Понеділок, 23 липня

Хрінохейт, або придумайте іншу назву

Серед різновидів мови ненависті, які широко використовуються в українському суспільно-політичному житті, є один, що особливо активізується в літературному дискурсі. Особливо в період вручення премій, а також антипремій, яких у нас тепер нарешті аж дві.

13 січня 2018 року вперше було вручено «Золотий хрін» — щорічну відзнаку за найгірший (недоречний, брутальний, позбавлений смаку) опис сексуальної сцени в художніх текстах сучасної української літератури за 2017 рік. Премія є аналогом британської “Bad Sex Award “,  і здобув її Любко Дереш за змальований ним у романі “Спустошення” кількасторінковий садо-гастрономічний статевий акт, фрагменти з якого ви вже, поза сумнівом, зустрічали в соцмережах у вигляді мемів, і думаю, добряче пореготали.

Власне, такий ефект від опису сексу в літературному творі й був головним критерієм для журі антипремії “Золотий хрін” у складі Тетяни Трофименко, літературної критикині, Тетяни Микитенко, блогерки й авторки проекту “Рагулі”, Ніки Новікової, засновниці “Непозбувної бентеги”, та Юрія Володарського, літературного критика. На нашу спільну думку, сексуальні сцени в літературному творі є одним із найяскравіших маркерів не лише художньогої майстерності окремого письменника, але розвитку мистецтва в цілому, показником стану соціального здоров’я суспільства та рівня поваги до особистості.

Література відображає цей стан як лакмусовий папір. У нормальній ситуації еротичні сцени мають виконувати тут дві основні функції: або збуджувати читача — тобто дарувати йому естетичну й еротичну насолоду, або викликати в нього жах, неприйняття, огиду — якщо метою автора було показати примусове схиляння до сексу, зґвалтування, збочений чи жорстокий секс тощо.

У ситуації ненормальній еротична сцена (як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус) викликає в читача закономірний регіт — і ми розуміємо, що авторові не вдалося впоратися з метою: його метафори невлучні, порівняння заяложені, а пафос надмірний.

Серед номінантів на цьогорічний “Хрін” були тексти, які дуже відрізнялися за змістом, жанром і художньою манерою (цитати з обраних творів можна прочитати тут), однак кожен із них заслуговує на окремий аналіз та роздуми про те, чому сучасна українська література продовжує культивувати патріархальні стереотипи в поглядах на секс; приторно солодкий або навпаки невиправдано натуралістичний і бридкий стилі опису. Чому образ чоловіка тут — це образ брутального мачо або вічного лузера-імпотента; а жінка переважно є жертвою, котра кориться сексуальним забаганкам партнера, або, навпаки, суворою пані, котра домінує над невдахою чоловіком? І чи не час би вже писати про нормальний секс, ґрунтований на почуттях, чи довірі, чи просто без тупої палки і первісної грязі?

У цій колонці ми не зможемо оглянути відразу всі твори, а тому повернемося до тієї єдиної еротичної сцени зі “Спустошення” Дереша, що дістала нагороду, за якою автор не прийшов, але яка спровокувала цілий потік хейтерських висловлювань на адресу учасників журі. Висловилися, слід сказати, доволі відомі учасники українського літпроцесу. Видавчиня роману “Спустошення” Анетта Антоненко, схарактеризувавши саму премію, як і її засновницю Тетяну Трофименко, як щось “недолуге”, апелювала до думки критикині Інни Корнелюк, котра першою припустила, що на її “дууже суб’єктивний погляд, перецитована сцена з нового роману Любка Дереша «Спустошення» це стьоб”, а раз стьоб, то як він може бути недолугим?..

Далі цю версію підхоплять, але насправді кожного, хто читав роман, вона щонайменше здивує, адже звідки в такому серйозному масштабному тексті, присвяченому розвиткові новітніх психотехнологій і шляхам подальшого розвитку людства, може взятися стьоб?! Тим більше в драматичній колізії стосунків головного персонажа та його коханої Смирни, які є істотами з дуже вразливою душевною організацією і мало не всі 500 сторінок роману так і не можуть визначитися, варто їм бути разом чи пережити трагедію розлуки й рухатися далі незворотним шляхом до просвітлення або смерті?!

Секс персонажів у Венеції є останньою спробою зберегти стосунки, тож не дивно, що Федір Могила намагається продемонструвати все, на що здатен у ліжку: і пробити партнерку багром, як тушу тюленя, і розрити рилом її коріння, як кабан у пошуках трюфелів, і далі за текстом…

Далі вдумливий читач може обирати і, наприклад, повірити журі “Золотого Хріна” та моїй персональній думці як літературознавиці, що стьобом тут і не пахне: просто передати відчай і пристрасть свого персонажа Любкові Дерешу вдається погано. З одного боку, це дуже смішно (тому і “хріново”), а з іншого — дуже сумно, бо поетизує наш автор насильство й жорстокість, які начебто означають пристрасть і любов. У будь-якому разі ні на розвиток сюжету, ні на еволюцію характерів ця вакханалія ніяк не впливає.

