Середа, 23 травня

Усе буде JellyBelly

Вранці треба, не розсуваючи на вікнах товсті фіранки, не лякаючи жодним рухом сонну й теплу темряву в кімнаті, ввімкнути канал погоди. І там  про тебе подбають, і лагідно підготують до будь-якої правди сьогодення.

Свіжолиця пані-метеоролог із бадьорим паном-метеорологом радісними усмішками щойно розпочали мій день:

—  О-о-о, good mooorning!» (цікаво, скільки вони тренувалися так, допоки я прокинулася?) У нас для вас прекрасні новини! ( ооо, ну-ну, стійте, я сьорбну кави!)

— ( Сьорб!) Кажіть!

— Увесь лютий від самого початку місяця до кінця ми тепер матимемо день на годину довший!!! Яка краса, ви згодні!!? Ну, а тепер трішечки розповімо про сьогоднішній сніговий шторм…Треба дуже обережно поводитися за кермом… ітд…

В принципі, що там уже тобі той шторм… Фіранки розсунула, визирнула на бухту й на скелі над нею — у нас ліпив крижаний, аж скляний дощ. Шторм десь завалює столицю хурами снігу, а тут  — своя програма. Чудові новини! Будеш до вечора сидіти у своїй теплій і сухій шпаківні.

Та зате яке сонце заливало усі ці Аппалачі вчора!!! Як воно трудилося-світило!  Як бризкало медовим золотом межи очі! Хто міг тут — всі повдягали чорні окуляри й вийшли бродить.

Спершу всі вийшли, здається, вітатися. Усі незнайомі між собою люди, зустрічаючись і розминаючись на стежках, кажуть тут одне одному якесь вітання. І це раптом дивом знімає з твоїх плечей усі важкі клунки, в яких ти тягнеш за собою й ніяк не витрусиш к лихій годині свої печалі, зайві думки й дурні страхи… Дивовижно, як стає легко, щойно хтось всміхнеться, пробігаючи повз тебе,  чи покине махати молотком у своєму дворі й крикне «а до біса ж гарна погода нині, правда ж?»… Просто  дивовижно легко враз усе набуває іншого смислу.

І робиш такі речі, які досі однозначно не здавалися здійсненними. Наприклад, мені все життя сниться один  і той же страшний сон — що ніби я дивлюся під ноги, а там — прірва… І серце одразу вилітає з горла, й ти лише проводжаєш його очима в небеса, і осідаєш… Тому я ніколи, ніколи й ще тричі ніколи не підходжу й близько до таких місць, не ходжу понад проваллями й дивлюся переважно догори. Напевне тому інколи перечіпаюся… Доводиться вставати й знову ліпити горду поставу…

Я думала про це, сидячи вже на самому краю скелі. Й дивилася на океан, що лежав десь далеко внизу. Сиділа на лавочці. Тут скрізь їх поналадовано у найкрасивіших місцях — для тих, хто сюди видерся. Як я тут опинилася?.. Хм… Адже просто йшла й мружилася, й вдихала холодний вітер, і слухала, як тріщить під ногами… Каміння, що громадилися навколо мого сідала, колись було маківкою гір, які перевищували Альпи. Про це скрізь тут понаписувано по дорозі. А скеля, на якій я зараз сиджу… Їй імовірно 600 мільйонів літ… Ой, треба встати й вклонитися… Бо як іще позначити те, що усвідомити неможливо своїм недовговічним — як мікрон мікрона секунди проти цієї цифри —  мозком…

Внизу моїй скелі полоскали ноги глибокі темні води кольору старого пляшкового скла.  Колись це була прісна вода з льоду, який покривав велетенські ці гори, а тоді розтанув. Та потім, кажуть, океан піднявся над цією бухтою і залив її своєю ядучою сіллю, в якій і риба плаває, здається, вже солона…

Дивно. Мені тут сиділося зовсім нестрашно. І я дивилася вниз. Велетенські океанські судна, що в порту лякали своїм трубним риком згори й дихали, як тяжко застуджені слони,  звідси  здавалися прив’язаними за нитку до бережка веселими корабликами з червоного, жовтого, синього паперу. Ми такі колись робили на уроках праці.

А саме місто звідси теж було, як виліплене з яскравого пластиліну — манюні гарнюні будиночки розсипалися по берегу, як обгортки від карамельок… Будинки в Сент-Джонсі фарбують у різні яскраві кольори  — ясно-бузковий, сонячно-салатовий, кремово-рожевий, незабудковий, жовтковий… Так вони й стоять — барвистими рядками, як багатошаровий желейний десерт… Так і звуть це — JellyBelly Row… І все тут навколо якось JellyBelly.  Бо кольори ці просто не дають тобі набурмосити таку мордяку, з якою часом дехто звик ходити вулицями.

