Середа, 23 травня

Ще на початку 2000-х вона й гадки не мала, що буде писати, проте сьогодні у творчому арсеналі Дзвінки Матіяш вже 8 книжок та перекладені твори з польської та білоруської. Серед авторських робіт є й література для дітей. Восени 2013 року письменниця разом із чоловіком Євгеном здолала один із найпопулярніших паломницьких маршрутів – дорогу святого Якова. Пліч-о-пліч вони пройшли через усю Іспанію близько 900 км. Враження від цієї подорожі Дзвінка Матіяш виклала в книзі «Дорога святого Якова», яку писала понад три роки. Тепер у різних містах України пара презентує новий твір і ділиться своїм унікальним досвідом.

«Це своєрідний обмін енергіями, певна віддача з мого боку. Такий діалог дуже цінний. У цих поїздках я здобуваю надзвичайно потрібний мені досвід. Якби його не було, мені б чогось не вистачало. Я це точно відчуваю», – розповідає Дзвінка Матіяш.

Якщо вірити інформації у мережі, то у 2005 році вийшла Ваша перша книга. Чим Ви займалися до цього часу? Чи писали взагалі?

Ні, не писала. Я писала вірші, але ніде не друкувала. Як на мене, вони не були надто гарними. Мені здається, вірші я почала складати тоді, коли навчилася писати. Вони були дуже пафосні, патріотичні й навіть любовні. Що мене уже дивує: як можна у 8 років написати любовний вірш? Згодом я закінчила школу, після цього одразу вступила до Києво-Могилянської академії. Вивчала там літературу. У той час мені вже не було цікаво писати. А про написання прози взагалі не думала. Мені хотілося перекладати та займатися літературознавством професійно. Після закінчення вишу я поїхала в Польщу вивчати творчість отця Яна Твардовського в аспірантурі. Саме в Польщі я почала писати прозу. Перша книгу «Реквієм для листопаду» написала тоді, коли померла моя мама. Це був такий собі антидепресант. Ну а потім все почало несподіваним чином виливатись у те, що я почала постійно писати уже з якоїсь внутрішньої потреби. Хоча до того я ніколи й не думала, що писатиму книги.

У Вас є молодша сестра, яка також пише та перекладає. Можливо, ці творчі підвалини були закладені саме в дитинстві?

Власне кажучи, їх мама й заклала. Вона все життя працювала в школі, викладала українську мову та літературу. Дуже любила книги. Яких речей у мене було найбільше вдома – так це насправді книг. Вони падали з усіх усюд. Усе просто було заставлено ними.

Окрім письменницької діяльності, Ви займаєтеся й перекладацькою. Що Вам ближче?

У першому випадку я вигадую сама, а в другому – перекладаю на свою мову те, що вигадав хтось. Що мені ближче? Мені однаково потрібно й те, й інше. Звісно, перекладати простіше в тому сенсі, що вам не треба чекати, коли до вас прийде те, що ви можете записати. Просто берете готову книгу, налаштовуєтеся та працюєте. Випадкових речей я не перекладаю, переважно це щось мені близьке та цікаве. Перекладаючи, теж відчуваю якийсь внутрішній розвиток. І потім я часто бачу, як цей набутий під час перекладів досвід впливає на творчість. Тобто це все дуже пов’язано. Немає чогось такого, щоб ми робили й відчували, що просто згаяли час. Ну звісно, досвід згаяного часу в житті теж був. Тому на цьому тлі ще більше видно, як добре працює те, що твоє та органічне.

У Вашому творчому доробку є й дитячі книги. Діти – аудиторія складна, яка потребує особливого підходу. Як Вам вдається зацікавити дітей?

Чесно скажу, треба просто бути собою. Не намагатися їх зацікавлювати спеціально, адже в такому разі все це виглядає, як якісь «сюсі-пусі». А діти теж цього не люблять. Коли дорослі з ними є собою, вони це цінують.

Що Вас підштовхнуло до написання книжок для дітей?

Моя перша книжка для дітей має назву «Казки П’ятинки». Написала я її на замовлення сина знайомих. Тоді я створювала для одного проекту кілька казок. Хлопчик прочитав, йому сподобалося та попросив написати ще. Я не дуже знала, як зробити так, щоб їх було багато, і просто поставила собі завдання: на кожну літеру абетки написати по казці. Це одразу спростило мені завдання. Думаєш назву на «А», на «Б», на «В» і вже до назви вигадуєш текст. Такий підхід і дисциплінував мене, і чогось навчив.

У Ваших творах часто з’являються герої з особливими потребами. Але ж і в житті Ви опікуєтеся долями таких людей?

Ну це так, відносно. Ці проекти не присутні в моєму житті постійно. Якийсь час він тривав, а зараз я від цього вже трохи дистанційована. Але певні знайомства підтримую. Все ж таки це був дуже цікавий досвід. І, зокрема, в Одесі також реалізовувався проект, пов’язаний із людьми з синдромом Дауна.

У новій книзі «Дорога святого Якова» Ви описуєте, як в одному з притулків під час паломництва працювали люди з особливими потребами. Які емоції це викликало у вас?

