Середа, 20 червня

На сході країни – четвертий рік війна, або військовий конфлікт, як називають її в міжнародних організаціях, які час від часу ініціюють в Україні дискусії про примирення й організовують навчання методам ненасильницького спілкування, наприклад, для вчителів шкіл на Сході. Але подібні навчання потрібні, мабуть, не тільки там. Втома від четвертого року важкої соціально-економічної ситуації та роздратування від того, що зміни не відбуваються так швидко, як здавалося спочатку, породжують і багато інших, зокрема й побутових конфліктів. І все, як відомо, починається з дитинства, в якому нас вчили давати здачі кривднику, але не завжди вчили, як розв’язувати конфліктні ситуації.

«Якщо тебе скривдили, потрібно відповісти цій людині, щоб надалі було незнадно» – навчають нас з дитинства батьки. Є навіть відповідна фраза, яка відображає суть – «око за око». Якщо тебе образили словами, потрібно образити словами. Якщо штовхнули, вдарили, треба вдарити у відповідь. Тобто виходить, що дитина має об’єктивно оцінити поведінку кривдника та вибрати належний варіант відсічі. Але на емоціях, якими завжди супроводжується конфліктна ситуація, не тільки дитині, а й багатьом дорослим складно відрегулювати те, наскільки сильно їх образили і якою має бути рівноцінна відповідь. І тоді здачею за несправедливі й образливі слова цілком можуть стати кулаки.

Цього року моя молодша донька пішла до школи. Технології – велика річ. Десять років тому, коли першокласницею стала старша донька, Viber не було, і Facebook ще не був у широкому вжитку. Тепер, після перших же батьківських зборів, одразу було створено дві групи у Viber – для спілкування батьків між собою та з учителькою – і такі ж дві групи у Facebook. Треба сказати, це допомагає оперативно вирішувати поточні організаційні питання. І не тільки. Особливо, коли батьки ще не дуже добре розрізняють одне одного в обличчя.

Нещодавно я, наприклад, прочитала в групі запитання: «Чи є тут батьки Аліси З.?» І, відгукнувшись, одразу ж побачила приватне повідомлення: «Добрий вечір! Сьогодні ваша донька Аліса вдарила мою Сашу ногою у живіт. Не знаю причину, але хотілося б, щоб такого більше не повторювалося».

Дійсно, неподобство. Кличу доньку і починаю з’ясовувати.

На групі подовженого дня малеча бавилася водою в класі і врешті-решт так розійшлася, що забризкала всю підлогу і шкіряний диван. Хлопчик пішов за ганчіркою, щоб прибрати. Саша, яка також брала участь в іграх, побачивши, що вони накоїли, раптом злякалась і почала шукати винних. Вирішила, що то – Аліса, і пообіцяла поскаржитися на неї вчительці. Аліса ж намагалася довести, що першою почала не вона, і взагалі – гралися ж разом. Але розмова заходила в глухий кут. Розізлившись, що її не чують, донька вдарила Сашу ногою по стегну. Та не забарилася з такою самою відповіддю.

Аліса схаменулася, що все ж таки була не права і попросила вибачення. Дівчинка не пробачала. Але трохи згодом їй захотілося погратися з лялькою доньки, тож таки пробачила і ляльку отримала. Аліса вирішила, що конфлікт вичерпано, і була здивована тим, що Саша вирішила все ж таки поскаржитись батькам.

Переповідаю доньчину версію мамі: «Вибачте. Аліса була не права. Бесіду про те, що конфлікти потрібно вирішувати без застосування фізичної сили, провела. Але у відповідь донька отримала рівноцінний удар. Тож сподіваюся на таку ж бесіду і з вашого боку».

Відповідь мене вразила: «Давати здачі я не забороняю, оскільки агресії в класі і так багато, і я не хочу, щоб моя дитина терпіла кривди». Починаю потроху скипати: «На мій погляд, здача – рівноцінний удар ногою – по-перше, позбавляє права скаржитися, а по-друге, може слугувати вихідною точкою подальшому наростанню агресії. Тож вважаю, в цьому випадку – обидві не білі й пухнасті». – «Зрозуміла вашу позицію. Добраніч», – сказала мама і відключилася. А я залишилася наодинці розмірковувати про те, чи повинні (і в яких випадках) дорослі втручатися в дитячі конфлікти; як при цьому не нашкодити ані власній дитині, ані тій, з якою вона конфліктує. І чи взагалі правильно навчати дітей давати здачу, адже й сама обом своїм донькам давала подібні настанови, бо, як і кожен із батьків, хочу, щоб моя дитина вміла відстоювати власні інтереси і могла постояти за себе.

Але чи приводить це «дати здачі» саме до такого, бажаного результату? Адже коли ми кажемо дитині, що вона може когось вдарити у відповідь, застосувати фізичне насилля, то фактично легітимізуємо в її очах саме такий спосіб «вирішення» конфлікту. До того ж ми наражаємо дитину на небезпеку, тому що саме в цей час хтось також вчить свою дитину «давати здачі», і та дитина може виявитися значно сильнішою. І хто б із дітей не розпочав конфлікт першим, може трапитися так, що однією «здачею» справа не обмежиться. І вони даватимуть «здачі» одне одному, доки не втрутиться хтось із дорослих. А якщо розумного дорослого поруч не буде?

