Вівторок, 22 травня

Заявленою темою відкритої дискусії «Люди змін», що проходила в УКМЦ в другій половині січня, була комунікація з людьми про реформи – влади і громадських активістів: як вселити віру в ефективність змін, які впроваджуються вже сьогодні?

Тема з самого початку видавалася дивною. По-перше, є великі сумніви, що всі впроваджувані зміни дійсно є ефективними. По-друге, загрузла в корупції влада, яка має сьогодні такий низький рівень довіри, навряд чи може вселити в населення віру навіть у дійсно ефективні реформи, якими б майстерними не були її комунікації. Тут потрібні були б вміння і навички громадських активістів – як пояснювати помилки в зоні ризику, так і бачити зерна, які так чи інакше під тиском ЄС розкидає навіть така влада. Бачити й підтримувати. Проводити важливі зміни через цю владу і всі наступні. Знати, за допомогою яких інструментів пояснювати важливі ініціативи й реформи різним людям. Однак є відчуття, що громадські активісти сьогодні не завжди розуміють очікування громадян і представляють більше не їхні, а свої інтереси, про що йшлося і в останньому звіті Chatham House.

Про все це говорили присутні на дискусії експерти. Спочатку через нечітко поставлену організаторами дискусії мету кожен про своє, а потім про головне: як стати справжнім, а не уявним драйвером змін.

Андрій Андрушків, керівник проектів ГО «Центр UA»:

Первинно в переважної більшості всіх громадських організацій статутна діяльність спрямована на впровадження невідворотних змін, відстоювання прав та інтересів тієї чи іншої групи громадян України. Проблема починається тоді, коли запитуєш: а коли ви радилися з цими людьми?

Ми двічі їздили в регіони, спілкуватися з людьми. Перший раз думали: молодь – класна аудиторія, нам буде з ними легко. Домовлялися з університетами, факультетами журналістики, політології. Хотіли говорити зі студентами про демократичні зміни. Адже їхні ровесники, старші за них років на п’ять, фактично почали Революцію гідності.

…Це було жахливо. Таке враження, що на нас повільно спускається бетонна стеля і зараз притисне…

Перед другим туром ми витратили багато часу на те, щоб написати для студентів окрему лекцію про піцу і демократію. Спочатку я просив студентів призначити трьох людей, які замовлять піцу. Давав гроші й телефон доставки. І починав розказувати про виборчу систему в Україні тощо. Приносили піцу, і виявлялося, що ті, хто її замовляв, або не врахували, що в аудиторії є вегетаріанці, або те, що в людей є проблеми з печією. Фактично 60 % людей в аудиторії залишалися незадоволеними замовленням. І тут ми давали місток до державної політики, рішень парламенту; до того, що депутати-мажоритарники, яких обирають собі 17 % з тих, що прийшли на вибори, не можуть ухвалювати державні рішення. Це давало певний ефект. Принаймні в аудиторії з’являлися люди, які підписувалися на наші сторінки в соцмережах.

Тобто треба відсегментовувати ключові групи й розробляти для них окремі формати. Насправді все це дає дуже повільний результат. А ми за часів Януковича і в перший рік після Революції гідності звикли до швидких ефектів адвокаційних дій. Проблема, законопроект, акція, висвітлення в медіа, є якийсь кипіш, налякали в парламенті, роздали інфографіку, ухвалили якесь рішення – і всі щасливі. Тепер, по-перше, політичні еліти оборзіли. По-друге, адвокаційний флешмобінг більше не працює. Громадські організації та молоді політичні сили (до яких у мене завжди питання – кого вони представляють, хто їхній виборець і коли ви з ним востаннє говорили) або почнуть будувати свої політики та проекти рішень, спілкуючись, або нами ще 5-10 років будуть керувати люди, які їдять землю на трибуні Верховної Ради.

Дарія Гайдай, аналітик Центру «Нова Європа»:

Разом із фондом Фрідріха Еберта не так давно ми презентували дуже детальне дослідження «Українська молодь: цінності та орієнтири», зроблене за німецькою методологією, що охоплює тільки молодих людей до 29 років включно, на відміну від українських досліджень – до 35 років. Картина виявилася не дуже оптимістичною. Є стереотип, що молоді люди є двигунами реформ та ініціаторами змін. Однак ми побачили, що в регіонах молодь зазвичай пасивна. Політикою цікавляться лише 4 % молодих людей. Ще близько 13 % цікавляться більш-менш. Інші ставляться або нейтрально (не можуть визначитись), або взагалі не цікавляться. Лише кожен п’ятий респондент готовий до якоїсь політичної активності, але тільки 4 % беруть у них участь – підписують петиції, ходять на мітинги. Тобто молодь відсторонена. І важливо зрозуміти, чому так відбувається.

