Понеділок, 25 червня

За роки неоголошеної війни українське суспільство істотно змінилося. Події на Сході брутально розірвали соціум на дві частини: тих, хто живе, не переймаючись російсько-українським конфліктом, і тих, хто в ньому брав чи бере безпосередню участь. Часи оплесків людям у камуфляжі, як у соціальній рекламі 2014 року, давно минули. Мирний соціум сьогодні не щедрий навіть на кілька слів вдячності. У більшості випадків ми намагаємося не помічати тих, кому камуфляж в’ївся в тіло і душу. Так легше й простіше, бо всі ми вже втомилися і від війни, і від усього, що з нею пов’язано.

Мирний соціум – агресивний

Ми занурені у власні турботи й фінансові проблеми. Коли хтось із них з’являється в нашому оточенні, серед рідних чи друзів, нас розпирає цікавість і страшенно кортить запитати: чому не відкупився і чи вбивав сєпарів? А коли нашу цікавість задоволено, ми ні на мить не замислюємося про те, що своїми неделікатними розпитуваннями щойно людину принизили й змусили повернутися туди, де війна… Ми не думаємо, що робитиме ветеран сьогодні ввечері після цієї розмови, і про те, чи прокинеться він завтра вранці. Особливо мирне населення полюбляє подискутувати з людьми, що повернулися з війни, на тему «за кого він там взагалі воював?», «хтось наживається, а хлопці гинуть» або про «в армію ніхто йти не хоче, і молодь з України їде». Потім це ж мирне населення дуже дивується, чому ветерани не здатні підтримувати подібні дискусії у спокійному режимі. Так, теми не з приємних. Зрозуміло, що їм важко. Але мирний соціум апелює: а кому зараз легко?

Мирний соціум, такий мудрий, гуманний і раціональний, виявляється агресивним і токсичним для тих, хто став на його захист із зброєю в руках. У мирному соціальному середовищі люди в однострої почуваються чужорідними елементами. «Я не люблю ходити в камуфляжі, від мене відводять очі, або навпаки розглядають», – ділиться атовець, який щойно повернувся з передової. «Мені не вдалося оформити інвалідність, не можу ходити по лікарнях і клянчити», – розповідає ветеран, що отримав на війні осколкове поранення і контузію. Ми дивуємось – чому так? Повернувся з війни живий і відносно здоровий – живи і радій. Але ні, не виходить…

Ветеранські втрати

Ось, наприклад, сумна статистика від розробника системи реабілітації ветеранів воєнних конфліктів у США – ветерана В’єтнамської війни Френка П’юселіка: «Упродовж 12 років бойових дій у В’єтнамі США втратили 57 800 бійців, а за наступні 10 років – ще 60 000 американських солдатів наклали на себе руки». В Україні на сьогодні офіційної статистики щодо суїцидів серед ветеранів немає. Банально, але її просто ніхто не веде. Проте в інформаційний простір періодично потрапляють сумні цифри неофіційної статистики, згідно з якою упродовж років війни покінчили життя самогубством від 500 до 600 осіб. Є єдина офіційна, але приблизна цифра, озвучена в червні 2017 року міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим у статті «Стратегія гібридного миру», в якій він заявив: «За даними військової прокуратури, на початок червня 2017 року зареєстровано близько 500 випадків самогубств учасників антитерористичної операції після повернення із зони бойових дій». Ставлення до проблеми, думаю, зрозуміле. На сьогодні нічого не змінилося. Але цифри вражають. Мирне середовище на ветеранів діє вбивчо.

На війні стають іншими

Отже, чому люди, яким вдалося вижити в екстремальних умовах війни, не виживають в умовах мирних? Чому ті, хто в окопах під кулями переоцінили свої життєві цінності, повернувшись до тих, хто війни не пізнав, втрачають гідність і жагу до життя? Можливо, це відбувається через нашу байдужість до них, через те, що ми навіть не намагаємося їх зрозуміти. Адже на війні вони стали зовсім іншими людьми – і психологічно, і фізично.

Насправді під час бойових дій у людському організмі відбуваються колосальні зміни. Американський військовий психолог Дейв Гроссман досліджував тіло людини під час бою, тож він був вражений результатами своєї роботи. Психолог виявив, що не тільки мозок, а й тіло воїна повністю переключаються на режим виживання.

Насамперед змінюється система циркуляції крові: периферійні судини спазмуються, і, відповідно, знижується механічна активність кровообігу. Отже, попри збуджений стан перед боєм, людина може геть збліднути. Гроссман пояснює, що у такий спосіб організм реагує на можливу втрату крові під час бойових дій. До того ж завдяки цьому феномену навіть після численних падінь і забоїв, що їх солдат зазнає у бою, у нього практично відсутні синці. Кровообіг змінюється і в головному мозку, причому так, що кров відливає від переднього мозку й активно живить середній. Це зумовлює зниження раціонального мислення і сприяє тому, що людина діє на рівні первинних рефлексів і навичок, які були прищеплені під час військових навчань. Саме тому, за словами Гроссмана, якщо солдату бракує військових навичок, велика ймовірність того, що він впаде в ступор і буде знищений. Натомість добре тренований виживе і виконає завдання. Слід зауважити, що переважна більшість бійців, що стикається зі смертельною загрозою, починає бігти та стріляти. Це не завжди виправдано, але в будь-якому разі краще за ступор.

В умовах бойових дій змінюється робота кишково-шлункового тракту. Напередодні бою або безпосередньо перед ним кишківник людини воліє спорожнитися. «У кожної людини в нижній частині живота, в кішківнику, збираються токсичні відходи, – пояснює Дейв Гроссман, – Реакція організму в ситуації між життям і смертю полягає у виділенні відходів перед боєм. Тому що якщо буде отримане поранення в живіт, власні відходи будуть потрапляти в рану та інфікувати її. Тож напередодні початку бойової операції часто спостерігається стресова дефекація». Крім того, бійці відзначають, що так само часто перед боєм може відбуватися і стресова блювота. При пораненні в область черевної порожнини це також може зберегти життя.

У бійців змінюється слух. Якщо солдата спитати, чи чув він під час бою свої постріли, він зі здивуванням констатує: майже не чув. Хоча добре чув ворожі. Бійці зазвичай цього не помічають, але це справді так: у бойових умовах виникає унікальна слухова вибірковість. Тобто організм мобілізується таким чином, що не сприймає набагато гучніших звуків, щоб почути слабкі. Це потрібно, щоб зорієнтуватися, куди та як ховатися під час обстрілу, аби вижити. А ще у військових існує вислів «Свою кулю не чуєш». Це не тільки про ту кулю, яку солдат випускає у ворога, це і про ту, що може стати останньою для нього…

У бійців змінюється не тільки слух, а й візуальне сприйняття. Залежно від потреби вмикається «тунельний зір», який допомагає сконцентруватися на цілі, або, навпаки, зір, який охоплює все, що відбувається на полі бою майже на 360 градусів. Крім того, деякі військові розповідають, що під час бойових дій бачать, як летить куля. Мозок у такому разі ніби вмикає режим уповільненої зйомки. Цей феномен ще досліджується, проте Гроссман у своїх статтях розповідає, що часто солдати після перебування в умовах бою можуть показати точку влучення кулі, що без спостереження за траєкторією польоту було б неможливо.

Психіка воїна теж перемикається в режим виживання. Усім відомо, що під час загрози життю у людини виникає страх. Він є цілком природною емоцією, яка відповідає за безпеку організму. Але перебування в зоні бойових дій – це постійна небезпека і загроза життю. Тож як за таких умов людині відкинути інстинкт самозбереження і йти назустріч смерті? Питання питань, скажу я вам. Усі ці розмови про безстрашність у бою – це не більше, ніж красиві слова. Я розмовляла з багатьма ветеранами, вони були одностайні – на полі бою страшно. Але справа честі воїна в умовах бойових дій – свій страх контролювати і заміщати його іншими почуттями, що не заважатимуть виконанню завдання. У більшості випадків – це агресія. Саме вона допомагає солдату вижити в нелюдських умовах бою. Водночас, коли він опиняється на мирній території, агресія руйнує його зсередини. Це відбувається тоді, коли соціальні рамки не дають можливості людині вихлюпнути негативні емоції, які зазвичай виникають у повсякденному житті. Крім того, цьому руйнівному процесу сприяє хронічний брак позитивних емоцій, людської чуйності й розуміння. Наслідками придушення внутрішньої агресії можуть бути втеча від реальності, алкоголізм, наркоманія і навіть суїцид.

Після бою

Військові психологи стверджують: після бою у бійця спостерігається ейфорія, така собі радість радісна, що вижив. Але через деякий час ця ейфорія перетворюється на почуття провини: «чогось не виконав», «когось не зберіг», «хтось загинув, а я – ні». За словами одного з військових, така провина може переслідувати людину кілька днів, місяців, років, а може, й до кінця життя.

Зміни з боку фізіології під час бою у воїнів теж не минають без наслідків. Щойно ветеран потрапляє на мирну територію, організм демобілізується, і починають виявлятися наслідки бойових перевантажень організму у вигляді букетів хвороб. Найчастіше це серцево-судинні хвороби, кишково-шлункові, хвороби хребта й опорно-рухового апарату.

Отже, усі ці фізіологічні й психологічні зміни, весь цей неймовірний воєнний досвід, почуття і відчуття, що їх людина переживає під час бойових дій, роблять наших ветеранів іншими. І це аж ніяк не свідчить про те, що вони гірші за нас. Вони апріорі не можуть бути гіршими, тому що зуміли вижити в нелюдських умовах. А таке не кожному під силу. Недоспані ночі, втрати друзів на очах, переоцінені цінності, загострене почуття справедливості, нетерпимість щодо зневіри, неповаги і брехні… У мирних умовах люди, які пройшли війну, теж ходять по лезу бритви. Соціум жорстко випробовує їх несправедливістю, зневірою, неповагою і брехнею. І з цим усім їм треба навчитися жити, але не всім це під силу. Одні з цією ношею йдуть далі, вперед і вгору, інші, що залишаються без підтримки рідних і друзів, падають у прірву. Але в будь-якому разі вони всі без винятку повертаються спогадами у війну, марять нею у тривожних снах, сумують за товаришами і за гострим почуттям справжності, яке буває тільки на передовій. А ще вони не розуміють наших дріб’язкових проблем, натомість плекаючи в зранених душах те, чого ми не можемо осягнути.

Так, наші ветерани інші, і ця іншість – у їхніх поглядах, сумних і зосереджених, суворих і відсторонених. Ми можемо не помічати їх, бо так легше, ми можемо не перейматися їхніми незрозумілими нам заморочками, тому що нам і своїх проблем вистачає, ми можемо ставити їм некоректні запитання – просто так, із цікавості. Але нам слід не забувати, що саме вони стали із зброєю на захист нашого мирного життя, і саме вони є потужною рушійною силою в боротьбі за гідність і справедливість у нашій країні. Отже, вони заслуговують на нашу вдячність і повагу. І пам’ятаймо, чи вдасться нам уникнути сумного досвіду Америки, залежить саме від тих людей, які поруч із ветеранами, зокрема й від нас із вами.

Текст: Юлія Вовкодав

Залишити коментар