Субота, 21 липня

Нещодавній ефір програми «Hard з Влащенко» на телеканалі ZIK, у якому взяв участь Андрій Портнов, колишній заступник голови адміністрації президента Януковича, викликав цілу хвилю обурення серед користувачів соціальних мереж. Схожий випадок стався і з командою «Громадського радіо», коли у листопаді вийшло інтерв’ю з Петром Симоненко, лідером забороненої в Україні Комуністичної партії. Opinion дізнався, чи потрібно надавати слово небажаним спікерам, чим має керуватися журналіст у подібній ситуації, які стандарти журналістики порушує ігнорування одіозних персон та чи регулюється це питання на законодавчому рівні. [face]

З якими проблемами стикаються медіа у таких ситуаціях?

Сергій Рачинський, медіааналітик Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, вважає, що журналісти насамперед мають керуватися інтересами аудиторії, правильно розуміючи пріоритети та будуючи розмови у такий спосіб, щоб отримати унікальну та корисну інформацію. Та водночас у коментарі для Opinion медіааналітик розповів про серйозні проблеми, з якими стикаються журналісти у своїй роботі. Зокрема експерт наголосив, що будь-який політик рано чи пізно стає одіозним.

«Щодо надання ефіру чи трибуни політикам, більше чи менше одіозним, важливо керуватися інтересами аудиторії. Якщо журналіст уважно ставиться до своєї аудиторії та розуміє її пріоритети, то він буде здатен підібрати співрозмовника чи героя матеріалу, а також побудувати розмову з ним таким чином, щоб отримати унікальну чи корисну для читачів (слухачів) інформацію. Але тут медіа стикаються з двома дуже серйозними проблемами.

По-перше, проблема українських ЗМІ в тому, що вони мало цікавляться аудиторією, намагаючись працювати на “трафік” або рейтинг. Це наслідки загальної проблеми медіа в умовах тотального домінування держави на ринках і низької економічної активності людей, у яких просто не виникає потреби в якісній журналістиці. В таких умовах герої обираються з урахуванням їхньої скандальності, здатності генерувати кліки і переходи з агрегаторів новин або готовності до розігрування шоу в ефірі. Часто йдеться просто про комерційне “розміщення”. По-друге, важливо розуміти, що одіозність політиків – це властива їм риса. Кожний з них рано чи пізно стає одіозним. Як правило, коли його заміняють при владі інші політики.

Головна ж проблема, якщо розглядати спілкування з політиками – то це, як правило, їхня нездатність до обґрунтованого, відстороненого аналізу чи оцінок тих чи інших явищ або подій. Вони є частиною політичної системи і, відповідно, керуються політичними інтересами, які в більшості випадків не збігаються з інтересами населення або є чистої води пропагандою. Політика є також сферою, де генерується левова частка всіх фейкових новин і подій, а отже, інформація від політика майже ніколи не спрощує розуміння тієї чи іншої проблеми, а є просто саморекламою.

Все це призводить до ситуації, коли замість події медіа розповідають нам про реакцію тих чи інших політиків або начальників на цю подію, або подією стає заява чи просто намір тієї чи іншої політичної фігури. Все це нівелює інформаційну цінність матеріалу», – розмірковує Сергій Рачинський.

Чим має керуватися журналіст у цьому питанні?

Алла Бойко, доктор філологічних наук, професорка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, впевнена: аудиторія в переважній більшості покладається на порядність та чесність журналістів, тому справжні професіонали мають цінувати цю довіру та відмовитися від маніпулювання думками та емоціями. Місія журналістів, на переконання Алли Бойко, полягає у контролюванні уряду та президента, партії та суспільства, але аж ніяк не у маніпулюванні чи пропагандистській діяльності.

«У минулому семестрі я підготувала і прочитала навчальний курс “Комунікативні технології в ЗМІ під час військового конфлікту”. Під час підготовки до лекцій зіткнулась із багатьма точками зору про поведінку журналіста і журналістські стандарти, які висловлювали різні журналісти і теоретики медіа. Так-от, усі без винятку говорили про те, що будь-яка держава мусить захищати свій інформаційний простір. Особливо під час війни.

Прошу не плутати інтереси держави і влади (вони іноді не збігаються) чи конкретного політичного діяча. Саме тому будь-яка інформація, яка спрямована на руйнацію держави – її самостійності, незалежності тощо – має сприйматись адекватно як спроба державного заколоту тощо. Ще раз акцентую свою думку – в даному разі поняття “держава” і “влада” не ідентичні. Є певні журналістські стандарти, за якими ми не надаємо трибуну ЗМІ вбивцям, терористам, маніякам та іншим, прирівняним до них. Це не цензура, а те, що називається гігієною медіа – захистом прав аудиторії. Не слід думати, що аудиторія буде довго перевіряти сказані факти або серйозно вдумуватись у слова оратора. Ні, на жаль. Аудиторія в переважній більшості делегує свої права журналістам, сподівається на їх порядність і чесність. І справжні профі цінують це і не маніпулюють думками й емоціями аудиторії. Профі, підкреслюю. Ті ж, хто нехтує своїми обов’язками і стандартами праці, перетворюються на пропагандистів.

