Четвер, 24 травня

21 січня 1990 року ми стояли на київському бульварі Тараса Шевченка – і вздовж ланцюгом шикувалися сотні людей, співаючи «Червону калину» і гімн України. Цього дня Україну від Львова до Києва згуртує «Ланцюг єднання», або ж «Українська хвиля». Цього дня свідомі українці відзначили 71-шу річницю Злуки, об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Тоді навряд чи хтось з учасників «Української хвилі» знав, що за рік Україна відновить свою державність, і відтоді 22 січня вже у незалежній Україні будемо відзначати як День соборності України. І навряд чи хтось уявляв, що слова гімну «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» справдяться, і кращі сини й доньки країни віддаватимуть свої життя за її незалежність і територіальну цілісність.

На сьогодні, відзначаючи Злуку, українці проводять паралелі із сьогоденням: як і сто років тому, держава перебуває у небезпеці, її атакує ззовні Росія, яка, по суті, залишається імперією, котра воліє «пришити» українські землі до свого «тіла»; зсередини ж країну розривають політики, шматують фінансово-промислові клани, допоки суспільство залишається хоч і мудрішим від політиків, але все ще недостатньо сильним, аби взяти під контроль функціонування державницького апарату. Дехто каже, що нині маємо осучаснену УНР – сильнішу у військовому плані, але все ще заслабку з огляду на державні інституції. І маємо ту ж саму Російську імперію, яка «брязкає зброєю» і готова до нових атак, та традиційно «глибоко стурбовану» Європу.

Історик і публіцист Сергій Грабовський зауважує: історія України, як і історія будь-якої держави, має певні алгоритми та певні виклики, які потребують належної відповіді з боку політиків і суспільства. Існування української держави без відповідей на такі виклики, як імперська, загарбницька політика Росії та відсутність суспільно-політичної консолідації, навряд чи можливе: «Ні в добу УНР, ані в добу Української Держави гетьмана Скоропадського повноцінної відповіді на ці виклики не було, ба більше – вони актуальні й тепер. Але нинішня Україна – це, образно кажучи, одночасно і УНР, і Українська держава Скоропадського, та, перепрошую, у чомусь і махновська Україна», – пояснює Грабовський, який є автором численних публікацій з історії України.

А історик Сергій Махун у статті для газети «День» додає: «Ухвала урядів УНР і ЗУНР про об’єднання за умов воєнного стану, викликаного громадянською війною, що вирувала вже понад рік на теренах України, так і не набула реального змісту, навіть адміністративно республіки залишилися занадто “незалежними” одна від одної».

Як і в 1918 році, так і сто років потому російський імперіалізм – чи то «у класичному» вигляді, чи в образі СРСР, чи за путінської Російської Федерації – залишається однією з найбільших загроз для існування суверенної України.

Але, як не дивно, саме нинішня гібридна війна Росії проти України сприяла об’єднанню громадян України різної національності для боротьби з агресором. І, як зауважує громадський діяч, один із засновників волонтерського Першого мобільного шпиталю імені Пирогова (ПМШ) Геннадій Друзенко у процесі формування модерної політичної нації Україна має відмовитися від «етнічного проекту». Адже сто років тому Українську революцію здійснювали представники різних етносів, котрі проживали і донині проживають на теренах сучасної України. І, на думку Друзенка, Україна має скористатись нагодою і стати такою собі «європейською Америкою», де не мова чи релігійна приналежність буде відігравати роль, а ставлення до держави.

Макс Верховський, командир Єврейської чоти ДУК-УДА

Прикладів такого «інтернаціоналізму» чимало: так, з перших днів Революції гідності на київському Майдані сформувалась унікальна поліетнічна, багатомовна спільнота – «люди Майдану». Чимало цих людей весною-літом 2014 року пішли «на східні барикади Майдану» – на Донбас, захищати свою землю, відновлювати цілісність держави. «Ми співали гімн України на Майдані, ця традиція “перекочувала” до Добровольчого українського корпусу (ДУК – Правий сектор), і я, російськомовний єврей, родом із Донбасу, зі слів гімну і почав говорити українською мовою», – згадує у коментарі для Opinion Макс Верховський, командир єврейської чоти ДУК, потому Української добровольчої Армії, створеної Дмитром Ярошем після того, як він склав повноваження очільника Правого сектора.