Нас тоді це дуже вразило. У тому сенсі, що ці люди можуть бути залучені, вони не ховаються. Точніше – держава їх не ховає. Вони мають можливість пройти дорогу святого Якова за допомогою кураторів. І дійсно, на дорозі є пандуси. Коли в суспільстві таке ставлення до людини з особливостями, це багато говорить про те, наскільки воно гуманне або негуманне.

У книзі «Дорога святого Якова» серед героїв є дівчинка, яка хворіє на рак. В одному з інтерв’ю Ви розповіли, що це реальна історія. Як склалася її доля, та чому Ви вирішили, що саме її історія має бути в книзі?

Я дуже переймалася долею цієї дівчинки, коли в неї була гостра стадія хвороби. Тоді вона проходила багато болісних процедур. Було видно, що кожен день для неї – це боротьба. Я відчувала, що треба написати ці історії, вкладаючи туди побажання якнайшвидшого одужання для неї. До речі, на всіх презентаціях люди питають про Олесю, навіть пишуть у Facebook. Тобто це спрацювало. А зараз вона вже в доброму стані, проте ще мусить постійно здавати аналізи. Вона навчається в другому класі. І за свій короткий життєвий шлях пережила дійсно дуже багато. У неї абсолютно недитячі очі. Вона може говорити про дуже серйозні речі. І ще я бачила, як вона танцює. У вісім років так не танцюють. Вона танцює свій досвід, а не те, чого її вчать на балеті, як всіх дітей. І це дуже добре, що ви своїм питанням робите те, що зробили й інші читачі: посилаєте їй цукерку здоров’я.

У «Дорозі святого Якова» дуже багато вставних історій. Наскільки я розумію, це художні персонажі. Яку вони функцію виконують?

Так, абсолютно правильно. Їх, мабуть, не існує. Мені були потрібні ці оповідання, адже якби я писала тільки про нас, про реальне, то мені просто було б нудно. Це з одного боку. А з іншого – насправді не хотілося заповнювати весь цей простір собою. У певний час я навіть намагалася написати книгу про вигаданих персонажів, але в результаті почалися різні нестиковки. Мені тоді було надто складно йти за цим сценарієм. І тому я вирішила, що ця вигадана частина все одно буде для того, щоб показати більше героїв, які йдуть цією дорогою. Вони ж у цей момент теж ідуть.

Із самого початку паломництва Ви знали, що шукаєте на цій дорозі?

У мене були свої уявлення, але як добре, що наші уявлення дуже часто модифікуються та корегуються. Я ще всього не знайшла, я ще дуже багато чого отримую. Тобто дорога – назавжди, і це не красні слівця. І от після виходу книжки ми отримали просто чудову подорож Україною. Побачити свою країну у всій красі – це теж подарунок.

Чи помічали за собою якісь зміни, долаючи цей довгий шлях?

Ми більше мовчали під кінець. Взагалі не хотілося розмовляти, тому що це була втрата сил. Там, до речі, дуже відчувається, що таке витрата фізичної енергії. За звичайних обставин, коли ми говоримо, здається, що не витрачаємо її. А от там інакше: сказав речення, а міг би 10 кроків пройти.

У книзі Ви називаєте нашу країну «хворою» та пишете, що дорога святого Якова – це ніби путівка до санаторію? В чому ж цей «санаторний» ефект?

Наша країна місцями дуже хвора, а місцями й не дуже. Вона різна. У ній живуть різні люди. Різні й діагнози. На дорозі святого Якова я забула про існування всіх своїх проблем. Коли у вас голова очищується від більшості думок, це дуже цікаве відчуття. У вас там є завдання встати, спакуватися та йти, знаходити місця для їжі, стежити за маршрутом, десь знайти нічліг і все. Але, по суті, у вас там немає жодних інших завдань. І це дійсно дуже оновлює, якось перезапускає систему.

Але взяти всі 40 млн українців і відправити до так званого санаторію неможливо. Що ми можемо зробити, аби хоча б трохи оздоровитися на місці?

Це дуже складне питання. Насильницькими методами нічого не можна зробити. Людину неможливо вилікувати, якщо вона не хоче, щоб її лікували. Насильство нічого не змінює. Тому, напевно, методи в кожного свої: хтось подорожує, хтось вчиться, хтось читає, хтось здобуває освіту за кордоном і, вже повертаючись, бачить інші моделі того, як має функціонувати суспільство. У кожного оздоровлення досягається своїми методами. Просто треба це усвідомити. Іноді необхідно поборотися за свої права, іноді необхідно чітко сказати. Особистий внесок має дуже велике значення. А потім це якось на державному рівні почне діяти: змінюється законодавство, зменшується корупція, освітня система стає гнучкішою та цікавішою. Але це дуже повільний процес. Я бачу зміни, коли спілкуюся з дітьми шкільного віку, зі студентами. Все ж таки це вже зовсім інша свідомість. Є значно більше свободи, живого інтересу.

Розмовляла Марина Барба

Фото: Євген Іларіонов і Видавництво Старого Лева

Залишити коментар