У цьому контексті цікавий європейський досвід. Укладачі Оксфордського словника словом минулого року назвали youth earthquake – землетрус молоді, тобто зміни, що ініціюються молоддю. На тлі всіх негативних новин про зростання популізму це був позитивний сигнал. У західному світі зростає переконання, що саме молодь може бути силою і противагою популізму й радикалізму. І у виборах деяких країн саме так і відбувалося. У Голландії молоді люди голосували за проєвропейські партії, у Великобританії – проти виходу з ЄС. Однак був приклад, який показав, що молоді люди не завжди є активною частиною суспільства. У Франції більше підтримки молоді отримала популістична націоналістична партія. Так відбулося тому, що французька молодь у негативному світлі бачить зміни у країні, її економічне становище, песимістично оцінює своє майбутнє та перспективи на ринку праці.

І тут є дотик з Україною. Понад 70 % молодих українців позитивно дивляться в майбутнє й оптимістично оцінюють свої перспективи. Однак на сході та півдні відсоток таких значно нижчий, ніж на півночі, в центрі і західних областях. На сході оптимістів лише 50 %. І саме песимістично налаштовані схильні голосувати за популістичні партії, за тих, хто пропонує дуже прості рішення. Це молоді люди, які, можливо, навіть не підуть голосувати, бо не вірять, що щось може змінитися. З одного боку, молодь є тим ресурсом, який можна використати для змін та їхнього просування, зокрема на регіональному рівні. З іншого – маємо розуміти, що рівень зневіри, який зросте серед населення загалом, серед молоді дуже поширений саме в східних і південних областях, і пов’язаний з освітою, працевлаштуванням, соціальними чинниками, які насправді є не настільки поганими, якими їх бачить молодь.

Світлана Винославська, заступник гендиректора Kantar TNS Ukraine:

Аби зрозуміти, як комунікувати з українським населенням, ми спробували зробити його сегментацію за соціальною та політичною активністю. Отримали п’ять сегментів, які змінюються з року в рік, залежно від загальної активності в країні.

Перший з них, найбільш активний – «громадяни». У період ближче до Революції гідності цей сегмент збільшився приблизно до 20 % населення, зараз складає тільки 10 %. У найбільш активних громадян інше ставлення до політики і до майбутнього країни; вони по-іншому використовують дуже різні джерела інформації; знають, чим і як можуть впливати на владу. Участь у роботі волонтерських та громадських організацій характерна саме для «громадян». Як не дивно, їх більше в маленьких містах, і на заході країни. Менше – на сході та півночі.

Другий активний сегмент – «скептики» (20 %). Це люди, які свою активність більше декларують. Але вони цікавляться політикою і висловлюють свою думку. Знаходять і поширюють інформацію через медіа. Вони грамотні, освічені, і для них дуже важливо передавати свої знання далі. Зосереджені на роботі виконавчої влади.

Матеріальне забезпечення також впливає на цю сегментацію. Більш активні – це люди, які мають більш якісну освіту, хорошу роботу і прибуток. Вони знають, що можуть втратити, і мають, що захищати.

«Обивателі» (30 %) також моніторять ситуацію у країні, але проявляють свою активність тільки на виборах, віддаючи свій голос за того чи іншого кандидата, який, на їхню думку, має робити за них політику в країні. Велика кількість критики негативно впливає як на їхнє самопочуття, так і на оцінку подальшого розвитку в країні. Для «обивателів» важливо бачити якісь дієві заходи і те, як вони впливають на їхнє життя.

«Інертні» і «тотально відчужені» складають близько 40 % населення країни. Це люди, з якими дуже складно спілкуватися. Вони закриті, не цікавляться політикою і тим, що коїться в країні, навіть в їхньому місті і районі.

«Інертні» (30 %) мають найменші з усіх груп доходи. Тож їх цікавлять тільки події, які стосуються їхньої сім’ї та можливостей покращення умов для виживання. Достукатися до людей з цієї групи дуже складно. Але вони чують своїх сусідів й інших людей, тобто ті 60 % з інших сегментів.

