Середа, 20 червня

Степногірськ – селище міського типу, що знаходиться усього за 30 км від міста Запоріжжя. Сьогодні Степногірськ – це 3,5 тис. населення, дві школи, два дитсадки, аптеки, магазини, технікум, гуртожиток і пожежне депо. Проте колись планувалося, що ця інфраструктура стане лише початком народження великого промислового міста, в якому буде збудовано майже з десяток мікрорайонів і мешкатиме 100 тис. людей.

А починалось усе з того, що наприкінці 70-х років минулого століття до села Сухоіванівка приїхав перший робочий загін. Адже саме тут знаходяться найбільші в Україні поклади марганцевих руд. Кілька років тому говорили, що резерв руд сягає понад 1,5 млрд тонн. Тому будувати гірничо-збагачувальний комбінат, а згодом і працювати на ньому їхали з усього Радянського Союзу.

У лютому 1980 року з-під землі виїхала перша вагонетка марганцевої руди. У Степногірську вже був збудований третій мікрорайон, і паралельно йшли роботи зі зведення першого. У 1982 році був розроблений генплан селища Таврійського гірничо-збагачувального комбінату. До речі, тоді, на початку 80-х, на комбінаті працював кожен четвертий мешканець Сухоіванівки. А вже 24 березня 1987 року село Сухоіванівка офіційно змінило ім’я та статус і стало селищем міського типу Степногірськ.

Відтоді минуло 30 років, та жодних змін так і не відбулося. Усі плани залишилися на папері, а замість потужної шахти – руїни.

Безболісне консервування

«На прикладі Таврійського гірничо-збагачувального комбінату ми навчимося безболісно закривати нерентабельні підприємства», – такі слова сказав у березні 1995 року тодішній очільник країни Леонід Кучма.

Міністерство промислової політики підписало та оприлюднило розпорядження про закриття нерентабельної шахти, а також про підготовку до ліквідації усього комбінату.

Для того щоб мешканці селища більш-менш нормально пережили закриття єдиного підприємства, держава виділила 8 млн грн. Ці кошти мали піти на розвиток – вирішення проблеми газопостачання, водопостачання  і, найголовніше, мали створити нове підприємство.

Чи дійшли ті гроші до Степногірська, чи їх виділили лише на папері? Це питання досі залишається без відповіді.

Сьогодні ж у селищі немає жодного підприємства, люди їздять на роботу до Запоріжжя або ж у Василівку.

Газу немає, бо газовід так і не побудували. Що ж стосується водоводу, то в Степногірську постійні проблеми з водопостачанням – досі користуються тимчасовим водоводом, бо новий так і не добудували. До речі, уже понад 10 років у багатоповерхівках селища (а їх налічується майже з два десятки) не працює жоден ліфт – грошей на їхню реконструкцію просто немає.

Саму шахту законсервували через мокру консервацію у 1998 році, а все майно перейшло до ДП «Стептехсервіс». Державне підприємство з часом перетворилося на ЗАТ і продало частину комбінату іншій фірмі.

«ГОК 1983»

Частина адміністративної будівлі, груди бетону і два стовбури (вертикальний і горизонтальний) шахти – ось і все, що залишилось від комбінату.

Обидва стовбури, після того як їх затопили, були заварені. Але сьогодні зайти в шахту, з якої 30 років тому вивозили руду, може будь-хто. Ми також зайшли.

Довжина стовбура – понад 300 метрів. Ми перебували на глибині приблизно 60 м (за вертикаллю від поверхні землі). Між сходинками лежала табличка з надписом «185», а далі – вода.

«Це шахтне озеро, яке з’єднується з водним горизонтом усієї області. Не дай Бог, щось станеться, і хтось жбурне у воду отруту чи якусь хімію – чотири райони області залишаться без води. Я б’ю на сполох, пишу листи до Мінекології, але реакції немає», – нарікає голова Степногірської селищної ради Ірина Кондратюк.

До речі сама вона приїхала до Степногірська одразу після закінчення технікуму і мала б також працювати на шахті. Проте доля склалась інакше, і вже понад 10 років вона керує цим депресивним містечком.

Нині шахта і, найголовніше, стовбури, не охороняються. Вандали вже вирізали увесь метал з бетону, а власники стовбурів шахти намагались розібрати їх по частинах.

Інвесторам раді, але…

Незважаючи на депресивність території, нею постійно цікавляться інвестори. Першими селище запримітили китайці. У грудні 2011 року в рамках проведення Міжнародного інвестиційного форуму в Запоріжжі між Надзвичайним та Повноважним послом КНР Чжан Сиюнем та керівником області була досягнута домовленість щодо розвитку міста. У лютому 2012 року китайці презентували інвестиційний проект з видобутку марганцю.

«Вони планували будівництво на шостому рудному полі. Експертизу було пройдено, дозвіл на початок будівництва вже був виданий. Проте роботи зупинили. Надто нестабільна ситуація у країні налякала інвесторів. Але вони сплачували податок на землю: близько 12 тис. грн на місяць отримував Степногірськ і ще 50 тис. грн – сусідня селищна рада, – каже Ірина Кондратюк.

Згідно з проектом, працювати на шостому рудному полі китайці мали б 56 років. Руда знаходиться на глибині 30-100 метрів. Якби цей проект вдалося реалізувати, то тут було б створено 2100 робочих місць.

Китайці також мали намір вкласти 652 млн грн на будівництво житла і понад 500 млн грн на розвиток інфраструктури усього району. Проте на сьогодні маємо лише безліч «якби, мали б, хотіли б».

Кілька років тому Запорізький абразивний комбінат заявив про намір побудувати цех із видобутку карбіду кремнія. Його хочуть звести на місці колишньої котельної.

«Котельня розібрана. Точніше, розібрані рештки, що залишились від неї. Земельна ділянка площею 8 гектарів перейшла до їхньої власності – її викупили. Але ж для того, аби побудувати цех, їм потрібно 37 гектарів землі. Зараз земельним питанням і займаються», – говорить селищна голова.

Вона також згадала про те, що швейцарська компанія хотіла побудувати сміттєпереробний завод у Степногірську.

За 30 років тут вже мала б з’явитись і швейна фабрика, і тепловий комбінат, і…. Перелічувати пропозиції можна довго, проте навіщо?

З офіційних 5000 жителів у Степногірську мешкає трохи більше половини. Місто живе якимось своїм життям, з двома районами: першим і третім, зі своїми проблемами, які виглядають, м’яко кажучи, дивно, адже живемо у ХХІ столітті. І все через те, що 30 років тому хтось прийняв рішення закрити «безболісно» шахту.

Насправді ж сьогодні не можна беззаперечно стверджувати, що її закрили саме через те, що вона була нерентабельною. Адже саме тоді, коли законсервували шахту у Степногірську, почалось будівництво комбінату в Марганці, і потрібно було просто прибрати конкурента…

Текст: Ольга Парсенюк

Фото: Дмитро Смольєнко

Залишити коментар