Середа, 17 січня

Історія про найкоротшу у світі щедрівку

«Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати…»

Дитячі голоси пробиваються кришталевими дзвіночками крізь морозне повітря і піднімаються все вище – над засніженими дахами, над димарями із сизим димом, над усім селом. Вони летять до самого неба, яке невдовзі усіється рясними святковими зорями, немов ті бажані овечки і ягнички у дбайливого господаря зі щедрівки. Дитяче щебетання і спів чути з різних кутків села. Гарно.

Але що це жах?! Різкі викрики порушують гармонію. Хто так щедрує? Де таке чувано?

— Щедрик-ведрик!.. Винось!!!

Тривала пауза і знову:

— Щедрик-ведрик!.. Ви-винось!!!

Хіба можна не знати щедрівок? Що за «винось»? Це що вимагання, знущаннями над господарями, нахабність?

Але диво! Господарі не обурюються, вони таки виносять із хати самотньому щедрувальнику, що тупцює під їхнім порогом, гостинці. Навіть, дещо щедріші, ніж діткам, що ходять ватагами й співають гарно. Хоча щедрість відносна. І не про скупість ідеться. Повоєнний же час. Яблуко, пару горішків, кілька цукерок-подушечок, вареник, маленький пиріжок чи і 3-5 копійок… Щедрувальник дякує і переходить до іншої хати. І вже чути звідти:

— Щедрик-ведрик!.. Ви-винось!!!

Якщо господарі не чують чи довго в хаті вовтузяться, то він набирає повні легені повітря і голосно повторює свою нехитру щедрівку:

— Щедрик-ве-ведрик!.. Винось!!!

Але і це йому, бідоласі, дається непросто. Намагається викрикувати скоромовкою, на яку тільки здатний, захлинається. Далі терпляче чекає. А що зробиш, коли ти… заїка, гарно говорити не можеш, а хочеться щедрувати так, як усі? Інші ж діти не бажають його брати до своїх компаній. Він же весь спів зіпсує, і буде не так гарно, як у них виходить нині.

Історію, про хлопчика, що заїкався, вперше почув у дитинстві від мами. Дуже жаль було цього Володю, який із похиленою головою самотньо ходив із торбинкою від хати до хати, вряди-годи розминаючись із компаніями щедрувальників. На вулиці хлопці й дівчата весело перегукувалися, штовхалися, сипали одне одному сніг за пазуху, а, зайшовши, на чергове подвір’я, припиняли жарти й чинно щедрували, усміхаючись господарям і одне одному.

І мені хотілося вірити, що обов’язково хтось покликав цього Володю: «А ходи-но з нами! З нами цікавіше буде!» І заїка одразу приставав до веселої компанії. І хай він, навіть, не співав щедрівку, а лише губами ворушив, усе одно йому було добре. І всім було добре. Бо свято! Бо краса! Бо дива!

…Нещодавно поцікавився в мами, чому я не знав Володі, який заїкався. Думав, що він дорослим виїхав із села. Виявляється, хлопець виріс, дуже молодим одружився. Якось узимку пішов із дружиною і малою донькою на інший куток села на хрестини. Була кепська погода, тому рідні Володі залишилися ночувати в тих людей, а сам він пішов приглянути за хатою тещі. Приліг на печі. Закурив. Можливо, згадував дитинство і щедрівки. Задрімав, цигарка випала з рук, сухе клоччя на печі під ним почало тліти. Зранку рідні виявили, що Володя вчадів.

Загинув молодим автор найкоротшої у світі щедрівки. Доля.

Залишити коментар