Середа, 23 травня

Моя інша кутя

Малою я дуже дивувалася описам різдвяної традиції підкидати до стелі ложку куті й спостерігати, прилипла та чи ні. Наша кутя була рідка й не надавалася до генерування подібних прикмет. У разі підкидання з неї міг утворитися хіба сріблястий різдвяний дощ, схожий на ті, якими частує нас теперішня зима.

Рецепт куті моя бабуся привезла до Вінниці зі свого рідного села Круподеринці у Погребищенському районі Вінниччини. Її підхід до виготовлення ритуальної страви можна назвати аскетичним: дві склянки добре розвареної пшениці, склянка подрібнених горіхів і склянка перетертого маку, залита кип’яченою водою з цукром. І саме ця щедра заправка, фактично сріблясте макове молоко, перетворювала кутю на страву лагідну й гіпнотичну, кожна ложка якої наче гарантувала все глибше знеболення після гризот цілого року і безтривожний сон святкової ночі. Відколи я виросла й близько познайомилася зі звичаями інших регіонів — устигла покуштувати багато різної куті: і густої куті-каші, саме тієї, що липне до сволока, обіцяючи, що влітку в господаря роїтимуться бджоли, і рисової куті, яка щоразу нагадувала мені поминальне коливо, що й не дивно — адже це страви-сестри; і куті експериментальної з подрібненими кольоровими карамельками й шоколадом; і навіть п’янкої куті з виноградним соком і червоним вином. Але жодна не смакувала мені так, як домашня — срібна холодна юшка з хрусткими рештками маку на поверхні й розвареною пшеницею на денці.

Бабуся Марія народилася на другий день Різдва за юліанським календарем — 8 січня. Усе моє свідоме життя була для мене втіленим добрим різдвяним дивом. І хоч вона давно вже не з нами, день її народження — чи не єдина причина, чому я продовжую готувати стіл на січневий Святвечір і “старе Різдво”. Це її Різдво, її персональне диво. Бувати у рідному селі бабуся не любила — надто тяжко доводилося там виживати замолоду. По смерті своєї мами, моєї прабаби, перестала їздити зовсім. І я в дитинстві так і не наважилася запитати у неї, чому наша кутя саме така, просто прийняла цей космос як даність. Після бабусиної смерті кожне наближення часу на три куті — Багату, Щедру й Голодну — сприймаю як чергову нагоду побути із нею.

Кутя — це взагалі портал у невидиме, спосіб виплітання тонких зв’язків. Через свої символічні складники вона по-новому прокладає шляхи, якими мандрувала моя кров: від балтійського узбережжя, де до різдвяного столу подають макове молочко, до безкінечно улюбленої Герцеґовини, де пшеницю розварюють із м’ясом птиці до практично кремоподібного стану, щоб приготувати чешкет — питому і призабуту вже тутешню різдвяну страву. Кутя прочиняє двері межи світами живих і мертвих. Насправді це й далі те саме античне kolibo — поминальне жертвопринесення. Традиції українського Різдва, хоч гопки скачи, мають гаряче язичницьке нутро. І тому такою природною здається миска куті для мертвих, що стоїть на столі поміж живими. І тому, коли січневої ночі тебе таки змагає сон, над ліжком цілком собі можуть схилитися близнюки Гіпнос і Танатос в однакових макових вінках. А ще ж це моторошне ворожіння, коли кожен член родини залишає свою ложку на ніч у каструлі з кутею: якщо перекинеться, тоді її власник не діжде наступного Різдва. Ми такого ніколи не практикували, але Україна велика, і десь же вони точно є, ці ложки, вихололі за ніч ложки, що до ранку сидять у куті нерухомо і ніколи не кажуть правди.

Народження Немовляти я відзначаю у грудні разом з усім світом — і після цього так природно починає прибувати світло у темний зимовий світ. У січні народжується моя бабуся, і в цю пору я тричі готую кутю — для неї, щоб поговорити. Маю внутрішню потребу перебувати у цей час вдома, але не тому, що так велить традиція, а тому, що тільки тут зберігаються і мають повну силу ритуальні знаряддя: дві глиняні макітри, одна стара, майже чорна і щербата, інша молодша, руда і лунка, та ще макогін, відшліфований до блиску, аж слизький, що теж пам’ятає бабусині руки. Я не люблю відповідати на питання про “ваш рецепт куті”, бо щоразу дивуюся, коли такі питання у 21 сторіччі ставлять винятково жінкам. Але в той же час не люблю поступатися чоловікам, наприклад, ритуалом тертя маку — це мій привілей і внутрішня потреба, якої не мушу пояснювати. Мак, затиснений між глиною і деревом, шурхотить покірно і м’яко, повторює за макогоном гіпнотичні кругові рухи, сочиться молоком. І коли я спиняюся й губами знімаю налиплі макові крихти з каблучки із зеленим камінчиком, теж бабусиної, яку ношу, не знімаючи — мама дивиться на мене з усмішкою безслівного впізнавання, яким наділені лише жінки.

Насправді Бог народжується для нас частіше, ніж раз на рік, і завжди в близьких людях. Часом щастить збагнути це ще за їхнього життя. А потім? Потім залишається можливість приготувати кутю і поговорити з ними.

1 комментарий

  1. Дякую Вам. Чудово написано, наче про мене і мої спогади про бабусю і маму. Нажаль, тепер не часто трапляються люди, які розуміють це так само… Про макітру — найбільшу цінність родини, про мак, злизаний з макогона і кутю рідку, пшеничну, макову і солооодку. Дякую.

Залишити коментар