Етнічний росіянин, офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ», нині офіцер Збройних сил України Микола Тихонов боронив Донецький аеропорт у січні 2015 року, фактично в останні тижні оборони летовища. «Нинішня війна, як і Українська революція 1917-1920 років, є черговим етапом національно-визвольних змагань, тому що і тоді, і тепер ми відстоюємо українську державність», – міркує Тихонов. Військова установа, де працює офіцер, розташована поруч із будівлею Київської фортеці (пам’ятка архітектури XVIII століття, фортифікаційна споруда, збудована для захисту адміністративних і військових об’єктів у середмісті Києва) – звідти у січні 1918 року юні українські патріоти вирушали у напрямку селища Крути, де на тамтешній залізничній станції 29 січня 1918 року їх загін був розбитий російською Червоною гвардією.

Микола Тихонов, боєць «Карпатської січі» (нині ЗСУ)

«Чотириста юнаків, цвіт нації загинув або був пізніше розстріляний чотирьохтисячним військом. Я про це думаю, коли проходжу повз цю будівлю, – розповідає Микола Тихонов сайту Opinion. – Власне, ті юнаки розуміли, що навряд чи повернуться додому, але ж пішли й прийняли той бій. Так само, коли я зголосився йти у Донецький аеропорт, я розумів, що це фактично – квиток в один кінець. Ми знали, на що ідемо».

І насамкінець – знову про роль таких державних атрибутів, як гімн і прапор. Над Софіївською площею Києва у день проголошення Злуки 22 січня 1919 року майоріли синьо-жовті прапори. Ці ж прапори майорять не лише на пунктах пропуску на державному кордоні чи над адміністративними будівлями – люди вивішують їх на балконах своїх домівок у мирних містах, вони вивішені на стіні чи не кожного бліндажа або штабу в зоні АТО, їх ховають під бронежилет бійці, збираючись у бій. А поруч вивішено й бойові прапори – червоно-чорні, які називають націоналістичними. Під цими прапорами воюють українські росіяни та євреї, кримські татари і поляки. Як каже офіцер-доброволець із позивним «Крим», «на цьому прапорі червоний колір – то кров, а чорний – то земля України».

А гімн України набув особливого значення якраз за доби Української революції 1917-1920 років. Створений поетом Павлом Чубинським і композитором Михайлом Вербицьким восени 1862 року, гімн швидко став популярним у середовищі українських патріотів, розкиданих по територіях різних імперій (Австро-Угорщини, Речі Посполитої, Росії). Цей гімн співали київські студенти у бою під Крутами; співали бійці УПА, приймаючи останній бій; ув’язнені патріоти у ГУЛАГу, піднімаючи повстання в Норильську; українські дисиденти-“шістдесятники”.

«Ми співали гімн під час студентської революції 1990 року. Слова “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” неймовірно точно передавали відчуття майданівців у сутичках зі спецпризначенцями МВС на Майдані», – згадує історик і громадський діяч Олександр Доній. А 3 березня 2014 року в Бельбеку (АРК) українські військові Севастопольської бригади тактичної авіації імені О. Покришкіна, виконуючи гімн України, під українським прапором без зброї підійшли строєм до воріт своєї військової частини, що була оточена «ввічливими зеленими чоловічками». Незважаючи на ультиматум останніх, які відкрили вогонь у повітря, українські військові не здригнулися.

Для захисників України гімн – це психологічна зброя і підтримка, це місток, котрий єднає бійців із дідами і прадідами, котрі бодай на короткий термін, але заснували державу УНР. Головне тепер – не повторити їхніх помилок, захистити і вберегти Українську державу. Адже ми, українці різних етносів і релігійних конфесій, заслужили на це, хіба ні?

Текст: Богдана Костюк

Залишити коментар