Версії про те, хто придумав так пофарбувати місто, розкинуте на горбах і виямках, дуже різняться — тому не варто й переказувати. Це просто чудова ідея місцевих суворих риболовів. Щоби було яскраво. Щоби гарно. Тут десь стріла цитату на паркані: «Краса — це найперше, що треба плекати. Твори її, або шукай і милуйся»…  Хтось надригуляв балончиком…

За плечами раптом запихтіло шумно й зашаруділо. Я озирнулася — й зрозуміла, що до цього місця стежка вела ще з вищого якогось рівня, а там десь, напевне, виводила до дороги. Бо він сюди піднятися точно не міг — він був широкий, як піч, з-під шапки в різні боки стирчало срібне пухнасте волосся, ніс шишкою, й два синіх великих ока були повні приязні. Він рухався не сам по собі — його тягли два маленькі й дуже рухливі песики. Причому в різні боки. Ця вся складна конструкція наблизилася, й чоловік сказав мені «гуд дей!». І продовжив чинити опір песикам, що тягли його один наліво, другий направо. «Гуд дей!»,- сказала я, думаючи, як це мило: не якийсь hi, не hello, а саме так точно, як воно є —  « гуд дей». Піч шумно задихала й спитала: «Ви тут як? Бачу, ви немісцева?». Звали його Білл. Одного песика — Уїнстон, а другого — Беккі. «Уїнстон — це на честь Черчилля?»- чогось ляпнула я. «О, може бути й таке пояснення»,- розпливлося Біллове лице, як пухка оладка.

Ми потім  трохи поговорили про Черчилля, про якого обидва, виявилося, любимо поговорить. Білл — британець, як майже кожен третій тут, на Ньюфаундленді. «Ви ж, сподіваюся, знаєте, що Ньюф — це ніяка не Канада?, — змовницьки прошепотів він. — Те, що вони так вирішили — пусте. Ми інші. І, напевне, знаєте, що не канадці, а ми, моряки тутешні, британці, воювали з Гітлером». Ми трохи попліткували. Попереказували кіна про Черчилля, про те, як Ньюфаундленд кинувся на підмогу, коли Уїнстон ухвалив рішення заплатити дорого за те, щоби маленька маніакальна гнида не встромила свій прапор над Вестмінстером. Ми поговорили про велику звитягу ньюфаундлендських воїнів-рибаків. І, звісно, про Україну… Білл акуратно заговорив, що не бачив її, але все знає, все читає про цю моторошну війну… Він скрушно кивав і казав: я відчуваю, як вам боляче…

«Не сидіть довго на вітрі!»,- подумав і сказав Білл. Він хотів попіклуватися про незнайомку якій, можливо, треба добре слово…

І тут я розказала чомусь саме йому, навіщо я тут сиджу.

Розказала про батька.

Колись, ще до мого народження, він був тут. Батько був моряком. Ходив на великих океанських траулерах ловити в цих водах тріску. Він розповідав мені про свої ті походи, про  якогось суворого й справедливого капітана, про якогось механіка і якогось кока, про цей Ньюфаундленд. Та хто тоді чув. Хто тоді думав, що захочеться сісти й, нарешті, уважно послухать. Цей світ був далекий, він був ще до мене, а значить — не було його.

Потім я народилася, і батько покинув океан. Приїхав до мене. Так любити, як він, на світі не вміє ніхто.

Його вже немає. І я тепер не можу нічого спитать.

Знаю лиш, що в ті далекі часи, морякам із наших країв невільно було сходити на цей берег. Він бачив цей Сент Джонс з океану.

І я хотіла уявити, що він тоді бачив, про що він мені, малій, розказував… Тому оце тут і сиджу…

Але, любий Білле, зараз я просто  виглядаю його в океані, як Ви зрозуміли

Уїнстон, дрібний і вредний песик, не витерпів, виперся Біллові обома худими лапками на коліно, й став на нього вищать. Кричав на нього, як хазяїн, якому вже набридли Біллові теревені, і час іти далі. Беккі злостиво спостерігала збоку й вже натягувала мотузку у свій бік.

Я сказала: «Вам час іти, бо не оберетеся халепи».

Широка піч затопталася на місці, запихтіла. Два страшні шмакодявки-пси розтягли його за одну руку — вліво, за другу — вправо… Білл нагадував хрест, так хрестом і потупав.    Обертався, й, вириваючись від своїх конвоїрів, порціями добалакував: «Я мав щастя поговорити з Вами… Have’d day!.. Бачите внизу посудину білу — я там був моряком… Тепер на пенсії. Там наглядаю… Заходьте. У мене завжди гарне печиво до чаю… »

Уїнстон рявкнув на нього — і вони вже посунули далі.

3 комментария

Залишити коментар