перетворило образ захисників на образ ворогів. В умовах політичної дестабілізації СРСР, падіння економічного розвитку та всебічної імперської кризи воїни-інтернаціоналісти виявилися одними з головних об’єктів критики.

Характерною ознакою політики пам’яті про Афганську війну є те, що саме воїни-афганці виявилися головними ініціаторами та виконавцями такої політики. Ще за кілька років до офіційного виведення радянських військ з території Афганістану у 1987 році в Чернігові створюється міський клуб ветеранів Афганістану, з якого починається історія розвитку Української спілки ветеранів Афганістану (УСВА). А у 1989 році з’являються перші пам’ятники загиблим воїнам-інтернаціоналістам у Дніпрі та Черкаській області.

Саме УСВА є ініціатором встановлення пам’ятників загиблим воїнам-афганцям в Україні. За період правління Леоніда Кучми майже по всій Україні було встановлено нові пам’ятники загиблим воїнам в Афганістані. Як зазначається на офіційному сайті УСВА, під час виступу на VII Конференції УСВА голова спілки Сергій Червонописький зазначив, що на 2014 рік «в Україні відкрито 457 пам’ятників, 1274 меморіальні дошки. У Житомирській, Запорізькій, Луганській, Одеській, Полтавській, Херсонській, Черкаській та Чернігівській областях вже у кожному районному центрі встановлений свій “афганський” меморіал». Така форма пам’яті мала б свідчити про організаційний характер створення групової ідентичності. Але недостатнє знання про цю війну, тотальне зведення нових пам’ятників і уникання владою коментувати події 1979-1989 років призвели до того, що самі монументальні символи почали створювати власний текст.

Сьогодні ми є свідками встановлення ідеї спадкоємності від воїнів, що загинули в роки Другої світової війни, через військовослужбовців, які загинули під час виконання військового обов’язку в Афганській війні, та ліквідаторів ЧАЕС до загиблих героїв АТО. Наприклад, у Кіровоградській області, у місті Олександрії, планують встановити пам’ятники загиблим атовцям та ліквідаторам аварії на ЧАЕС поряд із пам’ятником воїнам-інтернаціоналістам. Як написано на офіційному сайті цього міста, «у лівій частині площі Героїв Чорнобиля в Олександрії, де сьогодні знаходиться пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам, враховуючи клопотання громадських організацій, планують встановити пам’ятники ліквідаторам аварії на ЧАЕС та загиблим в АТО захисникам України». А ще раніше у Полтавській та Одеській областях вже встановили нові єдині пам’ятники ліквідаторам аварії на ЧАЕС та воїнам-інтернаціоналістам.

Такий узагальнений образ героїки встановлює рівний статус героїв полеглих у різні часи і за різними обставинами. В Україні сьогодні відбувається битва за пам’ять. І не тільки за ті події, які сьогодні стають вже історією завтра. А вже і за розуміння тих подій, які відбулися багато років тому. Коли різні історичні події змішуються, пам’ять про них зникає. Кожна соціальна група має свої спогади, а коли вони присвоюються іншим, соціальна група зникає.

Інститут історії України НАН України пропонує замінити статус «воїнів-інтернаціоналістів» на статус «воїнів-афганців», оскільки в усталеному вжитку міститься прихована небезпека насамперед для самої України. Саме так російська пропаганда називає російських найманців на Донбасі, які беруть активну участь у війні на Сході. Наприклад, у 2015 році у відеосюжеті на сайті «Суть времени – ДНР» уже на перших секундах ведучий говорить: «Донецьк. Київський проспект. Сьогодні тут відбудеться закладка пам’ятного знаку в пам’ять загибелі воїнів-інтернаціоналістів, які загинули у боях за Донецький аеропорт 26 травня 2014 року».

Едуард Логінов, голова регіональної громадської організації ветеранів та інвалідів локальних воєн і військових конфліктів міста Сургут Ханти-Мансійського автономного округу в інтерв’ю говорить, що в Донецьку загинуло два добровольці з міста Югри. Ще один приклад: у липні 2017 року в місті Алчевську в Луганській області було встановлено пам’ятник «воїнам-інтернаціоналістам». На інформаційному сайті «Исток» говориться, що «з ініціативою встановити пам’ятник у меморіальному сквері виступили активісти міської організації ветеранів Афганістану, вони виконали підготовчу роботу з установки монумента, це бойова машина піхоти. Ця броньована техніка – трофей, добутий під час Чорнухинсько-Дебальцівської операції в 2015 році. Її передали воїнам-інтернаціоналістам Алчевська, багато з яких з перших днів війни на Донбасі встали на захист Батьківщини». Ідеологічне кліше «воїн-інтернаціоналіст» підмінює поняття агресора насамперед для українського суспільства.

Використання владним режимом своєї монополії на пам’ять на рівні нав’язування чи замовчування є маркером загрози для суспільства. І саме від діяльності громадських інституцій залежить політика врівноваження політичного режиму в культурному вимірі. Минуле завжди використовувалося як зброя в ідеологічних протистояннях. Але його вплив можна зробити менш болючим для нації, коли це минуле буде проговорюватися інституціями влади. Коли будуть створюватися майданчики для дискусій для представників всіх соціальних груп, які залучені в конфлікті, національна ідентичність буде мати більш конкретні ознаки. А це означає, що і місця пам’яті будуть мати свої чіткі ознаки без змішування символів різних історичних подій.

Текст: Ірина Мацишина

4 комментария

  1. Володимир Анатолійович on

    Прочитав статтю. Прикро що топчете святе. Краще б щось людське запропонували тим завдяки кому маєте сьогодення. Дискусію пропонуєте в такий День! Хочу нагадати що в Моїй країні на сьогодні існують більш нагальні проблеми на які треба звернути увагу. Маю право не погодитись з автором бо перебував в Кандагарському аєропорту з 81 по 82 рік а тепер у мене хочуть відібрати і повагу суспільства яку вже топчуть ті хто в очі не бачив подібного. Честі Вам і самоповаги.

    • Шановний Володимир Анатолійович. Я автор статті. І я очікувала таку реакцію на текст. Але мета тексту не образити Вас особисто, а підняти питання конструювання нашої національної пам’яті. Від якої залежать й інші проблеми, про які Ви пропонуєте дискутувати. У нашій країні є питання, які маємо проговорювати ми з вами, інакше завтра їх будуть використовувати проти нас інші. І якщо я пишу про ці проблеми, то це не спроба відібрати у Вас повагу суспільства, а спроба зберегти цю повагу. Ми маємо не ображатися один на одного, а випрацьовувати діалог порозуміння. Спільно. І Ваша реакція — це перший крок до такого діалогу.

  2. Шановно Ірино.. Повністю підтримую ваші думки та дякую за цікавий та корисний матеріал який допоміг помітити те що раніше лишалось поза увагою..

    • Дякую за розуміння. Думаю, для нас дуже важливо критично сприймати дійсність, що дозволяє своєчасно вибудовувати подальші шляхи конструювання нашої пам’яті.

Залишити коментар