Якщо ж вірити літературознавиці Інні Корнелюк, що еротична сцена у Венеції —це стьоб у загалом серйозному романі, який претендує на філософське й соціальне звучання, то вона настільки ж доречна тут, як Дід Мороз на святі Нептуна.

Якщо ж уважати стьобом увесь роман “Спустошення”, у якому олігарх хоче завоювати мозок людей планети за допомогою нових способів мислення і приборчика, дуже схожого на мієлофон із підліткових романів Кіра Буличова, то пропоную віднині вважати Любка Дереша письменником кшталту “Розсміши коміка” і не сподіватися від нього глибоких ідейних текстів (якщо ви досі сподівалися).

У принципі, усе ці версії можна було б оговорювати, якби не натхненний хрінохейт, який розгорнувся довкола події в соцмережах, зокрема на фейсбуці, і змусив учергове вражено завмерти від усвідомлення того, із ким ми працюємо на благо української культури.

Маю зараз на увазі не іронічно-стриманого Дереша з його “подякою” за премію; і не саркастично-в’їдливу Корнелюк, яка з усього журі “Золотого хріна” визнала пристойною людиною тільки Юрія Володарського, мовляв, лише він має почуття гумору.

Безперечних чемпіонів було три: видавчиня Анетта Антоненко, письменник Андрій Кокотюха та літкритик Ігор Бондар-Терещенко, котрі, думаю, цілком можуть виступати у складі тріо, настільки злагодженим є їхній репертуар, такий актуальний і важливий зараз в Україні, коли ми намагаємося дотримуватися хоч якихось видимих норм поваги й толерантності. Особливо у сфері культури, мистецтва і книговидання.

Успіхи в цій царині особливо помітні, коли поважна видавчиня, котру зовсім про це не просили, радить критикам і критикесам, що їм читати і про що писати й навпаки; чи захищає популярного, хоча й страшенно приниженого письменника Андрія Кокотюху, який у коментах до статусу Дереша бадьоро закликає колегу по цеху “Іби їх, старий!” і стверджує, що може назвати щонайменше 20 авторів, які значно більше заслуговують бути лауреатами “Золотого Хріна” (у результаті згадує аж одного).

Письменник Кокотюха традиційно звинувачує нелегітимних українських критиків у тому, що вони не читають “нерозкручених” авторів”: “Озброївшись оціночними судженнями й маючи на меті лише «покарати» й «поставити на місце» суперечливого, проте все одно популярного українського автора». Натомість ІБТ у своїй, як завжди через дорогу навприсядки складно закрученій колонці переконує, що авторів обрали взагалі невідомих і, крім Дереша й Шкляра “про решту книжок, в яких шукали сексу, взагалі не варто згадувати, оскільки отак сходу їх взагалі не згадаєш”. Обидві ці думки наштовухують на версію, що списку номінантів “Золотого Хріна” згадані достойники просто не відкривали — ну та й навіщо, якщо вони все одно знають краще?..

Єдині наші чільні гравці літературного поля в одному: нестримих фантазіях на тему хріна, котрого, мовляв, так не вистачає учасницям  журі! Інакше для чого Анетта Антоненко наполегливо нагадує про те, що Любко Дереш одружений, делегуючи, вочевидь, “членкіням” якісь власні сексуальні фантазії щодо нього? ІБТ побивається, що ми, “як “звичайні читачі” з радянською генетикою вишукуємо в книжках хоч якогось сексу, оскільки в житті його — ані “кращого”, ані “гіршого” — мабуть-таки нема”? А Кокотюха згадує про “нехватку хріна” взагалі через комент — вочевидь, пишаючись, що у нього-то він точно є!

Кумедно, що за пару тижнів після вручення “Золотого Хріна” “під роздачу” потрапило ще й журі “ЛітАкценту”, якому досі доводилося бути відповідальним за “Золоту Бульку”, що була єдиною літературною антинагородою. Після того, як 25 січня найпровальнішою книгою 2017 року було визнано “Харків 1938” Олександра Ірванця, ще один володар читацьких дум письменник Юрій Винничук записав до числа тупих дівчаток усе журі “ЛітАкценту”, включно з його чоловічою частиною, а на завершення цілком прогнозовано… правильно, звинуватив усіх разом у недостатньо інтенсивному статевому житті.

Саме про це я, намагаючись поповнити словник влучними сучасними термінами, і запитувала на початку. Бо справді, яку назву можна дати  явищу, коли люди, яких я ніколи або двічі в житті бачила, роблять припущення щодо сексуального життя мого чи моїх колег, фахових літературознавців, філологів чи журналістів? указують, чим ми маємо займатися, що читати і про що писати? у який спосіб використовувати хрін і за якими критеріями оціюнювати літературні твори? Хоча є в мене й багато інших запитань. Але пропоную почати з цього.

 

Залишити коментар