«Тотально-відчужені» (10 %) зовсім не цікавляться подіями в країні та навіть не дуже пов’язують себе з Україною. Для них це не має значення. Їх цікавить тільки особисте життя, навіть не сім’я. Їх немає в інтернеті, і підступитися до них неможливо. Дивляться серіали, розважальні шоу.

Якщо перші два сегменти отримують інформацію і починають її коментувати з точки зору того, як це вплине на їхнє життя, то ця інформація поширюється на інші групи. Тож перші два сегменти дуже важливі. Інформація, отримана від них, може доходити до «обивателів» і час від часу  до «інертних». З «громадянами» і «скептиками» легше комунікувати, і це важливо для подальшої можливості комунікацій з «обивателями» та «інертними».

Щодо молоді: для України – це школярі. Їх треба навчати, вони мають знати, що таке наша держава, які реформи проходять і як це вплине на їхнє життя. Саме вони – наше майбутнє, вони зможуть змінювати країну. Найцікавіше те, що зі школярами будуть навчатися і їхні батьки. Це також висновок, який ми зробили на основі наших досліджень.

Гліб Вишлінський, керівник Центру економічної стратегії:

З дослідження, яке ми проводили наприкінці літа і публікували восени, у контексті теми я б зробив три висновки. По-перше – є низький рівень інформованості про реформи. Ми детально дивилися не лише на підтримку реформ як таких. Так само ми питали людей про підтримку ідей, які є в основі реформ, окремі з яких можуть бути більш чи менш популярними. По-друге, ми побачили, що оскільки у нас зараз дуже низька довіра і до влади, і до опозиції, політичні лідери не можуть бути джерелом забезпечення масової підтримки. Наприклад, за пенсійну реформу висловились 46 % респондентів, проти – 49 %. А от таке, абсолютно не очевидне з точки зору популярності питання  «Наскільки ви погоджуєтеся з твердженням, що збільшення вимог до стажу є справедливим, і ті, хто працювали менше, мають виходити на пенсію пізніше» – мало 84 % підтримки. Саме те питання, яке опозиційні політики брали на прапор як приховане підвищення пенсійного віку. Тобто важливішою для людей є справедливість, так, як вони її собі уявляють (а уявляють адекватно), ніж, можливо, особистісні втрати.

Отже, коли ми дивимося на результати опитувань щодо ставлення до реформ, ми бачимо частково ставлення до реформи, а частково – до влади. З цього є ще один висновок: люди підтримують те, що добре розуміють, коли, не спираючись на заклики опозиції чи якихось зацікавлених сторін, вони можуть самі зробити висновки.

По-третє, єдиний демографічно-соціальний чинник, позитивно скорельований, – це добробут. Причому лінійно. Чим багатшою є людина, тим більше вірогідність, що вона підтримає абсолютно всі реформи.

У медичній реформі, завдяки тому, що було багато комунікацій, ми побачили групу, яка чітко виступала проти, оскільки розуміла, що об’єктивно втратить внаслідок реформи. Це невелика група людей, які насправді настільки бідні, що не можуть купувати послуги охорони здоров’я навіть у державній системі.

Тобто комунікація працює. Інше питання – наскільки кількісним і якісним є результат.

Олег Покальчук, член правління Інституту соціально-економічних досліджень:

Автор класичного підручника зі стратегічної розвідки Вашингтон Плетт, який написав його близько 60 років тому, сказав, що під час війни інформація старішає втричі швидше. Я думаю, зараз вона старішає швидше разів у 13. Тому чим стратегічніша інформація, тим менше вона придатна в оперативному і тактичному вимірах. При всій її валідності й реальній науковій цінності. Це по-перше.

По-друге, в інформаційних операціях розрізняються три сегменти активності: фізична, інформаційна й когнітивна. У медійній полеміці ми дуже часто змішуємо інформаційну й когнітивну сфери. Тобто говоримо про інформацію і комунікаційний процес, автоматично маючи на увазі, що вона спричиняє певні когнітивні впливи. Але це не так. Тому що під час опитувань будь-які люди поводяться як суб’єкти, а в процесі прийняття вибору, мотивації та рішень дуже часто спираються на абсолютно реальні речі. І потім заднім числом ми сукупно пояснюємо, що у них були цінності або ще щось.

