Понеділок, 23 липня

Вхід через «Бакалію»

Колись давно я була мала. Я трагічно любила один старий будинок у центрі нашого невеликого міста — одноповерховий, з великими квадратними вікнами, з дерев’яними сходами, що вели до важких, із візерунком, дверей.

Мій дідусь називав його «бакалійний» — це був старовинний магазин. Колись там, певне, хазяйнував тоді ще не розстріляний місцевий єврей, який-небудь  Фіма Самуїлович — він торгував різними невідомими мені фруктами, зеленню, якимись незнаними овочами, які брали до столу в ті давні часи…

Всередині, мабуть, було притлумлене світло. Масивні дерев’яні полиці, виполірувані м’якими фланелями, вилискували жовтим воском: хазяйка Фімина десятиліттями шарувала їх уранці, перед тим, як крамницю відчиняли.

У моєму дитинстві  все було вже вкрите якоюсь пліснявою, але з-під неї — я бачила! — визирало добре старе дерево…. Ця зала була, як занедбаний музей. Нею мені ніби бродили тіні давніх жителів нашого міста,  — того, яке вже зникло, якого ніхто не пам’ятає. Повз бакалійний торохтіли бруківкою карети, про які оповідала бабуся… І я це бачила на власні очі, але нікому про те не казала. У цьому місці відкривався магічний вхід у  зниклий світ, який існував лише на старих фото бабусі й дідуся. На фото Вона була в капелюшку з вуалеткою, а Він — у мундирі з золотими ґудзиками…

Я  вперто тільки так бачила місто, в якому народилася й жила…

І тому мене вело щодня до цього старого будинку.

І саме тому мені дещо в ньому дуже заважало…

Там пахло скислою капустою і мокрою ганчіркою… Тітка за великими вагами була важка й сонна. Руки її були брудні — ними, голими, з чорними нігтями,  вона набирала з ящиків немиту картоплю й моркву, зважувала, клацала кісточками великої рахівниці й зло цідила ціну.

Полиці, ті колись відполіровані жовтим воском полиці, були в липкій пилюці.  На них громадилися огидні ржаві консервні банки, а також скляні — з чимось бурим і недобрим, теж закручені кришками, поржавілими від цього кислого квашеного повітря…

Мама щодня давала мені в школу п’ять копійок на пиріжки з повидлом. Я складала п’ятаки в коробку з-під батькових папірос «Беломорканал» — і, коли назбирувалася чергова пара рублів, ішла в прекрасну «Бакалію». Там я видивлялася найбридкішу серед ржавих банок, платила тітці свої мідяки, виносила на вулицю і прямувала до смітника. Жбурляла я її туди з великим  і лютим торжеством!

І йшла в школу у своєму напрасованому піонерському галстуку.

Біда полягала в тому, що вони, ці жахливі потворні банки, були безкінечні… Вони ніби розмножувалися на тих полицях і ржавіли, ржавіли, ржавіли… Вони загромаджували собою весь чарівний простір моєї чудової старовинної «Бакалії»… Я бачила, що програю їм… Я безупинно збирала п’ятаки, забувши навіки про шкільні пончики з повидлом, рахувала чергову потрібну суму — і по черзі викуповувала ржаві консервні банки з рибою і якимись гидкими тушонками. Я нетерпляче й пожадливо вела очима  кожну бляшанку, що її бакалійниця зачіпляла своєю брудною лапою на полиці й подавала мені…

Мені здавалося, ніби на якусь мить стара бакалія ставала собою. У ній наче світлішало й не так смерділо, й люди були деякий час не такі наїжачені, як завжди…

До речі, у магазині нікого не дивували мої покупки. Бо всі ті бридкі банки люди часом брали й собі — «на закуску»…

У тій битві я зазнала нищівної поразки.

Далі довго  ще тяглися роки, я росла у цій своїй наївній боротьбі, пробуючи просто фізично зменшити кількість потворного. Цією вулицею Леніна (ніхто не знав її справжнього імені), де я проводжала очима карети,  регулярно ходили радісні демонстрації на Першотравні й Жовтневі свята… І я там крокувала, як усі… Ніхто й не чув небезпеки — банки вибухали в смітнику безшумно…

Потім хтось рішуче винищив тут старі будинки — і мій магічний вхід у інший світ закатали асфальтом. Тепер там криво й косо стоять якісь безформні «житлоплощі» й «магазини»,  вулицею ходять нові, невідомі мені люди — вони  й не здогадуються, яка запекла й нерівна битва за прекрасне тут до них точилася.

Коли я приїжджаю, то пробігаю цю вулицю швидко,   намагаюся не дивитися на те все, на місце свого фіаско… Щоби не втратити в солодкому спогаді мого марева — там Він у мундирі, а Вона — в капелюшку з вуалеткою…  У тих місцях, де її краде й стирає допотопною гумкою час, домальовую «простим» олівцем так, щоби було красиво.

Я тоді навіки програла.

І ось зізнаюся.

Бо мучить — і здатися все одно не можу…

Критично хочеться краси. На закатаному під асфальт тепер уже порожньому місці. На чужій тепер вулиці,  — а вона тепер уже й не Леніна — а Соборна… Ім’я нове й висить у повітрі без смислу…

Хочеться, щоби в усього знайшлося минуле. Щоби ми дописали перервані силоміць біографії. Нам треба начищених до блиску полиць, треба оживити в пам’яті  справжні імена. І щоби пахли живі квіти біля підніжжя… Щоби пахло. Щоби було красиво.

Треба все описати, все згадати й назвати, все, що лишилося в пам’яті, — розказати.

Потрібні яскраві слова.

Щоби стояли перед очима…

11 комментария

  1. Кузнецова Любов on

    Дякую сердечно за яскраві слова! Перед моїми очима повстало моє трагічно любиме село, де колись, давно, мені випало щастя народитись…

  2. Неймовірно!!! Навіть побачив як вилискувала скляними боками банка, що летить у смітник. Відразу постало в уяві дитинство: старезний будинок, збудований ще фабрикантом Харитоненко, з величезними вікнами та скрипучими сходами, народженими одночасно з будинком, та бабуся, що звала через велетенське вікно на вечерю

  3. Олександр on

    Дуже щемно написано… як казала моя бабуся: тільки і пожили, що трохи при пану Леонтовичу… і приказчик у них був добрий… а потім прийшли більшовики, колгосп і рабство… Ось і пані Ольга описала остаточний прихід брутальної совдепії — і портал у казковий світ через бакалію був закатаний в асфальт!

    • ольга герасим"юк on

      Дякую… Але маємо той портал знайти.. «той інакший світ» має подати знак — завтрашнє без нього буде нудним

  4. Без «того інакшого світу» завтрашнього просто не буде. Балансуємо на линві. «Інакший світ» тримає нас , аби не гепнули долу, задихнувшись у квашеному повітрі.

  5. Так само,- бакалія, тільки в Краснограді. Нажаль вже зтерта роками розкіш інтер»єру тісного приміщення. Вітрини з солодощами, рафінадом, інщими продуктами неоковирного стану. Я, п»ятикласниця ,купую цукерки «Ластівка», тоді- мої улюблені. Ще не вийшовши з приміщення темнуватого і брудного, розгортаю першу цукерку, а там — черв»ячки рясно біліють і ворушаться. Продавчиня у той час кричить на бабусю, що назвала хліб цвілим. А він і був завжди зі смаком сирості і цвілі, Багато років потому я побачила на старій листівці 1913 року той магазин. Раніш там був «Салон дамскихЪ шляп»

Залишити коментар