Конфліктних ситуацій серед дітей – велика кількість з доволі раннього віку. Спочатку – через іграшки, трохи згодом – через ролі, потім – через правила гри. Причин може бути чимало. Переважно дитячі сварки вирішуються самі собою. Особисто я вважаю, що ставитися до них варто як до природніх проявів і уроків взаємодії методом спроб та помилок. Діти мають вчитися самостійно виходити зі спірних ситуацій та припиняти конфлікт. Тож без особливої необхідності стараюсь не влізати. Але коли дитина скаржиться мені на те, що хтось її скривдив, я маю реагувати. І передусім завжди намагаюсь убезпечити її від подібних ситуацій надалі, тобто допомогти розібратися в тому, що дійсно сталося. Адже відносини між дітьми – насправді спрощена модель відносин між дорослими.

Тож перше запитання, яке ставлю: «За що? Що ти зробила такого перед тим, як це почалося?» Дитина пригадує, і далі ми потроху, крок за кроком, розглядаємо всі можливі варіанти дій у цій ситуації та їхні наслідки.

Я робила це, так би мовити, на власній інтуїції, розглядаючи ситуації, що вже сталися. Але, відвідавши цього літа дитячий табір психологічної реабілітації «Лісова застава» (смт Димер Київської області), куди різні групи волонтерів цілий рік привозять потерпілих від війни дітей, і, потрапивши разом із молодшою донькою на одне з постійних там занять із конфліктології, була вражена тим, що, виявляється, це можна робити на упередження, розвиваючи в дитини навички вирішення конфлікту на гіпотетичних ситуаціях.

На занятті, в якому нам довелося взяти участь, розглядали ситуацію «Ми ділили апельсин». Апельсин був один, і він був конче потрібний одразу двом дівчатам. Причому розділити його порівну було не варіантом – кожній із дівчат обов’язково був потрібний цілий апельсин. А купити ще було неможливо, бо вже була пізня пора.

10-12-річні дівчатка сиділи колом і під керівництвом куратора психолога висловлювали свої пропозиції, як ненасильницьким способом і з найбільш позитивним результатом для обох сторін можна було б вирішити конфлікт інтересів, що виник. Куратор записувала всі варіанти, можливі наслідки кожного з них обговорювалися, і якщо після цього всі учасники сходилися на думці, що це справді має хоч якийсь позитивний ефект, навпроти варіанту ставили плюсик. «Позитивних» набралося 7-8. Із них потрібно було вибрати один, найкращий.

До речі, єдино правильного варіанту не існує. У різних груп дітей він може бути доволі різним. Але в такий спосіб діти мають змогу наочно побачити одну й ту ж саму ситуацію з різних боків і зрозуміти, що від їхніх дій і поведінки багато залежить. Коли ж такі заняття проходять регулярно, обговорюються різні конфлікти з життя і варіюються різні ситуації вирішення проблеми, це формує в дітей бодай елементарні навички ненасильницького спілкування та вміння домовлятися. Те, чого нам всім – і дітям, і дорослим – сьогодні так часто не вистачає. Адже ненасильницьке спілкування – це не про те, що, коли тебе вдарили по одній щоці, потрібно підставити іншу. Це про здатність зрозуміти, що ти відчуваєш, які емоції переживаєш, і припустити, що може відчувати та які емоції переживати інша людина. Це розуміння власних потреб у ситуації і припущення про те, які потреби є в іншого. У конфлікті або й просто у розмові.

На занятті з конфліктології, в якому ми з донькою взяли участь, розумові вправи змінилися тілесними. Розбившись на пари, дівчата грали спочатку в «Скульптора і кам’яну брилу», міняючись ролями, а потім так само почергово – у «Скульптора і податливу глину». На кінець ділилися відчуттями – ким або чим кожній сподобалося бути найбільше і чому. Це було надзвичайно цікаво. Так, мені більше сподобалася роль скульптора в грі «Скульптор і податлива глина». І це можна пояснити, бо грала я з моєю донькою. Тож роль керівника і натхненника в такій парі була для мене більш природною. А моя донька, молодша від усіх за віком, будь-яку роль сприймала з радістю. Але все ж таки більше їй подобалися обидві ролі з гри «Скульптор і податлива глина», особливо бути податливою глиною. «Опиратися або долати чийсь опір не дуже приємно», – сказала вона. І я не можу з нею в цьому не погодитись. Дійсно, вирішувати конфлікти ненасильницьким шляхом значно конструктивніше і приємніше.

Мені здається, що такі уроки конфліктології були б сьогодні дуже доречними в школах. А поки цього немає, ми, батьки, мали б самі приділяти увагу формуванню у наших дітей навичок ненасильницького спілкування. Це значно ефективніше спрацьовує у конфліктній ситуації, ніж наші настанови давати здачі.

Текст: Ганна Дрозд