Повертаючись до питання про трибуни для “одіозних політиків”. Як вважаєте, чи міг би Геббельс обґрунтувати необхідність розв’язання Другої світової війни чи Голокосту? Легко! Та ще й так, що й жертви б самі повірили, що так їм і треба. Це ж стосується і сталінських пропагандистів – вони б невимушено довели необхідність масового терору. А путинські соловйови-кисельови могли б переконати аудиторію ЗМІ у тому, що Україна сама винна у війні на Донбасі та й про Крим особливо не дбала. Це й роблять ті, хто “вириває мікрофон” у журналіста, щоб прокричати вигідну їм “думку”. Або проплатити можливість донести цю “думку” до аудиторії.

Проблема захисту інформаційного простору держави стоїть перед багатьма країнами. І саме тому в пресі Великобританії, США, СРСР 1939-1945 років не публікували промов лідерів фашизму; на телебаченні сучасного Ізраїлю не дають слово арабським військовим або навіть представникам уряду країни, з якою воюють; в європейських країнах не виступають у медіа терористи (в усіх інших – теж не виступають).

Журналісти мусять контролювати уряд і президента, партії і суспільство. Але не мають перетворюватись на маніпуляторів і пропагандистів, приставати на точку зору того, хто виступає проти етичних цінностей суспільства, руйнує державу, сіє розбрат. І просто бреше», – розповіла Opinion Алла Бойко.

Небажані герої в ефірі мають залишатися поза увагою?

Марина Калініна, журналістка, політична консультантка і медіаекспертка, розповіла Opinion, що інколи журналістам доводиться розкривати не дуже приємні сторони суспільства, однак вони не мають права не говорити про це, не питати всіх думок і поглядів. Журналістка вважає, що за таких умов буде порушено принцип неупередженості, адже професіонал здатен питаннями розкрити сутність спікера краще за будь-якого слідчого.

«Одне із основних прав людини – це право на інформацію, а одна з основних функцій журналістики – надавати доступ до інформації. Навіть якщо картинка не подобається більшості. Інколи журналістам доводиться розкривати не дуже приємні сторони життя суспільства. Це і кримінал, і зрадники – будь-які негативі персоналії. Проте ми не маємо права не говорити про них, не показувати їх або не питати їхнього погляду. Бо тоді буде порушено принцип неупередженості. Окрім того, одна справа – замовний сюжет, де є елементи пропаганди, інший формат – ток-шоу.

По-перше, майстерний журналіст здатен питаннями розкрити сутність людини краще за слідчого. Те, що казав Портнов – його особиста відповідальність. Розумні глядачі зробили свої висновки. Не слід думати, що наші люди такі дурні. Як журналіст, наприклад, взяла б інтерв’ю і в Януковича, і у Путіна, але не для того, щоб хвалити, а щоб у прямому ефірі всі почули відповіді на ті питання, які нам за чотири роки не надало слідство. Наприклад, хто ж дав наказ на розстріли? На підставі чого в Україні перебували російські спецпризначенці? Якщо ми не спитаємо, ми не дізнаємося. Журналіст – це розслідувач, і він не обирає персоналії, які йому дає історія. Немає нічого поганого в тому, щоб поставити питання про розстріли Майдану безпосередньо Януковичу. Люди мають право це бачити і самі оцінювати.

По-друге, дуже погано, що журналісти нападають на журналістів та беруть участь у політичних травлях. Сьогодні травля на Влащенко, завтра – на тебе. Має буди корпоративне братство, адже ми не маємо права давати колегам вказівки, про кого знімати програми. Це вже цензура.

По-третє, не існує судової заборони цим людям з’являтися на телебаченні та на шпальтах газет, отже вони рівні в правах доти, доки не використовують ЗМІ для пропаганди ворожнечі чи інших порушень закону. Якщо в новинах беруть інтерв’ю у маніяка Ткача, то чому така реакція на Портнова? Чому тоді Олексій Гончаренко, у минулому одіозний регіонал, не сходить з екранів? Чому Медведчук та Марченко – зірки екранів? Чому Інтер показує на Новий рік Софію Ротару, яка танцювала з Кадировим? Я за свободу слова, і хай глядач робить висновки», – запевнила Марина Калініна.

Чи все залежить від журналіста?