Практично є кілька речей, про які потрібно говорити, якщо ми хочемо міняти поведінку. Будь-який вплив: комунікація впливова тільки тоді, коли внаслідок цього змінюється поведінка людей – політична, економічна, соціальна тощо. Інакше це просто розваги, і ми займаємося приємними дискусіями ні про що.

Важливі дві речі – показники кількості й показники якості вашої комунікації. Як вчить НАТО, якщо ви не маєте точних способів заміру ефективності вашої операції, то не починайте. Це перше. Друге: треба зрозуміти, що саме ми міряємо – інформаційну, когнітивну чи емоційну сферу? На що впливаємо? І ще один момент – ТТП – тактика, техніка і процедура. Тактика – це те, що власне домінує в нашому аналітичному просторі: тут і зараз давайте щось викопаємо та з’їмо. Зі стратегією теж все гаразд: кинь палицю в собаку, а попадеш в стратега. Стратегією ми часто називаємо суму тактик – за все хороше проти всього поганого. З аналітичного середовища у нас у принципі випадає оперативний простір. Я маю на увазі не дослідження, а прикладну сферу, оскільки я прагматична людина. Тому, якщо ми хочемо на щось впливати, коли ми говоримо про сприйняття реформ, то треба усвідомлювати: є зміни тектонічні, які, впливай на них чи ні, все одно стануться, болісно або менш болісно, і є ситуативна поведінка людей, які, якщо їм надати вичерпну інформацію, можуть скористатися нею і мінімізувати для себе ризики через якісь умілості.

Щодо корупційного складника: треба розрізняти в українській реальності корупцію як системне державне явище, яке починається на рівні закладання 25 % в бюджетний кодекс, і таке собі «злодійство» у великих масштабах, коли якогось чиновника-лоха беруть на місці з готівкою. Корупція є системною, державно-структурованою моделлю, яка зміниться екзистенційно. Або не зміниться.

Тому проблема – морально-етична. Якщо ви хочете впливати через інформацію, то зіткнетеся із ситуацією, коли комунікація не є єдиним засобом впливу. Їх приблизно 5-6 різних моделей. І вони не завжди політкоректні. Тож якщо ви хочете мати кінцевий результат, то ви повинні розуміти й ціну, яку ми за це платимо. Зокрема й моральну. Будь-яку людину або групу можна змусити до будь-до чого. Можна привести коня до річки – не можна змусити його напитись. Але можна зробити, що це буде виглядати, начебто кінь п’є. Тож не треба вестися на те, що ми бачимо як очевидне.

Андрій Андрушків:

Важливий момент, який упускають насамперед українські урядовці: необхідно поправляти державну політику внаслідок спілкування із зацікавленими ключовими групами. В урядових комунікаціях за останні три роки у нас серйозний поступ. Але не сталося серйозного кроку у виробленні державної політики, коли уряд є не просто станцією, яка відправляє сигнали в космос своєму населенню й електорату, а й приймає зворотний зв’язок і поправляє свої проекти рішень, або, що теж важливо, уже впроваджені рішення.

Олег Покальчук: Для цього немає юридичного зобов’язуючого механізму. У військовій сфері комунікація громадянського сектору і збройних сил інших країн прописана просто покроково. Усі статути громадських організацій, які беруть участь в обороні своїх країн, стандартні. А далі – робіть, що хочете. Але є алгоритм. Ти не можеш зробити інакше. І тебе не можуть не послухати. В Україні можуть.

Щодо того, хто такі люди дії, і чи є в них розуміння, що вони і є драйверами змін, скажу так: як показує світова практика, хороші люди можуть робити погані справи, а погані люди можуть робити хороші справи. Тому я би не узагальнював. Ми бачимо: «Реформа, реформа!», і раптом якийсь власний інтерес з’являється. Потім знову: «Реформа, реформа!» Це життя. Є, звичайно, сегмент людей, в яких внутрішня настанова називається гетеростаз. Вони просто тяжіють до розвитку. Такі люди є незалежно від віку, статі та географії. Їх не може бути багато. Часто їх ізолює саме середовище, бо вони неполіткоректні й незручні. Коли вони потрапляють у державний сегмент, вони мутують і втрачають свої якості. Будь-яка харизма є позастатутним явищем. Тому я би менше уваги приділяв пасіонарності цих людей, а більше кваліфікації та досвіду.

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар