Середа, 20 червня

Повертаючись п’ять років тому зимовим вечором із роботи, чомусь згадав карикатуриста Юрія Кособукіна, спілкування з ним та інтерв’ю, яке так і не було опубліковане. Не надав би цьому спогаду жодного значення, якби наступного ранку, увімкнувши робочий комп’ютер, не прочитав у стрічці новин повідомлення: вчора вечері (15 січня 2013-го) на 63-му році пішов з життя відомий український художник-карикатурист Юрій Кособукін. Містика?

Майже 20 років тому Кособукін отримав нагороду, яка ставить його в один ряд із Папою Римським. Ідеться про найвищу відзнаку Фонду міжнародних премій – орден Миколи Чудотворця «За визначний внесок у примноження добра на землі». Ця відзнака має високий статус. Вона входить до знаменитого Женевського реєстру найпрестижніших нагород світу. Серед його лауреатів Мати Тереза та Іван Павло ІІ.

В українській Вікіпедії є таке: «Занесений до “Книги рекордів Гіннесса” як карикатурист із найбільшою кількістю нагород у міжнародних конкурсах карикатур». Підтверджень цьому не знайшов, хоча в розмові зі мною (8 років тому) Юрій Артемович запевняв, що його таки хотіли долучити до всесвітньо відомого видання досягнень. Але для цього треба було докласти певних зусиль, а бажання цим займатися карикатурист не мав. Щодо відзнак учасника персональних виставок у багатьох країнах, то їхня кількість вражає. На конкурсах Кособукін отримав близько півтисячі нагород, серед них лише Гран-прі дещо менше сотні.

Неповторний стиль Кособукіна не сплутаєш із почерками сотень інших художників. Його «неголених чоловічків» побачив ще в дитинстві в гумористичному журналі «Перець». Попри курйозні ситуації, персонажі викликали симпатію, довіру, співпереживання. У кожній картинці (прізвище Кособукін запам’ятав одразу) відчувалася глибина думки. Малюнки дотепні, але не наштовхували на звичне зубоскальство. Більшість позбавлені слів, але будь-які слова зайві.

Вперше побачив Юрія Кособукіна на корпоративі газети «Сегодня» колектив редакції зустрічав новий 2003 рік. Художник не працював у штаті, але кожний номер видання на останній сторінці містив одну його карикатуру. Чимало читачів визнавали, що саме з малюнка Кособукіна починали перегляд свіжої газети. У ресторані я й познайомився з Юрієм Артемовичем. Запитав, чи правду кажуть про мозолі на його пальцях від олівця. Художник це підтвердив, продемонструвавши руки. Щоправда, карикатуристу не сподобалися мої слова про його знаменитість. Себе він таким не вважав, був людиною скромною.

А ще він був людиною непростою. Таке чув від його колег із «Рабочей газеты». У цьому переконався і сам, коли за кілька років як журналіст газети «Новая» звернувся до Кособукіна за інтерв’ю. Бажання спілкуватися з пресою у Юрія Артемовича не було, попри те, що він сам пропрацював у ЗМІ не одне десятиліття. Мене переконували, що нічого не вийде. Але я був наполегливий: упродовж багатьох місяців регулярно телефонував карикатуристу додому. Він щоразу знаходив причину, щоб відмовити, але кожне наше наступне спілкування було все теплішим, поки одного разу він не погодився – призначив час зустрічі в нього вдома.

Говорили на кухні. Юрій Артемович заварив міцну каву у великих чашках. Розповідав про дитинство і молоді роки. Народився у місті Іман Приморського краю Росії, далі був шлях на захід сім’я переїхала до Волгограда, навчався у Харківському авіаційному інституті, подальше життя пов’язане з Києвом (трудився в КБ ім. Антонова і газетах). Не оминув захоплення карикатурою. Своїми роботами вражав ще студентом, за авторитетів мав відомих на той час московських художників. Демонстрував мені ескізи малюнків.

Розмова видалася душевною, хоча Кособукін говорив серйозно, майже не жартував, хіба усміхався. Я попередив Юрія Артемовича, що матеріал про нього планую під рубрикою «Герои нашого времени». Це не інтерв’ю, а монолог, авторського тексту буде мінімум. Кособукін погодився, але попросив на вичитку перед друком.

Далі події розгорталися не на мою користь. Форма подачі Юрію Артемовичу не сподобалася: «Ти ж ставив мені запитання, а я відповідав на них, а тут тільки я говорю». Запевняв його, що в такому жанрі ми створили сотні публікацій, і вони імпонували і читачам, і тим, про кого йшлося. Однак Кособукін наполягав та тому, що якраз так і не зрозуміло, мовляв, з якого дива сам про себе розповідаю, що про мене подумають знайомі й друзі.

Довелося повернути запитання і переробити на звичайне інтерв’ю. Думав над кожним словом, та Юрій Артемович приспікався і до нього: то такої фрази не вживав, то такого слова немає у моєму лексиконі. Про труднощі редагування і слухати не захотів. Оскільки говорили ми по телефону, то я запропонував ще раз зустрітися і внести всі його зауваження і правки. Кособукін відмовився.

На відміну від карикатуриста, написане дуже сподобалося головному редактору. Він почав рятувати ситуацію, намагався вмовити Кособукіна. Звертався до нього «Юра» і на «ти». Вони колись разом працювали в одній газеті й добре один одного знали. Це вселяло надію, але так і не допомогло. Кособукін був категоричним: «НІ!» Складно передати мій відчай. Я пережив одне з найбільших розчарувань. Аргументів умовити людину, творчість якої люблю, довести матеріал до публікації, так і не знайшов. Така близька перемога виявилася ілюзією.

Після смерті Юрія Кособукіна намагався віднайти те інтерв’ю, але даремно старався, хоча скопіював матеріали з робочого комп’ютера (коли газету закривали). Жодного варіанта статті не виявив ні на флешках, ні в домашньому комп’ютері. У роздрукованому вигляді теж нічого не надибав по шухлядах. Звуковий файл і в диктофоні, і в комп’ютері відсутній. Чернеток, розшифровок наче й не було. Містика?

Утім, Юрій Кособукін був усе-таки Майстром сатиричного малюнка, а не слова. І все про цей світ та його мешканців сказав своїми карикатурами. Тож дивіться і насолоджуйтеся.

Текст: Віктор Цвіліховський

Залишити коментар