Медіаменеджер Олександр Краснопьоров у коментарі для Opinion порівняв професію журналіста з робітником підприємства, адже інформація є медіапродуктом, і яким має бути цей продукт, дуже часто вирішують саме директор та власник «підприємства». Експерт додав, що потенційна «продукція» залежить і від попиту. Ситуація з Андрієм Портновим на телеканалі ZIK є лише черговим свідченням бажання аудиторії слухати «гвардійців Януковича».

«Не треба чекати на супервиважену та супероб’єктивну інформацію від ЗМІ, як не слід чекати на появу некорисливого банку. Журналіст – це звичайний робітник підприємства, який виробляє продукцію. У даному випадку – медіапродукт. Яким бути цьому продукту – це вирішують директор та власник “підприємства”. Ніхто не вироблятиме продукцію, якщо не буде попиту.

У цьому разі, на жаль, попит на появу “гвардійців Януковича” у суспільстві є. При цьому з появою кожного матеріалу попит буде певною мірою підсилюватись. Зупинити виробництво відповідної медіапродукції без законодавчого врегулювання неможливо.

Особисто я як власник інформаційної агенції не збираюся брати участь у формуванні цього попиту. Це як виробляти зброю масового знищення проти співвітчизників. Адже ми вже бачили їхню “турботу” про Україну. І те, що вони зараз говорять – абсолютно неважливо! Хай краще пишуть мемуари, щоб уберегти народ від подальших помилок», – переконаний медіаменеджер.

Чи регулюється це питання законодавством?

Питання щодо того, запрошувати чи ігнорувати «небажаних» спікерів зазвичай розглядається у площі журналістських стандартів. Доктор юридичних наук, професор, представник Центру політико-правових реформ Микола Хавронюк пояснив Opinion, що Конституція забороняє цензуру, однак для певних категорій осіб дійсно є обмеження щодо виступів у засобах масової інформації.

«Конституція, як відомо, однозначно забороняє цензуру. Про заборону цензури зазначають також закони “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про видавничу справу” та інші. Чи існують будь-які обмеження для виступів по телебаченню? Для певних категорій осіб – ні. Незалежно від того, чи є ці особами раніше судимими або колишніми диктаторами, або політичними клоунами тощо. Для певних видів інформації – так.

Конституція містить положення, яке проводить межу між дозволеними і недозволеними виступами, в статті 34: “Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом:
— в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
— для охорони здоров’я населення,
— для захисту репутації або прав інших людей,
— для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.
Якщо на перелічені інтереси особа не посягає, її думку може бути вислухано, а слова – поширено», – зазначив Микола Хавронюк.

У чому полягають слабкі сторони сучасної журналістики?

Дмитро Франчук, політичний аналітик, поділився з Opinion переліком слабких сторін сучасної української журналістики, через які довіра до працівників ЗМІ серед аудиторії стає значно меншою. Так, експерт переконаний, що саме частина журналістів доносить велику долю потрібної та непотрібної інформації про політика, піклується про власний рейтинг та не гидує готовими матеріалами для піару.

«1. Багато журналістів підхвачують теми, які набирають популярність, та доносять до суспільства, вкладаючи в голови громадян.
2. Неупередженість також грає немалу роль, але її все менше стає.
3. Також журналісти не забувають про свій рейтинг та імідж.
4. Багатьом журналістам вже подають готовий матеріал для піару обливання брудом свого опонента, так само з тими, кого запрошують на студії для ефіру: готуються до одного, а під час ефіру починають “топити” гостя.
5. Дуже цікаво дивитися, коли на програмі певні журналісти допомагають підвищувати рейтинг гостя ефіру, тим самим закриваючи очі на минуле самого гостя або взагалі його спростовуючи та роблячи з нього мученика. Одразу розумієш про журналістські стандарти.
6. Велику долю потрібної та непотрібної інформації про політика доносять до людей журналісти.
7. Як сказав один журналіст: «Через два тижні всі забудуть про цю новину, тому що в нас нині дуже велике інформаційне поле», – перелічив Дмитро Франчук.

Петро Калита, президент Української асоціації досконалості та якості, віце-президент УСПП, академік Української академії наук, переконаний, що питання допуску чи ігнорування одіозних політиків є не єдиним, про яке журналісти воліють мовчати. На думку академіка, існують фундаментальні економічні проблеми, що ігноруються працівниками ЗМІ.

«Є ще один аспект цієї теми, про який журналісти практично не говорять. Так, існують фундаментальні економічні проблеми, без вирішення яких Україна не зможе досягти бажаного успіху. До них уналежнюється, зокрема, дуже низький рівень ділової культури, досконалості та конкурентоспроможності переважної більшості вітчизняних підприємств і організацій через те, що влада і значною мірою бізнес дотепер знаходяться в полоні застарілої філософії дефіцитної економіки. Це надзвичайно актуальна тема, яка потребує широкого висвітлення, обговорення і дискусій», – заявив Петро Калита.

Залишити коментар